Розгін - Загребельний Павло
Але виконати призначення можна лише тоді, коли викличеш взаємодовір'я, справжню людську близькість. Коли ж ти журналістка, то завжди лишаєшся для тих, до кого приходиш, силою майже ворожою, ставлення до тебе стримано-насторожене, люди повернуті до тебе одним боком, як місяць, вони ніколи не розкриваються до кінця. Так чужа мова не допускає тебе до своїх глибин і ти приречений вічно сковзатися по поверхні, вдовольнятися приблизними знаннями, значеннями, приблизним розумінням —-і ніколи не осягнути всього багатства, гнучкості, краси.
Колекціонування вчених за їхніми читацькими уподобаннями якось ніби починало подобатися Аиастасії. Впадала в око людська несхожість, оригінальність навіть тоді, коли читацькі смаки збігалися або й дорівнювали нулю. Не самим читанням живе людина. Переконувалася в цьому щодалі більше.
Яка все-таки невідповідність між зовнішністю й справжньою суттю людини. Особливо вражає це в чоловіків, жінки гармонійніші, в них приємна зовнішність якось злагіднює, замортизовує неминучий удар, якого завдає іноді зяяння духовної прірви, що відкривається для допитливого погляду, жіноча краса — це ніби викуп за можливу неповноту й недосконалість душевної конструкції, для чоловіків же зовнішня вродливість, коли вона не підкріплюється ніякими внутрішніми гідностями, стає чимось близьким до непристойності. Чи треба казати, що Анастасія аж зраділа, коли після хвалькуватого й пустого асистента зустрілася з негарним, високим, худим доцентом, який повівся з нею просто суворо, не став розбалакувати, відразу повідомив, що читає вісім-десять книжок на рік, і, пославшись на велику завантаженість, попросив пробачення й відразу покинув журналістку, надаючи їй змогу впорядкувати свої записи, а може, й думки. Ще один кандидат наук був цілковитою протилежністю свого занадто суворого й пунктуального колеги, цей являв собою начебто пересувний лекторій, штормовий вітер, знаряддя для корчування пеньків і портативну електроннооб-числювальну машину. Він скрізь устигав, його цікавила не тільки математика, а й біологія, філософія, література, історія, він прочитував за рік п'ятнадцять, а може, й двадцять (не пам'ятав, і йому можна було вірити) книжок, він кинувся до Анастасії з розпитуваннями, чи пробувала вона читати Пруста, перший том якого недавно в нас видано, і що вона може сказати про цього письменника, він заявив, що часу в нього, загалом кажучи, майже вистачає на все, бо він ще не одружений і не знає, коли це з ним станеться, бо тим часом компенсує подружні клопоти біганиною в громадських справах, адже ще Арістотель сказав, що людина — це тварина суспільна. Це був чоловік, в якому жили душі прочитаних книжок, вони світилися з його сірих одвертих очей, вони раділи за себе й за нього, їм було затишно в ньому, в його душі й пам'яті, Анастасія безтривожно могла полишити ті книжки, а коли, подумала вона, доведеться їй зустріти доцента згодом, за рік, за два, то, мабуть, розростуться в ньому ті книжки розкішним зеленим садом, повним біло-рожевого цвіту, вщерть залитим небом. А може, несподівана симпатія до цього веселого, дивно енергійного чоловіка була викликана його заявою про те, що він неодружений, і в Анастасії, всупереч її волі, зродилося суто жіноче пожадання, надія на вибавлення від розпачливої самотності? Ні, неправда! Вона б ніколи не дозволила темним інстинктам переважити точний і чіткий свій розум, досить було однієї помилки в житті, більше не буде!
Два професори, які ще лишилися в її списку, очевидно, мали неабиякі заслуги в своїй галузі, але для Анастасії після того доцента видалися збідненими мало не до зубожіння. Вони й імена мали ніби з дитячої гри в переставляночки: один Іван Васильович, другий Василь Іванович. Іван Васильович без зайвих розбалакувань заявив, що читає всі випуски "Роман-га-зети" і ні сторінки більше!
'— А чи не шкодуєте ви,— спитала Анастасія професора,— що повз вас проходить безліч прекрасних творів, про які ви так нічого й не знатимете?
— Не бачу іншого виходу,— ввічливо зітхнув професор, бавлячись паркерівською авторучкою.— Для "Роман-газети" твори підбирають фахівці. Я повинен їм вірити, коли хочу, щоб мені вірили в моїй галузі. Солідарність відповідальних людей. Я не бачу іншого виходу. На жаль. До речі, я порадив скористатися з свого методу Василю Івановичу, ви з ним теж, здається, маєте розмову,— і він страшенно задоволений! Переконаєтесь самі.
Після цього з Василем Івановичем, власне, можна було й не говорити, але Анастасія не. могла не дотримати слова, даного професору. Застала його в лабораторії, він сидів боком до столу й колупався в носі.
— Не звертайте уваги, це в мене рефлекс проти зборів і нарад. Знаєте, просто гуде в голові. Без кінця відривають від роботи. В мене учнів по всій країні: в Москві, в Ленінграді, Новосибірську, тут, у Києві. Я до деякої міри знаменитість, кажу це вам не для похвальби, а щоб ви приблизно уявили бюджет мого часу й моїх витрат енергії. За літературою теж треба стежити, інакше перетворишся на троглодита з галстуком і з науковим званням. Іван Васильович порадив мені "Роман-газету", і я тепер не маю турбот. Не треба бігати по книгарнях, по бібліотеках, шукати, питати. Передплатив на рік — і спокійний. Ну, там, ясна річ, теж буває всяке. До кожного випуску вони дають передмову, так от до одного випуску було написано таке, що я запам'ятав буквально, бо вже надто кумедне: "Що це? Роман? Ні, не роман. Повість? Ні, не повість. Тоді що ж це? Це—художня література!.." Правда, смішно? Хтось може посміятися й з мене, але хай він підкаже мені вихід. Наприклад, ви його знаєте?
Анастасія не знала. Якби ж то вона була не просто молодою журналісткою, а Сивілою Кумською і могла кожному передрікати все, що з ним буде і як воно буде. Часто навіть наше майбутнє живе в нас незнане й невгадане, і своїми буденними словами ми лише глибше заховуємо його від самих себе й від інших.
Остання зустріч мала відбутися з кандидатом наук, який працював у Карналя. Анастасії зовсім не хотілося більше потикатися туди, боялася зустріти в ліфті Олексія Кириловича або й самого академіка, не хотіла бути причіпливою, твердо вирішила не потрапляти більше перед очі Карналеві, бо най-відразливішою була для неї набридливість як своя власна, так і з боку інших. Але кандидата наук Климюка їй наполегливо радили в відділі науки їхньої газети, без нього б анкета вийшла неповною, Анастасія не хотіла наражатися на редакторські нарікання, тому поїхала й до Климюка.
Він належав до тих стрижених йоржиком, тихоголосих, скромних хлопців, які в двадцять п'ять років роблять ВІДКрИТ" тя мало не світового значення, до тридцяти стають докторами, а в тридцять п'ять — академіками, був схожий на юнака, худий, сором'язливий, червонів за кожним словом, і Анастасія мимоволі відчула себе матір'ю перед цим хлопчиком. Читав він небагато: десять-дванадцять книжок на рік. Не сказав, скільки читав давніше, але видно було, що в голові в нього цілі бібліотеки. Література, мистецтво, політика — скрізь він був у себе вдома, про все мав судження глибокі, оригінальні, Анастасія навіть записати нічого не змогла, так вражена була цим недорослим кандидатом. Про науку вона боялася й згадати, бо там Климюк просто задавив би її, в цьому була переконана. Ще здивувало Анастасію, що Климюк, попри свою неймовірну ерудицію, був далекий від категоричності й щоразу допитувався: "А що ви на це скажете? Можливо, я помиляюся? Я міг не розібратися до кінця, так що ви пробачте, будь ласка". Говорив утомлено, відчувалася в ньому передчасна вичерпа-ність, але кожну думку свою намагався сформулювати чітко й щоразу надавав великого значення деталям, подробицям, фактам. Та й справді: як можна говорити годинами, не спираючись на жоден факт, не згадуючи жодного живого враження? Це вміють робити хіба що телевізійні оглядачі, яких розплодилося така сила, що, мабуть, для всіх не вистачає фактів і вони вимушені заповнювати утворювані порожнечі потоками слів.
Знімки вчених вийшли всі вдалі. Найцікавіше, що в окулярах виявилося лише двоє, в светрі тільки один, так само один з бородою, більшість були в солідних костюмах, з білими комірцями й галстуками,, жінки мали модні зачіски і свою нечисленність надолужували вродливістю, гарно прикрашаючи це суто мужське шановне товариство. Що ж до самої статті, яку Анастасія писала цілих два дні, то тут виникли ускладнення, коли не сказати гірше. Відомо, що в редакції матеріали читаються з швидкістю обернено пропорціональною до часу їх писання. Що швидше пишеш, то довше читають у секретаріаті й редактораті. Анастасія писала два дні, редактор читав чотири. Тоді, мабуть, з кимось радився або й не радився, а просто думав, а може, й не думав, а витримував Анастасію "в карантині", давав відчути свою владу й наближення грози. Бо коли немає негайних захватів, то жди грози. Справді, Анастасія була покликана, не зауважена, як завжди в хвилини поганого редакторського настрою, не запрошена сісти, але вона не почувалася винною, тому відразу ж указала редакторові на нечемність і, як винагороду за відвагу, одержала, право табурета.
— Слухайте, Анастасіє,— втомлено поспитав редактор, перебираючи аркушики її статті,— що це ви мені підсунули?
. — Матеріал, який ви просили.
— Матеріал? Ви називаєте це матеріалом?
— Я працювала цілий тиждень. Оббігала весь Київ! Ви уявляєте, які це зайняті люди?
— Гм, чи я уявляю? А чи уявляєте ви, що пропонуєте для газети? Це ж наклеп на радянських учених!
— Відколи це правда стала зватися наклепом? Чи для газети було б ліпше, коли б я склала ці інтерв'ю, не виходячи з редакції? Так звані уявні інтерв'ю? Збагатити журналістику новим жанром?
— Радянські вчені найпередовіші в світі. Ви це знаєте й заперечувати не станете. А що пишете? Професор, лауреат Державної премії, людина майже з світовим ім'ям читає — що читає? Мінус одну книжку на рік! Мінус одну — це ж треба вигадати!
— Це його термінологія.
— Виходить, у нього випорожнюється голова? І нам з вами треба кинути свою роботу, сісти й зайнятися підрахунками, коли ж цей зловісний процес дійде до кіпця? Професор пожартував, а ви на повному серйозі...
— Він справді нічого не читає.
— А кого цікавить професор, який нічого не читає? Ви були в Карналя, ви мали з ним бесіду? Спитали ви його, що він читає? Цей чоловік прочитує цілі бібліотеки!
— Але ж я пишу не про Карналя.
— Ви знущаєтесь з мене,— плачливим голосом сказав редактор.
А їй чомусь здалося, що знущаються з неї.
