Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
А могли б вони бути і в формі тих же пікетів. Наприклад, з вимогою українського викладання у конкретному навчальному закладі. Або перед установою, з вини якої україномовний інформаційний простір дійшов межі, далі від якої відступати нікуди. Або перед приміщенням конкретного українофобського видання. І т. д. Запросити б для висвітлення подібних акцій представників засобів масової інформації, в тому числі зарубіжних, – і повірте, що байдужий до українського відродження чиновник мусив би закрутися, а знахабнілий шовініст відчув би реальну протидію, яку поки що відчуває украй слабо. Нема сумніву, що наша вольовитість, наступальність, непоступливість позначилася б і на політиці держави, в даному випадкові – стосовно мовної сфери, в цілому. Реальність бо сьогодні така, що їх держава чує більше, аніж нас.
Так, мусимо докладати всіх зусиль, аби наша мова була одним з головних знарядь побудови свого українського дому. Людей, котрі усвідомлюють державо – й націєтворче значення державної мови, є в Україні вже багато. Але от у владних структурах – в багатьох міністерських кабінетах, а адміністрації Президента і т. д. – обмаль. І то шкода, вельми шкода. Нинішній бо стан з нашою мовою, за якого "единонеделимщик" іде – і то в багатьох випадках успішно – в наступ, лише ослаблює і без того слабку Україну, розхитує нашу неподільність, соборність, заважає перейманню суспільства рятівною національною ідеєю. А все це позначається, не може не позначатися, і на темпах нашого економічного одужання. Мова – освіта, мова – культура, мова – політика, мова – економіка – як нам потрібна влада, що була б пройнята розумінням цих істин!
Поки ж що, лишаючись оптимістами, нехай так і скваліфікуємо коментар у "Фактах", згаданий мною у попередній бесіді: помилкова стурбованість…
25. Ці неонаці — з України
Два протилежного роду вкладення доставила мені пошта з Луганщини від д. Б. Пастуха: збірник"Огієнківські читання", що вийшов як черговий випуск "Вісника Луганського державного педінституту ім. Т. Шевченка", та газету "Братья славяне".
У рік , коли відзначалася дорога для кожного українця дата – 80-річчя з часу проголошення Української Народної Республіки, зміст цієї присилки видався мені доволі симптоматичним і спонукав до роздумів про тривкість соборності нашої держави. Я нагадаю, що 22 січня1 919 року (у 1999-му минуло також вісімдесятиріччя) злучилися докупи, щоби невдовзі знову бути роз’єднаними внаслідок дій російського більшовизму, дві невід’ємні частини однієї української землі, – та , що входила власне до УНР, і та, де була проголошена ЗУНР – Західноукраїнська Народна Республіка. Сповнялася у тім році пристрасна мрія І. Франка, який, звертаючись до України, пророкував:
Та прийде час – і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі,
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Тобто – Україна від передкавказзя до Карпат, на всіх просторах, що прилягають
до Чорного моря, заселені переважаючим корінним етносом – українцями. Знаємо, що до зреалізування цієї мрії виявилося, ой, як далеко. І хоча й за Конституцією Україна є унітарною, соборною державою, боротьба за утвердження її реальної соборності усе ще триває, незрідка набуває украй гострих, драматичних форм. Причина? Вона відома: у реальному існуванні зовнішніх і внутрішніх сил, які не хочуть України, які не можуть змиритися з її державною незалежністю. "Турки зовнішні і внутрішні", як назвав свого часу одну зі своїх брошур Михайло Драгоманов, хоча ми чудово розуміємо, що турки як нація тут ні до чого, що то – тільки евфемізм…
І ось вже восьмий рік незалежності України, а реальність є такою, що на чималій частині її території Українська держава існує лише номінально – існує відверта ворожість до української національної ідеї, до повносилого політичного й культурного випростання українців, навіть до самого їхнього слова. Звичайно, провину за такий стан справ слід шукати щонайперше в позиції щонайвищих київських владних інстанцій, які в цих питаннях – найделікатніше висловлюючись – виявляють безпринципність, непростиму байдужість, тактику лякливого невтручання, що на практиці є хіба що потуранням антиукраїнським силам.
Достоту – у столиці – безпринципність, у столиці – позиція "хай іде, як іде, – кудись вирулить, аби не загострювати", а на місцях – часто-густо брутальний антиукраїнський шабаш, в ході якого – я це проілюструю – київський владний олімп дістає аж ніяк не вдячність за ось таку свою ну надто вже розважливу позицію, навпаки – цілковиту зневагу.
І то є, власне, логічно, то – потверджене давним давно: той, хто в найгостріших питаннях прагне зайняти аморфну середину, не має пошанівку ні від одних, ні від інших супротивних сил. Отже, олімпом своєї позиції він вельми ризикує. Отже, давно вже час визначатися, що, зрозуміло, аніскільки не суперечить потребі вдумливості, розважливості при вирішенні складних національних завдань.
Тож ось дві зовсім свіжі супротивні друковані з’яви (і водночас – супротивні позиції, тенденції, супротивні прагнення) з терену Луганщини.
Збірник "Огієнківські читання", що вийшов як п’яте число "Вісника Луганського державного педагогічного інституту ім. Т. Шевченка". Це – змістовна спроба популяризації, освоєння на Луганщині державобудівних ідей великого діяча української культури і науки І. Огієнка, вченого-енциклопедиста, одного з оборонців і найбільших діячів української церкви, видатного педагога, котрий у часи УНР обіймав посаду міністра освіти, людини, котра всю свою працю присвятила обстоюванню соборності, неподільності України. У тоталітарні часи ім’я це було заборонене, тож як не порадіти: у рік Івана Огієнка (я мав честь бути головою огієнківського оргкомітету) це ім’я почало утверджуватися і на Луганщині, стало в один ряд з таким славетним діячем, що немало прислужився національному пробудженню цього краю, як Борис Грінченко. Дивно, до речі (і то вже, можна з певністю казати, що спрацювала саме супротивна політично забарвлена тенденція), що в останні роки на Луганщині проводяться лише далівські читання, замість того, щоб бути далівсько-грінченківськими: чому ж би не ставити бодай в один ряд двох пов’язаних з Луганщиною діячів, заслуги котрих в лексикографії є рівновеликими!
Ну, це, як кажуть, питання напередодні організації нових загальноукраїнських читань, а стосовно ж згаданого збірника, то як не сконстатувати: вміщені у ньому зо три десятки викладацьких і студентських доповідей – то реальне свідчення національних поривань луганського краю, його істинних устремлінь і прагнень – бути повноцінною частиною України, відродити в ньому славу українства, утвердити тут все, що українству належить, – історію, культуру, мову. Високо оцінюючи ініціативність і Б. Пастуха, й завідувачки кафедрою З. Сікорської, і професора О. Фісуненка, й доцента О. Неживого та інших викладачів, я зазначу, що ця книга викликала у мене такі ж почуття, як і виданий вже зо три роки тому збірник під досить промовистою назвою "Впровадження педагогічних ідей Григорія Ващенка на Миколаївщині". Це ж бо прикмета того, що, попри всі труднощі і перешкоди, процес відновлення і вкорінення національних духовних цінностей відбувається і в наших найбільш зросійщених областях. Інша, і то вже вельми прикра річ, що все те тримається на праці ентузіастів, як те, що не здійснюється нормальним, найприроднішим чином, а як те, що кожного разу його належить цим ентузіастам домогтися, вибити, пробити. Самий наклад книжки "Огієнківські читання" – лише 80(!) примірників – є досить промовистим. І то не тільки з точки зору реальних, нерідко начисто відсутніх для цього змісту публікацій видавничих спромог, але й з тієї точки зору, якими ще слабосилими, якими тендітними почуваються часом у нас ці паростки національного пробудження.
А що незрідка почувається крикливо-впевнено, войовничо-наступально?
І ось "Братья славяне" – одне з останніх, вже дев’ятнадцяте за нумерацією число цієї восьмисторінкової газети. Зліва від заголовку – як складова частина постійної "шапки" видання – три богатирі з відомої картини В. Васнецова (що саме вони символізують у контексті газетних матеріалів, моментально здогадаєтесь), а під богатирями підписані ім’ям Т. Шевченка рядки: "Есть ли что-нибудь на свете // Радостнее братства,// Наслаждения плодами // Общего богатства?". Що це за ніколи не чута мною, фахівцем з літератури, строфа, підказав мені опісля довгих роздумів провідний наш шевченкознавець Василь Бородін: можливо, сказав він, це – недолугий російський переклад здійсненого Т. Шевченком у 1845 році переспіву "Псалмів Давидових" (за номером 132), що починається запитанням: "Чи є що краще, лучче в світі, // Як укупі жити, // З братом добрим добро певне // Познать, не ділити?" У контексті поезії періоду "трьох літ" – це один із закликів до внутрішньо-національного, міжукраїнського братолюбія /"Обніміться, брати мої, // Молю вас, благаю"/; у контексті ж згаданого видання – щонайгрубіше, найспекулятивніше гвалтування пам’яті нашого поета, оскільки те, у яку саме точку мають бити підписані ним слова, ви також моментально зрозумієте, як тільки зупините око на коронному номері першої сторінки – вірші на мотив загальновідомої української пісні "Ти ж мене підманула".
То що там вона обіцяла у четвер? Обіцяла, запевнює "братьяславянская" інтерпретація, що "знов буде СРСР". Та – намарне: "є Союз, нас в ньом /?/ нема – хай живе … Л.Д. Кучма". Прізвище Президента України аж ніяк не всує обігрується і в інших куплетах вірші. Те, що я процитував, – найбезобидніше. А можна ще ж хоч би й так: ось обіцяла вона, що "в п’ятницю ми посіємо пшеницю". А результат? – "Бач – пустії закрома. З’їв пшоно Л.Д. /…/".
Дотепно? Та ні – пошло, примітивно, бридко. І не тому, що Президента критикувати не можна – он бо й "Братья славяне" підпираються вміщеною над віршею цитатою з Конституції: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань". А тому пошло, примітивно, бридко, що це – не критика, не "вираження поглядів", це – саме найплоскіша, образлива пошлятина, витирання брудних лаптів.
