Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Є, одначе, на радіо і верховнорадівська програма, тож яким дисонансом звучить те, що в будні дні ефір заполонює трансляція з парламентської зали, і антиукраїнська більшість депутатів просто змагається між собою щодо сили антиукраїнської істерії – хто більше чорної злоби виллє на українську незалежність, український патріотизм, українську мову. Остання, мова, цими парламентаріями брутально зневажається, і це що – не закарбовується подивуванням чи образою в душі хлоп’яти? Ось він вмикає телевізор – і незрідка навіть на трьох основних каналах – водночас мова російська, а естетичну розвиненість відграненої, досконало-інтелігентної української мови найгрубіше спотворює, шаржує яка-небудь Вєрка Сердючка, силкуючись навіяти те, в чому вправлялися усілякі шовініствуючі Бєлінські ще в першій половині ХІХ ст. – нібито це мова дубуватого простонародного розуму і т. п. Це що – не ранить, не надщерблює і душу дорослого українця, і надто юну душу, що йде у світ з чистою довірою до України? Ось підходить він до першого-ліпшого газетного кіоска – і в Ромні, й у Києві, й у Харкові, і значною мірою в Галичині – і в очі впадає ціла лавина російськомовного і низькопробного (насильство, смертевбивство, глум над людським у людині) непотрібу, сміття. Десь там, збоку, осторонь почуваються сирітками українські видання, хоча є в нас, в Україні, і такі території, де їх, окрім, може, "Комуніста", виведено з такою пильнотою, як то нібито пильновано саму чуму. Це що – такою не помічається отим хлоп’ям?
А ще – зросійщений комп’ютерний інформаційний простір, що має в очах юні особливу вагу, зросійщеність бібліотек, де, за свідченням фахівців, російськомовні видання становлять понад 80% , зросійщений кінопрокат, правда, вже майже знищений (до речі, українських фільмів в інформаційному просторі України є не більше 2%, і далеко не тому, що їх бракує чи поспіль всі вони погані, хоча за законом їх мало б бути не менше 30%), , ожорсточений спротив стосовно українського слова у маскультурі – в естрадному мистецтві передовсім…
Де живемо? Для кого ця "воля, здобута з неволі"? І чому дозволяємо хворіти Україною в Україні ("Ми в Україні хворі Україною, // Ми в Україні – в пошуках її" – М. Вінграновський), чому дозволяємо надщерблювати душі вже й тому поколінню, яке і зросло, і формується вже за обставин існування незалежної держави?
Як не сказати: ех, владні та високовладні дяті й тьоті! Самі значною мірою національно загублені, не губіть національно хоча б своїх нащадків, не допускайте в їхні душі бацил ущербності, неповновартісності, роздвоєності. Вони вже кращі за нас, вони мусять бути кращими – гордими, свідомими патріотами української землі, котрими та ж українська мова вдихалася б настільки ж природньо, наскільки природньо вбирається людиною повітря.
І тут запитання: а хто, власне, контролює у нас стан справ в інформаційному просторі? Питання тим доречніше, що живемо за ситуації, коли не буде перебільшенням сказати: на жаль, ця сфера, як і цілий ряд інших, є з боку України безконтрольною. А відтак – якщо вона не є під контролем Української держави, то тоді контролює, господарює у ній хто? Інша держава – раз, внутрішній недруг України й українства – два, – такий варіант відповіді хіба що можливий, і я наперед сконстатую, що він – безпомильний.
Згадую одне з засідань (грудень 1998 р.) Ради з питань мовної політики при Президенті України, де на порядку денному було одне питання: "Про стан та завдання щодо захисту національного інформаційного простору України". Звертаєте увагу на напіввійськове формулювання обговорюваного питання – "щодо захисту"? Дійсно, живемо за ситуації, коли інформаційний простір вже треба не стільки регулювати, вдосконалювати абощо, скільки саме захищати, і то, закцентую, як одну з найважливіших складових частин національної безпеки України. Отже, вимогливо, принципово було поставлене питання, і як не пошкодувати, що названа Рада є лише дорадчим, рекомендаційним органом, позбавленим тих важелів, що змусили б байдужого чи шовініствуючого чиновника по-справжньому рахуватися з нею. (Це ще раз доводить, що попри певні позитивні кроки влади, як-от досить добра, але в багатьох випадках саботована вереснева (1997 р.) Постанова Кабінету Міністрів "Про невідкладні заходи стосовно впровадження української (державної) мови", мовна сфера лишається в нас у стані кинутої напризволяще, у стані, який більше фіксується, аніж контролюється).
Ось і на згаданому засіданні. Доповідачі – міністр інформації, нині голова Держтелекомпанії З. Кулик та президент Національної Ради з питань радіомовлення і телебачення В. Петренко реалістично змалювали ситуацію, в якій опинився сьогодні україномовний інформаційний простір. Фігурували цифри (доповнюю ті, що називалися, й іншими, що містяться в офіційних джерелах): : якщо в 1993 році питома вага українських газет у загальній кількості періодичних видань становила 54%, то в 1996 – вже тільки 32%, тобто відбулося зменшення на 22%. Всього річний наклад газет становив у 1996 році 8,8 мільйона примірників, а з них українською мовою – тільки 2,6 мільйона примірників. Невдовзі цей показник зменшився у такій мірі, що, виступаючи на парламентських слуханнях з питань свободи слова 10 квітня 1997 року, З. Кулик зазначив, що за тиражністю українськомовна преса в Україні становить незначну кількість відсотків, тобто він офіційно визнав, що державну мову з української преси витіснила державна мова іншої країни. Як потверджує статистика, частка цієї друкованої продукції українською мовою становить в середньому по країні лише 13%, у ряді ж областей ця цифра доходить до п’яти і навіть трьох. Вдумаймося: всього у 1997–1998 роках на 100 громадян України припадало 54 російські і 7 українських періодичних видань, тобто майже у 8 разів менше. На одному з "круглих столів" у міністерстві інформації, на створення якого ми покладали такі надії, але яке нині безславно зліквідоване, я навіть застеріг, що чи не буде зафіксовано в історії той факт, що саме в часі існування цієї інституції в країні щез український інформаційний простір…
Те ж стосується і книговидавничої справи. Печально дізнаватися, що Україна посідає перше (!) місце в світі за рівнем оподаткування книги – податок на неї становить 28 відсотків. Услід за нами йдуть Ізраїль (17%) та Чилі (14%). У Німеччині ж він становить 7%, у Словаччині – 6%, у Чехії – 5%. У той же час своїм указом 1995 року (скориставшись, до речі, текстом, який намарне намагалися пробити ми тут, в Україні) президент Росії Єльцин звільнив російські видавництва від більшості податків. На нульовому рівні податок на книгу, друковану національними мовами, у країнах Прибалтики, в Польщі…
І ось наш "здобуток": у 1997 році в Україні на душу населення припадало 0,07% друкованої продукції, в Російській Федерації – 7,5%. За даними Книжкової палати, у 1998 р. на душу населення України було видано лише одну книгу, а всього книжок вийшло утричі менше, ніж у 1930 р. (для порівняння: показник "на душу населення" становить у Великобританії 20 книжок річно, у Німеччині – 30 книжок). Оскільки ж підтримка книговиданню українською мовою існує більше на папері, книжковий наш ринок усе ще лишається зросійщеним, принаймні кількість видань українською мовою ще не сягла й 50 відсотків, а продукція українського книжкового ринку на дві третини складається з імпорту книжок російською мовою з Росії та Білорусії…
Близька до цієї ситуація і на телебаченні, надто якщо взяти до уваги, що всього в Україні зареєстровано близько 500 місцевих радіо-і телеканалів. Скажіть, харків’яни, які з них функціонують по-українськи, і ви, донеччани, скажіть, і ви, запоріжці, і ви, одесити, і почасти навіть ви, кияни…
Я згадав киян, і як не звернути увагу: російськомовна газетна сарана буквально столицю України обсідає: обіч давніших "Киевских ведомостей" і "Фактов", тут тобі і "всеукраинская" газета "Сегодня", і "Горожанин", і "Вечерние вести" (ціна – 10 коп.!), і безкоштовна газета "Метро", "Столичная газета", "Бульвар"… Як відзначалося на Раді, 80% періодичних видань зареєстровані у нас як двомовні, в т.ч. й "Сегодня", "Футбол", "ТВ – парк", "Команда", "Бульвар", журнали ""Натали", "Лиза", "Верена", "Капитал" та ін.. А насправді? У переважній більшості випадків – то лише ширма, блеф, бо по-українськи, як-от у газеті "Мой компьютер" (називаю першу-ліпшу), подано хіба що реквізити редакції…
Лише анахронізмом і цинізмом є той факт, що з осені 1998 року зареєстрована в нас ще й така газета, як "Московский комсомолец" ("в Украине"), що і географією, й ідеологічною основою, й антиукраїнським наставленням є для України просто чужою. Чому, постає питання, і такі, як ця газета, в нас реєструються, тоді як проти українських засобів масової інформації активізується хвиля ущемлень і дискримінацій? Пригадаймо: спроба відібрати приміщення (буцімто для передачі багатшому арендареві) в газети "Кримська світлиця", скорочення української радіотелепрограми в Севастополі, намагання економічним чином – у спосіб стягнення через суд штрафів під приводом нібито "захисту честі та гідності" – унеможливити вихід державницько-патріотичних газет на Чернігівщині "Світанок над Удаєм" та "Сіверщина"… Прочитали ми й про спробу розправи над українською газетою "Донеччина" буцімто за заборгованість у комунальних платежах (дарма, що заборгованість в Україні має понад 95% підприємств та установ). У Дніпродзержинську з вересня 1998 року вже російською мовою виходить газета "Дзержинец", що перед тим 70 років виходила по-українськи (про це повідомляє М. Гринишин з цього міста). Вже не один раз не виходили в світ чергові числа "Освіти" та "Літературної України". У Харківській області тяжко виживає єдина обласна українська газета "Слобідський край", у той час як російських газет є тут понад 50 (деякі також хитро реєструвалися як двомовні), причому понад 30 з них почали виходити в останні 2 – 3 роки. Загальний наклад "Слобідського краю" – 20 тисяч, а ось російськомовні видання, що розповсюджуються безкоштовно (!): "Харьков – рынок" (наклад 450 тис.), "Метро – пресс" (150 тис.), "Тайны медицины" (100 тис.)…
Є, отже, папір, є величезні гроші.
