Розгін - Загребельний Павло

Вона відгукнулася так швидко, ніби сиділа й чекала дзвінка.

— Яв Києві,— сказав Карналь.— Не витримав. Утік.

— В усьому винна я.

— Ви так довго на роботі?

— Матеріал у номер. Усі кажуть, що редактор мені симпатизує. А наш редактор, коли комусь симпатизує, то визискує його, як рабовласник.

— Іноді хочеться бути рабовласником.

— Вам? Не повірю!

•— А що, коли б я запропонував вам... ні, попросив...

— Я вас слухаю, Петре Андрійовичу...

— Треба вам дещо сказати... Невідкладно... Одне слово... Я на цім боці Дніпра... Могли б ви приїхати?

Мовчанка з того боку дротів була короткою, але Карналеві видалося: мов ціле життя.

— Скажіть куди.

— Ну...— Він і сам не анав. Знов до протоки? Чи не занадто? Оголений геометризм Русанівки не пасував до сум'яття в його душі. Несподівано згадалася недавня нічна прогулянка з Пррнченком, пошкодував, що сьогодні не подзвонив першому Пронченкові, але тепер уже було пізно й не зовсім доречно.— До ресторану "Мисливець" за метро-мостом, знаєте? Там гарна доріжка, вимощена плитами...

Гаразд. Я приїду.

— А ваш матеріал в номер?

— Я вже здала на машинку. А знімки сохнуть. Висохнуть без мене.

Карналь ще мав би сказати, що не хотів перешкоджати в її роботі, але промовчав, обоє тримали телефонні трубки, мовби ще чогось очікуючи, і, мабуть, обоє поклали їх водночас і не без жалю.

Людмила вийшла в домашньому блакитному халатику і яскравих пантофлях. Карналь винувато тупцював коло телефону.

— Я піду, Людмилко.

— Не пущу так. Випий хоч чаю.

Він опирався, але вимушений був підкоритися дочці. Сидів, сьорбав голий чай, бо нічого їсти не міг, у голові, звідкись узявшись, крутився віршик: "А як же ти візьмеш той клятий розгін, коли відступати не можна?" Щоб розігнатися, треба відступити, відійти назад. А назад відступу вже немає. І все так швидко сталося. За якісь лічені години. А як же ти візьмеш той клятий розгін?..

Насправді все відбувалося значно повільніше. Принаймні події розташовувалися не з такою щільністю, щоб між ними не могло виникнути ще чогось нового. Поки Карналь їхав через Київ, поки розмовляв з Людмилою, поки пив чай і крутив собі в голові дивного віршика, десь лунали телефонні дзвінки, тривожні вісті перелітали туди й сюди, таємне ставало явним, надії змінЕОвалися розчаруванням, упевненість поступалася місцем роздратуванню, що межувало навіть із відчаєм.

Кучмієнко довідався про свою долю мало не тоді, як Карналь виходив од Діда-Дівчата. Як — це вже була його техніка, якою володів досконало й бездоганно. Найдивніше: він навіть не розгнівався на Карналя. Посидів трохи, приголомшений страшною звісткою, дістав гребінець, розчесав навіщось волосся, ставши перед дзеркалом у "кімнаті відпочинку", яку, всупереч забороні Карналя, все ж доточив до свого кабінету, зітхнув гірко: "Не знайшов підходу до Петра Андрійовича. Якби ж воно чоловік як чоловік. Коньячок. Риболовля. Полювання. На пеньочок з півлітрівкою. Жіночка там яка-небудь, туди-сюди... А то — наука, наука, наука... А кинься до їхньої науки — шкіряться зі своїм Глушковим, наче я для них імперіаліст якийсь... А хто робив їм добро? Хто?.."

Довго дзвонив до Карналя, але Діна Лаврентіївна сказала, що академік не з'являвся після суботи.

— З'явився, з'явився,— сказав Кучмієнко.— Ви тільки там ні чорта не знаєте!

І пішов до Олексія Кириловича. Той, як завжди, чаклував над паперами. Листів до Карналя йшли хмари.

Кучмієнко щільно причинив двері, став широкий, опасистий, в своєму костюмі в клітинку мовби заґратував вихід.

— Це ти підсунув мій автореферат Карналеві? Олексій Кирилович спокійно зиркнув на нього спідлоба.

— Ви забули привітатися.

— Кий чорт тут вітатися? Підсунув, питаю, ти?

— Не розумію цієї термінології.

— Зрозумієш, голубчику, ти в мене все зрозумієш. Кажи: ти підклав?

— Я не зобов'язаний на такі запитання... І цей ваш тон. Але можу сказати. Так, я дав Петру Андрійовичу автореферат, який був присланий на його ім'я... Мій обов'язок...

— Обов'язок? Перед ким?

— Громадянський.

— Чи ба — громадянин! Ви громадяни, а я хто?

— Не розумію вас.

— Для Карналя наука та для Глушкова — так? А нас — під укіс?.. Ну-ну, Кучмієнка так не зіпхнеш! Підемо далі! Знайдемо вищі інстанції. Ще вищі за Пронченка.

Олексій Кирилович підвівся, вийшов з-за столу.

— Коли ви справді вважаєте себе вченим, то для вас найвища інстанція — істина.

. ;— Ти мене вчитимеш! Забув, хто тебе сюди взяв? І не на те я брав тебе, щоб підсовував академіку журналісточок, не на те! .

Олексій Кирилович зблід, смикнулися йому губи, він ступнув до Кучмієнка і тихо, повільно промовив:

— Я вас прошу... прошу вас вийти звідси! Негайно!

— А то що? — Кучмієнко розглядав його зі зневажливим здивуванням.

— Інакше... Інакше я вас ударю!

Це вже й зовсім розвеселило Кучмієнка.

— Ага, вдариш? Куди ж? В обличчя, в живіт чи нижче пояса?

— Не вибиратиму!

І він ступнув до Кучмієнка. Той, щось бурмочучи, позадкував з помічникового кабінетика.

Подія така незначна, що про неї ніколи ніхто не довідається, і, ясна річ, нічиє передчуття не підкаже про її одночасність з іншою подією, набагато важливішою.

Мастроянні привіз Карналя до "Мисливця", коли вже зовсім стемніло. На цьому березі світла не було, мабуть, на осінь і зиму ліхтарі відключалися, а може, просто хтось забув сьогодні їх увімкнути. За водійською звичкою Мастроянні знайшов площадку для стоянки машин, блиснув фарами, побачив там самотні "Жигулі", насилу втримався, щоб не присвиснути. От тобі й академік! Вже хто-хто, а Мастроянні знав ці "Жигулі", як власну кишеню і перед получкою і після получки.

Він ще сподівався, що то випадок. Спитав не без прихованого хитрування:

— Я підожду вас, Петре Андрійовичу? — Дякую. Назад я вже своїм ходом.

— Своїм, своїм,— бурмотів Мастроянні, навіщось виходячи з машини. Підійшов до "Жигулів", які мовби аж зіщулилися під яскравим світлом фар "Волги", вдарив ногою по передньому колесу.

— Хоч би на балансировку поїхала! Гуму он жує!

Сів у свою машину, рвонув з місця розізлено. Карналь провів його поглядом. Здається, всіх він сьогодні дратує. Чи не безглузда його затія? Він озирнувся. Анастасії ніде не було. Пішов вимощеною білими плитами доріжкою, поминув темну купу дерев, доріжка стелилася понад берегом, губилася в пітьмі.

Анастасія стояла збоку, так ніби не наважувалася ступити на доріжку. Карналь опинився вище за неї, вона повернула до нього обличчя, була вся в темному, якась стримано-сувора, майже чужа й холодна, тільки вузький клинець обличчя ніжно світився назустріч Петру Андрійовичу. Він став і безпорадно потягнувся руками до горла, перехопленого судомою нерішучості. "Не покидай мене в старості, не покидай..."

Навіть з найглибшого нещастя повинна пробиватися парость надії, тільки тоді ти людина, тільки в цьому справжнє чудо життя, тільки там могутнє світло, що пронизує найтемнішу ніч, там заповідання очищень і повернень до вічних джерел.

Київ,

1974—1975