Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій

Вам навіть можуть заявити, як то мені одного разу заявили, що "если вы пришли в государственное учреждение, то для ускорения вашего вопроса будьте любезны использовать русский. Иначе мы покажем, кто здесь истинный хозяин – Шевченка ваш или мы". І навіть з приводу санкціонованої Президентом акції "Передаймо нащадкам наш скарб – рідну мову" , про яку, ви, відбиваючись, згадаєте, вам роз’яснять: "Если хохлам это надо, пусть и передают свою мову один другому в собственных квартирах, а мы, русскоязычные, перепрофилироваться на ваш идиотизм под названием "украинизация" не собираемся"…

Є в мене запитання: якщо і чиновники і , наприклад, викладацька інтелігенція хочуть працювати лише в російськомовному режимі, то чому вони вимагають зарплатні від українського уряду, а не від російського? Чому? Чому український державний бюджет мусить витрачатися на тих службовців, які зневажають українську мову і саму державу?

Я особисто вважаю, що Україна – держава не лише для того, щоби російськомовні громадяни мали лише права; мусять вони дотримуватися й обов’язків, найперше конституційних, в т. ч. і в ставленні до державної мови. Бо не для того ж ми будуємо Україну, щоб одна національна меншина жила та правила за рахунок корінної, переважаючої нації. Отак повсякчас і гадаєш думку: де ми живемо – чи то в Україні, чи в Росії? Нібито в Україні…"

Ще листи з Дніпропетровська та області. Я. Невмивака: "Чужі нам люди, чужою мовою трощать у нас все українське. Наш гострий тризуб застряв у їхніх горлах". А. Харченко, яка, бувши донедавна російськомовною, гнівно запитує: "То яка ж це в нас "українізація", якщо, прокинувшись на 61-му році життя українкою, я не можу вільно купити у нашому місті ні української книги, ні українського календаря? І хто ж тоді насправді "притесняется", коли й досі нас, українців, топчуть брудними лаптями!" С. Погуца з м. Жовті Води: "Обійдіть наше місто удень зі свічкою – й українською мовою книжки не купите. "Не присилають нам", – така відповідь. Живемо, отже, у шкурі безмовних рабів, хоча, здається, що, крім України, рабів у світі вже ніде нема". "У нас, у Кривому Розі, – пише В. Гудзь, – "наче не Україна, а Росія. Всі газети російською, хіба що одненький "Червоний гірник", та й то наполовину він російський. Навіть "Урядовий кур’єр" та "Голос України" не можна купити". "Україноненависництво активізувалось, – додає Т. Легедзовська-Хижняк з цього ж міста, – нас ненавидять, дихають такою отрутою, що аж жовч тече з рота, ще й запевняють: "Еще мало вас прикрутили. Вот прикрутят – бегом побежите к Москве". А як я скажу, що то 1 січня 1991 р. саме Москва забрала в нас ощадзбереження (84, 3 млрд. крб.), то скаженіють. Скажіть, прошу, чи є в нас закон, щоб таких людей, які паплюжать нашу державність, хоч налякати якоюсь статею, хоч рота закрити, бо іншого не розуміють?". Б. Рева, знову Кривий Ріг: "Якби вам довелося зайти у наш міськвиконком… Мені здається, що простіше почути українську мову на Красній площі в Москві, ніж тут, та і в інших державних установах міста".

А ось який лист з Дніпропетровська від п. Чародієвої (як неспростовний доказ, що і в цих областях України люди мають думку, яка аж ніяк не збігається з тією, що її дотримуються діячі на взір добре пам’ятного – пригадуєте? – депутата Чародєєва): "Своєю передачею Ви трохи підлікували мене. Бо немає вже ні сил, ні здоров’я. А весь час тільки тлієш тут, у Дніпропетровську, за загубленими найбільшими цінностями: родом, мовою. Чи вистоїть Україна? Чому ми, українці, такі недружні, такі роз’єднані? Чому підприємець-українець скорше фінансує Аллу Пугачову, аніж дасть гроші на україномовний фільм або українську газету? Повчитись би нам у тих же росіян, які досить дружно підтримують те, що стосується їхньої нації, за принципом "своя рубашка ближе к телу". А в нас який нерідко принцип ? "Моя хата скраю, я нічого не знаю"? Або повчитись у євреїв. До речі, багатий єврей завжди чимось може допомогти бідному євреєві, і тому бідний єврей і не вбиває, і не палить свого багатого співплеменника, бо розуміє, що без нього він не матиме ані роботи, ні синагоги. А ми як ставимося до національного підприємництва? Усе нас накручують: пани, пани… Чи не є це одна з причин того, що переважають у нас в цій сфері русскоязычные господа, більшості з яких, як мені, здається, були роздані аванси ще при СРСР? Тому й процвітають у нас в Дніпропетровську російськомовна преса, російська освіта, російська церква..

Ось чую : "русские победили в Великой Отечественной войне". (До речі, п. Чародієва, у цьому місці вашого листа я зроблю таку вставку: втрати України у ході війни з гітлеризмом становлять 40–44 відсотки від загальних втрат СРСР, конкретніше ж – загальні втрати України складають десь 8 млн. загинулих, а загальні втрати Росії – 5-6 млн. чол. Приблизно таке ж співвідношення і матеріальних збитків, що їх зазнала у війні Україна, а саме: 42 відсотки від загальних матеріальних збитків СРСР". Потрібно нам це пам’ятати, друзі.).

Одначе повернуся до листа п. Чародієвої. Якщо, пише вона, "русские победили в Великой Отечественной войне", то за кого і за що загинув мій батько? За Росію? А у зв’язку з диким зросійщенням, яке спостерігається у Дніпропетровську, – за знищення самого свого роду? За знищення української мови?

Боже мій! Та в нас дитинка ще і слова не мовила, а їй вже і язик відітнули. Та хоч би нам половина каналів на телебаченні була українськомовною! Куди вже нам до тієї ж Росії, яка піклується за сплошное русскоязычие не тільки в межах Російської Федерації, але і в країнах СНГ, і загалом не проти цього в усіх слов’янських землях. Ми ж особливо легко піддаємося цьому духовному підкоренню. Ось разом з однією бабусею, а та зі своїм онуком, дивимося по 7-му каналові "Спокійної ночі, дітки". "Великовозрастные подростки" грали казку поганою українською мовою, за кадром же чувся регіт і безпардонна російськомовна розмова… Бабуся плювалась… Дожилися ми – і "Кроликів", і "Сердючок" у нас на телебаченні більше обласкують за їхній суржик, ніж за рідну мову, їх, власне, заохочують її спотворювати, а не відроджувати. Тому я й виключаю ці передачі: ані любов’ю, ані добрим гумором звідти не віє…

Ну, а про реальний стан з українською мовою у Дніпропетровську судіть з такого факту: прислала мені дочка кілька гривень. На пошті (повторюється лисичанська ситуація. – А.П.) я довго чекаю, доки працівниця наговориться з клієнткою, котра висилає у Росію гроші. Клянуть вони незалежність, клянуть бандерівців, кажуть, що в Росії жити краще. Подумала я тільки: для чого ж у Росію гроші слати, якщо там краще? Нарешті, я протягую квитанцію і кажу своєю мовою: "Можна отримати гроші?" Працівниця крізь зуби цідить: "Нет денег!" – і швиденько прикриває гроші, які лежать перед нею… Закінчилося тим, що я заплакала, сказавши: "Тоді відішліть ті гроші, що я маю одержати, назад". Подібна реакція була і на телеграфі, коли я якось відправляла телеграму українською мовою.

Мій висновок, – закінчує свої роздуми п. Чародієва, – такий: знавіснілі русофоби (я їх зву: інтернацисти) нам мстять на кожному кроці. На кожному кроці нам доводять, які ми нікчеми зі своєю мовою, зі своєю незалежністю, зі своєю державою. І невже і далі ми терпітимемо витруювання нашої національної гідності!"

Подібні акценти і в листі О. Журавля з смт. Васильківка цієї області: "Пишу з того селища, у якому, обідравши районний бюджет, вже у роки незалежності України було встановлено пам’ятник Леніну. У районі 95% – українці, але навіть книжки про оплату за газ, електроенергію, телефонний довідник – по-російськи. Вже не кажу про Дніпропетровськ, бо вже і їдучи туди електричкою, чуєш оголошення тільки по-російськи. На вокзалі ж – "правдива" "Правда", ще "правдивіша" "Комсомольская правда", "Труд", "Известия" – нема тільки хоч чогось українського. Церква також служить Москві. Керівники виступають по-російськи, і в мене весь час виникає запитання: якщо чоловік не в змозі осилити близьку до російської нашу мову, то як може він осилити вимоги своєї відповідальної посади?

Ось у неділю 2 листопада була телезустріч журналістів з секретарем обкому компартії (не хочу казати – України), і він говорив, що як тільки ліві переможуть, то одразу ж з’єднають Україну з Росією і якщо для цього потрібна буде зброя, то він візьме й зброю. Я в це вірю… От тільки як же бути нам – тим, хто не хоче до Москви, не хоче, щоби наші хлопці були гарматним м’ясом для численних московських війн? А як же нас знову тягнуть у Союз!"

Те, якими саме способами "тягнуть", увиразнює дніпропетровець Ю. Павленко: "Чую: "Я уже отоварился, а ты тоже поспеши – расклей вот афиши, чтобы собрать митингуюших". Я побачив ті афіші: "восстановить СССР", "русскому языку – статус государственного". Отоварювалися в комуністичних магазинах (є такі в нашому місті) й ті (не знаю лише, чи всі), кого було закликано на демонстрацію 7 листопада. Добре ж це виходить: пенсій та зарплат не платять, а на антиукраїнські демарші кошти та пайки знаходяться. А вже щодо мови, то не інакше, як зросійщуючий "план Барбаросса" у нашому місті задіяно, – так інтенсивно перетворюють нас у споживача чужої культури. І все частіше називають нас вже не бандерівцями та махновцями, а фашистами. Лише за те, що прагнемо відродити свою мову. Відродити де? В Росії? Та ні – в себе дома, у той час, як росіяни-шовіністи насаджують свою мову не в Росії, а в інших державах – в Україні, Білорусі… Винесли нам смертний вирок: знищити нас на нашій землі – і йдуть карбованими кроками неоколонізатори. То в попівських рясах, то в масках комуністів-пролетарів, то в личинах господ-демократов… Кого ж насправді стосується оте слово, яким вони нас називають?"

28. Така вона — "насильственная украинизация"

А листи, що розкривають істинний стан справ з українською мовою в багатьох областях України, все надходять і надходять. Ось лист-протест, підписаний 42 особами, що його надіслала Є. Журбенко з Одеси: "У Верховній Раді хоч чуєш, хто є хто. А в уряді та президентській адміністрації сидять гриньови, чи як їх назвати, і риють ями українцям. Ось в Одесі зі 114 шкіл лише 10 українські, але і в них майже не чути українського слова.