Розгін - Загребельний Павло
Мабуть, це мені й сподобалося... Тоді...
Совинський знов, тепер уже лякаючи Людмилу, схлипнув горлом. Не вірилося, щоб у такому великому тілі народжувався кволий, болісний, майже дитячий звук.
— Даруй,— ласкаво доторкнулася вона до його великої теплої руки,— тоді я була дурніша, ніж зараз... Мене лякала і, коли хочеш, буквально пригнічувала твоя надмірна серйозність... Хотілося сховатися іноді від твоїх очей... Людині іноді хочеться безтурботності...
— Але ж не на все життя,— зітхнув Совинський.
— Не на все,— слухняно підтвердила Людмила. Вона знов помовчала, не було сподівань, що Совинський поведе розмову далі, власне, що він мав би казати, говорити належало тільки їй — вона мала всі права, потребу, необхідність теж...
— Ми живемо щасливо... Це вже тепер можна сказати... Бо, власне, що таке щастя? Трохи звичайного благополуччя, спокою, взаєморозуміння — ось тобі й ідеал.
— Не знаю, не пробував. Може, тому й повторюю, що для мене ніщо не має значення...
— Ну, то я можу тобі трохи пояснити. Бо вже маю досвід... і належу до так званих щасливих, як висловлюється мій Юка... Ти знаєш, що я працюю над лінгвістичними проблемами для кібернетики... Проблемно-орієнтовні машинні мови. Фортран, Кобол, Алгол, Лісп, Анкол, Снобол, Симскрипт, Симула, РТЛ, Алмо, Епсилон... Ми конструюємо штучні мови для спілкування людини з машиною, намагаємося досягти взаєморозуміння між машиною і людиною, хоч це звучить досить незвично. Що мова для нас, кібернетиків? Це насамперед комунікативний код, і наше завдання — вивчити мову з погляду формалізованої теорії, визначити нормативність, досягнути найвищого стандартизування на всі випадки значень. Тоді ми вдоволені, ми досягли свого ідеалу, ми щасливі. А що таке мова насправді? Чи вона вся в правильностях і нормативності синтаксичних побудов, а чи в суцільних порушеннях і відступах від норми? У живій мові іноді навіть мовчання може бути сповнене найвищого значення. Людей об'єднує, робить людьми мова природна, пристрасна, сповнена уяви. Стандарт збіднює, роз'єднує, відштовхує. Чи можна уявити собі людей, які б удома розмовляли між собою з допомогою газетних фраз або трибунної фразеології?.. А життя іноді, навіть зовні цілком щасливе, починає нагадувати спілкування з допомогою машинних мов або стандартних газетних фраз... Ясна річ, коли вчасно це помітиш, то борешся, але життя, як мова, привабливе саме своїми неправильностями, відхиленнями від норм, іноді, може, навіть від здорового глузду. Скажімо, зараз усі лякаються демографічної бомби, звідусіль лунають залякування загрозою перенаселення, обиватель радо підхоплює голоси новітніх пророків, бо діти заважають йому насолоджуватися життям, особливо "передовим" у цьому питанні виявився обиватель київський, бо Київ, коли не помиляюся, посідає в Союзі останнє місце за природним приростом населення... Батьки, коли діти одружуються, вмовляють їх: "Не поспішайте з дітьми. Поживіть..." А що таке "поживіть"? Ось ми живемо два роки, а Юка теж досі не хоче дитини...
— Ти вже казала про це комусь? — спитав Совинський.
— Тобі першому.
— Чому ж саме мені?
— Сама не знаю... Вихопилося... Це й не скарга, а... життя. Ти знаєш, що таке життя... Змалку працюєш, до всього дійшов власними силами, готовенького, як нам з Юрієм, ти не мав...
— Юрій такий самий спеціаліст, як і я... Коли й не кращий. У нього технічний талант. Рідкісний...
— Та я не про таланти... Мабуть, я справді стала формалі-сткою-структуралісткою, як Ноам Хомський... Для нього мова — це просто беззмістовний інструмент, передавання змісту... Отак і в мене... Побачила тебе й розгубилася. Якби ти прийшов сам, цього б не бу'ло. Але ти привів цю... Анастасію... А жінки ревниві. Навіть коли не маєш ніякого права, все одно ревнуєш.
Совинський відсунувся від Людмили трохи далі, сказав кудись на балкон, у повітря, в бік протоки:
— Я тебе любив... І досі... не перестаю,.,
— Мовчи! — злякано скрикнула Людмила.— Навіщо це все?
— Але тепер це не має ніякого значення.
Вона все ж була справді набагато розсудливіша за нього. Аж диво брало: де могло братися в цієї тендітної молодої жінки стільки твердості й розсудливості порівняно з масивним, таким на вигляд упевненим у собі Совинським, який насправді насував щоразу? Але хіба фізичні виміри, коли можна так висловитися про людську зовнішність, були коли-небудь прямим свідченням і віддзеркаленням тих бур і штормів, які панують у людському серці? Іван скидався на гірський масив, весь у тяжких судомах, у стражданнях, у безнадійному тяжінні до неба, в пристрасному мовчанні, але вгадуються в ньому болісні стогони, невисловлені скарги, покошлані голоси пристрастей, далекі громи бур, яким ніколи не дано вирватися на поверхню.
— Ти завжди надавав занадто великого значення символам,— знову заговорила Людмила.— А для щастя цього не досить. Слово "люблю", коли просто вимовляється, що це? Символ, звук, коливання повітря. Потрібне ще щось. Цього не можна пояснити. В мене є подруга в Обнінську. Вона фізик, чоловік у неї теж фізик, ім'я... Двоє дітей, чудесні хлопчики... Вона асистентка в чоловіковій лабораторії... Часто їздять за кордон, бо його без кінця запрошують... Робота, друзі, сім'я, любов,— здавалося б, усе є, все прекрасно... Але ж ні. Наташа багато років лшйить одного чоловіка. Чому любить? Не може пояснити. Та й хто може?.. Той чоловік часто буває Б Обнінську у від-рядженшах. Теж фізик, хоч і не світило. Звичайний фізик. Навіть не з тих, що жартують. Знаєш, вони колись випустили навіть гаюкку "Фізики жартують", і там Наташин чоловік фігурує, а того нема. Той звичайний, рядовий... І все ж... Він приїздить, не дзвонить Наташі, нікого не повідомляє про свій приїзд, окрім тих, до кого доводиться звернутися в справах, сидить у готелі, дивиться у вікно свого номера, і ось Наташу ніби штовхає щось у серце, вона кидає все, біжить до скверу навпроти готелю, стає там, дивиться на те вікно, за яким ховається її коханий, і плаче... Може таке взагалі бути? Як сказав би мій Юка, можна повірити в таке безглуздя... Але, на жаль...
— Я бачив одну зарубіжну п'єсу,— сказав Совинський,— там герой каже: "Я ненормальний, тому я чоловік".
, — Ти мені подобаєшся, коли стаєш насмішкуватим. Може, просто стаєш схожим на Юрія.
— На жаль, навіть це не має ніякого значення.
— Я часто згадувала твою стриманість, Юка — просто бала-бон порівняно з тобою. Щоб сказати найпростішу річ, він вивергає цілі потоки слів. А ти мені казав колись: "Вміти висловлювати свої думки — для цього варто жити". Не забув?
— А яке це має значення? — спитав Совинський майже добродушно, бо вже почулися голоси Юрія й Анастасії, які поверталися нарешті з мандрівки по квартирі, мандрівки, що чомусь занадто затягнулася, але не принесла щастя ні Людмилі та Со-винському, ні Юрієві з Анастасіею, бо в Юрія галстук підозріло з'їхав, а одна щока чомусь була червоніша за другу і навіть мовби вгадувався на тій щоці слід чиєїсь долоні.
— Щось ви довго подорожували,— з удаваною грайливістю зауважила Людмила.
— Дружина повинна бути пильною, але не підозріливою! — весело вигукнув Юрій,— Пильність надихає нас на так звану енергію до дій, підозріливість принижує. Дорога Анастасіє, зверніть увагу на цю картину.
— Це картина? — не повірила Анастасія.— Але ж тут нічого не збагнеш.
— Це початок нашої домашньої картинної галереї,— поважно пояснив Юрій.— У нашому місті такі галереї %вже мають відомий письменник, народний артист, дитячий лікар, тепер у цей корисний почин включився і я, передовий робітник, як називає мене Люка.
— Це ти себе так називаєш,— показуючи Анастасії й Іванові, щоб вони сідали, сказала Людмила.
Юрій її не слухав. Він взагалі ніколи нікого не слухав, коли починав говорити. Цілковито перейняв манеру мовлення від своєї покійної матері, був так само енергійний, невтомний, вродливий, агресивний, але, слід відразу зауважити, витонченіший, можливо, завдяки більшій освіченості, головне ж — завдяки оточенню, на яке йому з дитинства пощастило більше, ніж Поліні, початки якої так і зосталися непростеженими й темними, ніби виринула вона з морського дна і відразу опинилася в обіймах у Кучмієнка, бо той горезвісний механік не міг вважатися навіть закінченим епізодом у її житті.
Власне, балакучість не завжди є ознакою переконаності. Часто людина зливою слів намагається подолати власну непевність, слова для неї давно втратили будь-яке значення, це мовби шлак, будівельний матеріал, баласт,, щоб загатити прірви, які виникають довкола непростежено й безпричинно, загрожуючи остаточно відрізати людину від світу, усамотнити назавжди, тоді розпачливо сиплються слова, словечка, виникає якась химерна ніби мова, жаргон, показне молодецтво, суцільна димова завіса з пустопорожнього базікання, під прикриттям якої чоловік ще сподівається прокласти такі-сякі містки до людей через бездонні прірви, через тріщини, якими береться земля, ніби молодий льодок на річці.
Юрій звик подобатися. Скрізь і завжди. Опинятися в центрі уваги, зосереджувати на собі всі погляди. На роботі це марно-слав'я йому помагало висунутися в число найкращих спеціалістів, але йому цього видавалося замало, він спав і бачив себе в оточенні найвродливіших жінок, у натовпі слухачів, йому вчувалися "бурхливі оплески" і "сміх у залі", аж диво брало, що в такому чоловікові могла поєднуватися справжня технічна обдарованість і суцільна несерйозність, яка межувала з пустою хвалькуватістю.
Анастасія видалася сьогодні Юрієві мов дарунок долі. Така дівчина, і приходить до його квартири без ніяких зусиль з його боку! Завоювати, привернути до себе увагу! Совинський був лапоть і ним зостанеться навіки! Окрім того, Юрій переконався, що в нього з Анастасією нічого серйозного немає. Інакше не відпустив би він її мандрувати по квартирі саму, а коли й відпустив би, то неодмінно стривожився б і пішов на розшуки (запросивши з собою, ясна річ, Людмилу, бо чоловік він сором'язливий і делікатний, треба визнати), бо ж Юрій навмисне став точити баляндраси, розповідаючи Аиастасії про своє щасливе дитинство, про дружбу з Людмилою, про всяку всячину, аби лиш її довше затримати. Ще він помітив, що Анастасія не так обурливо молода, як видалося йому з першого погляду.
