Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Українську історію, констатував В. Винниченко, неможливо читати без брому, а українську сучасність, ту ситуацію, у якій опинилася наша мова, – чи можливо?
Втім, зроблю невеликий відступ, для Ніколая Шульги (здається, з українців?), президента "Фонда поддержки русской культуры в Украине", що організував у листопаді 1998 р. в Києві конференцію "Диалог украинской и русской культур в Украине", цілковито можливо. Ось бо що вичитуємо в рекомендаціях цієї конференції, що в січні 1999 року за підписами Н. Шульги, голови Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації І. Чижа та інших осіб були направлені до офіційних державних органів: в Україні відбувається "фактическое вытеснение русской культуры из государственно-политического процесса и духовно-культурной жизни", "юридически необоснованное силовое и противоправное ускоренное исключение русского языка и культуры из сферы образования, официальной информации и государственно-политической жизни", ба навіть "этносоциокультурная ассимиляция" найчисленнішої з національних меншин України… Пробі, одне слово, і щоб вийти з цієї ситуації, звичайно, вимагається єдине: "окончательное рациональное разрешение вопроса о статусе русского языка в Украине как официального". Варте уваги оте слівце "окончательное", що в кожного, хто бачить істинний стан речей, не може не асоціюватися з долею таки не російської, а української мови. Доля ж їй пропонується така, яку нині має білоруська в Білорусії. Так прямим текстом в рекомендаціях і сказано: надання російській мові в Білорусії "не ущемило использование и развитие языка титульной нации", так саме, як у Придністров’ї (і цей орієнтир згадано) не применшило ваги молдавської та української мов.
О, нема межі олжі та цинізмові! Одна білоруська школа на весь Мінськ, витіснення білоруської російською вже не тільки в містах (це вже звершене) , а й у сільській місцевості – це що, і нам подібне пропонується? Тільки що ж у цьому разі провокація?
Втім, послухаємо моїх дописувачів. Більшість з них якраз і мовлять про "білоруський варіант", що давно вже став реальністю у багатьох містах України.
Пише А. Загороднюк з м. Донецька: "Скільки кпинів пережила я з приводу своєї розмовної російської мови, коли приїхала з Чернігівщини у Краснодон на роботу! Тільки щось почують, зразу кажуть, що "бандерівка". За таке я билась, одного разу навіть до крові з дівчиною з козацької станиці з-над Дінця. А коли починався "разбор", плакала… Потім набула досвіду усного спілкування, стало легше…"
Те, наскільки "стало легше", увиразнює Р. Савицька з м. Харцизька: "Живемо на нашій, не своїй землі… Навкруги лунає чужа мова… А ще кажуть, що українську мову нав’язують російському населенню. Та ж брехня це. Навпаки – нам, українцям, нав’язують російську мову ось уже скільки десятиліть. У нас в Харцизьку усі школи російськомовні, і тільки одна українська гімназія. Усього шкіл одинадцять, гімназія одна. Є різниця? І ще кажуть: у Донбасі русские живут. Це теж брехня, бо українців – більше половини, а крім того, скільки було записано чи й сьогодні записують русскими українців!"
А в результаті, увиразнює М. Абрагамович з м. Часів Яр, доходить до ситуації, за якої "у міськраді на прохання оформити мені бланки державною мовою чиновниця біжить до завідуючої. Відкриваються двері в коридор, де чекають черги люди, і завідуюча на весь голос репетує: "Вот посмотрітє! Ему одному нужно писать хохляцкой мовой!" Пішов на прийом до заступника голови міста. У відповідь почув: "Ти ненавидишь русский язык. Ми писали и будем писать по-русски. Иди жалуйся, куда хочешь." Повірте: пишу це не для того, щоб пожалітися, а про становище тут у нас, на сході." Становище ж таке, робить висновок В. Нотченко (м. Донецьк), що "ми ще й не жили в Соборній Україні, бо в нас її нема і не знаємо, чи й буде". Доходить до крайньої брутальщини (це вже повідомляє І. Запорожець з Харкова), коли охоронник у в’язниці м. Макіївки, зачувши, що жінка, яка приїхала з Хмельницької області на побачення з сином-в’язнем, говорить українською мовою, офіційно її попередив: "Говорите на русском". Оскільки ж стара сільська жінка російською не вміла, побачення було перерване…
"Більшу частину життя, – сповідається Н. Доценко з Нової Каховки, – я прожила в Миколаєві та Новій Каховці, хоча дитинство минуло в селах. Навіки пам’ятатиму, як брутально висміювалася мова, з якою я приїхала до міста. Сталося так, що ще й чоловік, як тільки вийшла заміж, заявив: "Прекрати эту речь". І судилося мені прожити життя у людській тіні: поганий одяг, слабке здоров’я, а тут ще й розмовляю не так. Одного разу моя сестра поїхала на відпочинок в Карпати і, повернувшись, сказала: "Хоч по-українськи з людьми наговорилась…" Дивно: в наших краях є різні національності, але задираються до нас тільки росіяни. Тільки й шиплять: "Самостийности захотели?" Мабуть, це тому, що звикли брати гору над усіма, а тут раптом поменшали в розмірі. Тепер, безоглядно повернувшись до своєї мови, я вже ніколи не змовчую їм, але вражаюся, що українців, солідарних зі мною, у нас негусто. Такі залякані чи що?
Власну позицію висловлює В. Грецький з м. Горлівка Донецької області: "Про себе я скажу так: живу бідно і не завжди ситий, але я українець, моя Батьківщина – незалежна Україна, і мусить вона мати одну державну мову – українську, причому в усіх регіонах без винятків і компромісів. Що ж стосується мов інших національностей, – будь ласка: говори, пиши, користуйся. Тільки не бери приклад з деяких осіб, котрі, влізши в Україну, посилають ганьбу і Києву, і демократії, і самій Україні, що її прозивають "хохландією". На мою думку – білий світ широкий. Тобі Україна не подобається? Їдь туди, де краще!"
"Небезпека полягає в тому, – пише С. Харенко з м. Волновахи, – що вже і сьогодні української мови в нас нема. У ліпшому разі – суржик, і то здебільшого в устах літніх людей, які вчились в українських школах. Нині ж нема в нас ані однієї. Деякий час тому відкрили в одній зі шкіл український клас. Вела його вчителька два роки, а потім пішла в декретну відпустку, і на цьому все й скінчилося: діти продовжили навчання вже російською мовою. А з кожним поколінням кількість російськомовного населення збільшується і збільшується. Ось вже і мої власні діти та внуки змушені були вчитися не по-українськи, бо що ж було робити? Я хочу, щоб всі у нас знали, що насправді означає двомовність, до якої нас закликають: це – зелене світло для російської мови і червоне – для української, яку вже й так називають то "телячою", то "свинячою". Ні, не дрібниця мова, це – сама стратегія держави на своє майбутнє".
І ще три листи з Донеччини. І. Спас з Маріуполя: " Живу в оточенні тих, які наїхали з Сибіру, Уралу, Нечорнозем’я і тепер кажуть: "Как мы ненавидим этих хохлов с ихней мовой". Але коли вони нам кажуть: "Вы не сопротивляетесь", то я собі думаю: значною мірою це – правда. Отож і думаю: нам треба енергійніше сопротивляться. Бо надто вже ми лагідні й терплячі. Суджу й з того, що поки що тільки на одну українську школу ми спромоглися в Маріуполі". Л. Різниченко з м. Красногорівка: "Живу у краї, де раз-у-раз чуєш: "Зачем мне нужна твоя Украина и твой гнилой язык?" Як боляче, що часом це кажуть й перевертні з українців, зневажаючи ту землю, в якій лежать їхні діди й прадіди". Л. Миколюк, шахтар з м. Шахтарська: "Не доводьмо до абсурду тактику "поступово" в мовних справах. Це "поступово" найбільше впровадив у свідомість Л. Кравчук, який, мабуть, має намір жити до 300 років Я ж переконаний, що треба діяти жорсткіше і все починати зверху: Президент – Верховна Рада – міністерства – інші керівники – і так до бригадира. Справа зрушиться. Навіть у Донбасі, де часом складається враження, що все загинуло".
Знову озивається Луганщина. Галина Клименко з м. Лисичанська: "Рідко, дуже рідко чую рідну мову, зате масу образ нашої незалежності. Ненавистю до всього українського пройнята місцева газета "Коммунист", а коли я якось заповнила бланк переказу українською мовою, працівниця пошти вимагала, щоб я переписала. Я не піддалася, але скільки на це було витрачено нервів і як часто відчуваєш просто своє безсилля! Матеріальні нестатки можна знести, пережити, але як переживати найстрашніше – ненависть до України, до нашої мови?". А В. Дубина з цього ж міста заздрить євреям Лисичанська з того приводу, що вони мають змогу вивчати свій іврит у недільній школі. "Але де хоча б недільна школа для українців мого міста? Усілякі "слони" насаджують нам думку, що тут живуть тільки "русские", тож українську мову я вивчаю самотужки…"
Докладно характеризує мовний стан у Луганську й Г. Коваленко. Блюзнірством вона вважає те, що Рада ветеранів Ленінського району цього міста висловилася за "принятие Закона о двуязычии" та за те, щоб "русский язык наравне с украинским был государственным". "Хочу запитати у тих ветеранів, які, залишивши свого часу власні родові гнізда у Росії, наводять тепер у нас свої порядки: а де ж вона є у Луганську ота українська мова, до рівня якої, мовляв, треба піднімати і російську? Може, отой одним-єдиний український клас у 17-й школі? Чи, може, є українська мова на радіо, у пресі, на телебаченні, в державних установах? То ж яку мову і до рівня якої насправді треба піднімати? Я просто задихаюся від усвідомлення нахабства, яке чиниться."
Дніпропетровськ, Т.Красинська: "У нашому місті не відчувається, що українська мова – державна. На 95% по-російськи працюють радіо і телебачення. 95% видань у книжковій торгівлі – по-російськи. Навіть вітальні листівки – і ті по-російськи. Та й навіть ковбаса у крамницях – советская, московская, останкинская, тамбовская, русская. У відповідь же на зауваження, що в нас рублів нема, а є гривні, ви можете почути: "Ладно уж, хохлацкая покупательница, – давай свои гривны, но вскоре ты обменяешь свои вонючие гривны на чистые рубли".
А наша преса? – "Днепр вечерний", "Днепровская панорама", "Теленеделя", "Днепровская неделя", "Волшебная шкатулка"… А викладання, особливо в ПТУ та вузах? – також на 95% по-російськи. Деякі документи держадміністрації – 10% – видаються українською мовою, решта – по-російськи.
