Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Нічого ж, справді, не має спільного з державною вимогливістю той, скажімо, факт, що в заходах міносвіти на виконання Державної комплексної програми "Українська мова" було передбачено провести анкетування у студентських колективах. Мовляв, чи хочете, щоб лекції читалися по-українськи та "чи маєте внутрішню готовність переходити на рідну мову"?.
Боже мій! Та скільки ж цих анкетувань було проведено вже у перших роках нашої незалежності! І вже тоді були одержані дані, які засвідчували, що насправді проблема української мови впирається не у студенство – виключно в позицію ректора, директора, частини викладачів. То що – сьогодні починатимемо все спочатку? Імітуватимемо дотримання, мовляв, наукового підходу? Але що ж тоді у цьому разі гра, що – фарисейство?
Зрештою, є і зовсім свіжі дані подібних анкетувань. Скажімо, з особливо зросійщеної сфери військової освіти. За даними анонімних опитувань (весна 1997 року) у Київському військовому інституті управління і зв’язку повністю готові слухати лекції українською мовою понад 70 відсотків курсантів, а 56 відсотків викладачів готові читати по-українськи. І лише 17 відсотків викладачів заявили про своє небажання оволодіти українською мовою. Запитання: це що – не показник? Якого ще ступеню психологічного зламу варто чекати у навчальних закладах, як ось і в названому, що належить до числа тих, яким особливо накидається думка про, мовляв, невиробленість української військової термінології? Анкетувати треба чи вже, нарешті, переходити?
До речі, і військова освіта, і армія в цілому – сфера особлива. Як пише професор згаданого інституту В. Малинко, всю роботу з впровадження української мови як державної, можливо, й починати слід саме зі Збройних Сил, що справило б величезний позитивний вплив на всі інші сфери українського суспільства. Думка зрозуміла й переконлива. Тому, по-перше, що всі накази, розпорядження, пояснення, надто у бойовій обстановці, повинні бути максимально чіткими, недвозначними, отже, й недвомовними ("якщо в цивільних структурах ще якось можна терпіти двомовність, то в армії і загалом у силових структурах вона просто небезпечна, адже раз-по-раз може обертатися плутаниною, непорозуміннями, навіть зривом оперативних завдань"). А по-друге, в жодній іншій сфері не існує такої чіткості щодо мовних вимог, як у Законі "Про Збройні Сили України" від 6. ХІ. 1991 р., де у ст.11 сказано: "У Збройних Силах України використовується державна мова відповідно до чинного законодавства. Військово-патріотичне виховання військовослужбовців здійснюється на національно-історичних традиціях народу України". Чинне законодавство сьогодні – то передовсім Конституція України, надто 10-та стаття. Тоді чому ж спостерігається саботування військового Закону, ба навіть його приховування офіцерами, запитує В. Малинко?
Повчальним не тільки для військових, але й цивільних навчальних закладів є і ще один висновок, до якого прийшов він разом з іншими викладачами зі своєї кафедри – ентузіастами українськомовного викладання. Парадоксально, але факт, стверджують вони: відсутність україномовних підручників, за наявності російськомовних, не заважає викладанню і навчальному спілкуванню українською мовою. Всі курсанти, наголошується у листі, "без заперечень, без невдоволення, а багато хто – з радістю сприймають українське викладання", в ході якого випускники російських шкіл глибше засвоюють українську термінологію, порівнюючи її з тією, що міститься у російських підручниках, а випусники шкіл українських, звертаючись до підручника, додатково засвоюють ще й термінологію російську, що особливо важливо за обставин, коли російською мовою видається маса спеціальної, наукової літератури, до якої багатьом не раз доведеться у житті звертатися.
Одначе ще раз повернемося до листа В. Надєждиної з м. Дебальцево. З її погляду, слухати лекції по-українськи готові до 90% донбасівських студентів, а 70 % викладачів можуть їх читати ("хоча, будьте певні, вони – якби до них було поставлено вимогу – підготувалися б і на 100 % , адже це – їхня праця, втрачати яку вони не мають наміру"). Цікаво пише В. Надєждина і про власний досвід переходу на викладання українською мовою: "Коли я сказала студентам, що переходжу на читання по-українськи, немало хто з них почав заперечувати – мовляв, не зрозуміємо. Я почала переконувати, що все ви зрозумієте, а відповідати я буду дозволяти і українською, і російською, і навіть "українсько-російською" мовами.
І ось я почала читати, зумисне зі східним акцентом. Боже мій! – я навіть не передбачала такого ефекту! Виявляється, в юних душах, можливо, десь аж в підсвідомості, живе оцей космічний національний менталітет! У сільських хлопців спини випрямилися, очі засяяли. Обличчя міських студентів стали простішими й добрішими. Було помітно, що багато хто сприймає мову душею, як музику. І всі намагалися відповідати по-українськи. І було видно, що вони пишаються, що в них виходить і що це їм подобається. Мене вразило – здавалося б, незвична українська мова мусила б сковувати студентів, а тут же відбулося зворотнє: якесь душевне розкріпачення. Я на власні очі побачила велику силу національного менталітету й подумала: о, якби всі наші діти, звернувшися до рідної мови, твердо знали від нас, старших, від держави, що ця мова – найпрестижніша, то якими переконаними господарями вони зростали б на своїй землі! І порядок на ній навели б, і чиїмись рабами ніколи вже не стали б".
"Так що, – підсумовує В. Надєждина, – плід вже дозрів, і його треба знімати сьогодні, бо завтра він впаде сам, але вже в болото. І це є якраз той момент, коли влада, найперше київська, мусила б зібратися з духом і застосувати свою чітку волю. Оскільки ж цього нема, то наші супротивники, крикливі, нахабні, котрі краще від нас знають, що "мова – це душа народу, // Народ без мови – не народ", пішли на Донбасі супроти української мови в шалений наступ. А в результаті вже і я сама змушена читати … знову по-російськи, адже не тільки розмовляти, але й думати у нас примушують саме цією мовою… І вже "балдіють" володарі Донбасу, малюючи перед собою картини "самостійного Донбасу" в несамостійній Україні…"
Варто цілком згодитися з думкою цієї кореспондентки, що головне нині – не українська мова в дитсадках (за офіційними даними, у 1998 р. в них виховувалося українською мовою 71,7% дітей проти 40% у 1990 р.) і не українські класи в російських школах (їх, класів, є нині близько 20 тисяч), а вищі навчальні заклади. "Нехай хоч і турецькою говорять у Верховній Раді, але вузи переведіть на українську! Це й буде головне в богоугодній справі повернення народові його мови. Не втратьмо ще одне покоління! Ясно ж, як Божий день, що народ, який поступився своєю мовою, своїм національним менталітетом, заслуговує зневаги. І як вже нас зневажає немало росіян! Вони на чужій території всіма силами боронять свою мову, а ми ж, з волі керівників країни, відступаємо перед цією агресією на своїй землі. Ну, невже такі ми безхребетні?"
Глибину розпачу цієї моєї донбасівської кореспондентки-викладачки потверджує і те, що свого листа написала вона – і то нарочито – російською мовою, адже, повторю її слова, "не тільки розмовляти, але й думати нас примушують по-російськи…"
З усього цього варто зробити висновок, що, ситуація , за якої будь-яка особа може без державної мови щонайлегше обходитися – і під час навчання у вищому навчальному закладі, і при вступі до аспірантури, і при написанні дипломних та дисертацій, не кажучи вже про безліч сфер професійної діяльності, про службу в армії, торгівлю, побут, – ця ситуація перетворюється у державі не тільки в антикультурну, але й в антиморальну, антидемократичну. І хіба не слушною є думка, що передовсім вища освіта, до якої підтягувалися б і шкільна та професійно-технічна, і є той принципово важливий важіль, що міг би посутньо поліпшити, оздоровити ситуацію?
У цьому, а не в тужінні за імперським статус-кво і не в осмикуванні тих, котрі, мовляв, вже перегнули палицю, і варто насамперед вбачати підстави для якнайбільшої стурбованості як кожного високопосадовця, так і держави в цілому.
Ще раз, отже, переконуємося, що мовне питання – то не просто мовне: хто якою мовою вчиться, розмовляє, думає. Для України це питання найвищою мірою політичне. "Чия влада, того й мова" – каже латинська приповідка, увиразнюючи істину, що раз і нині на переважаючій частині території України нависають хмари зросійщення, як-от і в освіті, то це – зайвий доказ того, що патріотичної, повноцінної української влади ми ще, на жаль, не маємо. Водночас наведену приповідку можна перефразувати й так: "Чия мова, того й держава", з чого випливає: якщо богує мова неукраїнців, то і держава це неукраїнців.
Як видається мені, недруги України значно глибше розуміють цю аксіому, аніж ми, патріоти. Ми озиваємося коли вже аж надто припече, більше фіксуємо, констатуємо, жаліємось одне одному – вони ж наполегливо, нахраписто діють.
Ось я згадав про щовіністичний пікет біля міської ради. Лишень десяток – два осіб – зате які горлянки! І ось, повторюю, чує той істеричний крик якийсь чиновник – і вже певний сумнів його проймає: мовляв, а чи не занадто просунулися? Хоча річ зрозуміла: в першу чергу рахуватися слід не з демагогом-шовіністом, якого вже давно пора навчитися ставити на місце, а з самою логікою існування України як незалежної держави, а в даному випадкові ще зі статусом Києва як столиці України.
Зросійщувач, шовініст добре тямить: чим більше неукраїнської мови, тим менше самої України. Мова для нього – знаряддя антиукраїнської політики. Мова – зброя, якою він прагне боронити давні, вже поруйновані, але ще тривкі імперські бастіони. Це він, дуже часто й в особі викладача – свідомого, переконаного зросійщувача, може заявити: "А мы принципиально не переходим на украинский" (про цей випадок на кущовому методичному об’єднанні викладачів фізики Кривого Рога пише з с. Червоного Криворізького району С. Аврахов). І це йому побоюємося ми сказати так, як пропонує цей же мій дописувач: мусиш або оволодіти нашою мовою, або нехай тебе підтримує "великий, могучий", "ты один мне поддержка и опора", але не тут, в Україні, а в Росії…
На жаль, прикладів нашої активної протидії зросійщувачеві маємо небагато.
