Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Шовіністи ж кричать, буцімто йде "насильственная украинизация". Чи вже не час закрити їм рота волею держави? З приводу ж гасла "два языка – один народ" згадується нам вірш О. Ванжули "Знайомому "великороссу":
Одна в тебе мова – і до, й за Уралом.
А в нас "двоязичіє" хочеш зробить?
Ще жодна людина сердець двох не мала,
Тобі ж із двома захотілося жить?
"Язык свой могучий" зостав для Росії.
В нас наша є мова! Нам нею міцніть!
У хаті вкраїнській не сій чудасії,
Доволі із золота мати нам мідь!"
Як і немало інших кореспонденцій, цей колективний лист містить апеляцію до мене якось вплинути на ситуацію в Одесі, чимось допомогти. О, "якби директором був я"! Хоча навіть якби й був "директором", то знаю цілковито точно: допомогти самим собі ми, українці, можемо лише всі разом – своїм одностайним протестом, своєю наступальністю. Наразі ж що іншого придумаю, як, озвучивши й опублікувавши вашого листа, друзі, надати йому гласності…
Між іншим, вас, одеситів, підписалось 42 особи, одначе як важливо, щоб у своєму протесті, в своїй державницькій позиції ви поєдналися з тисячами інших своїх земляків, яким також болить доля українського слова. Не варто мати сумнівів – їх багато в Одесі та області, що, зокрема, потверджує і моя пошта.
"Тим русскоязычным депутатам, які нагадують про права людини, – пише, наприклад, А. Тихоліз з Одеси, – я хочу поставити запитання: а ви цікавилися правами українців в Одесі? Буває, десь у магазині я хочу сказати щось на захист української мови, то знаходяться такі, що накидаються на мене, хоч мені вже 80 років, як ті вовки: " Ты руховец! Ты западенец!" Чому державою не викорінюється ця ненависть, що зосталася ще від старої імперії та від радянської?"
Або ось В. Слісаревський з м. Южного Одеської області: "Як образливо, коли у Палаці культури я домагаюся, щоб був український репертуар, а мені відповідають, і то свої ж, українці: "Ну, що ви, уже не модно на українській мові!" Дуже це болюче питання у нас на Півдні. Ось і в нас є газета, яка лякає українізацією. Назва її – "Вексель", а засновник – партія Міжрегіональний блок реформ . З приводу ж "двоязичія", на практиці – російського "одноязичія", я висловлююся так: "За 300 з гаком років нас, українців, насильницьки напоїли як наркотиком, просто насильницьки заразили, а тепер все роблять, щоби ми не вилікували цю погану задавнену хворобу". Ось у нас у Южному три "великолепные" російські школи, одну ж українську – скорше для відводу очей – організували в колишньому дитячому садочку. Мене вразило, що коли свого часу відбувалася презентація школи №3, то завідувачка міською освітою, зачитуючи телеграму від урядової інстанції, "на ходу" перекладала текст російською мовою". Таке тут ставлення до нашої мови."
Або лист М. Рудницького, який, народившись в Одесі, "хотів навчатися в українській школі, але її не було в цьому місті. Тож мусив закінчити російську, хотів би служити в українській армії, але такої також не було, тому я служив у Росії, потім вчився в Одеській морехідці, де також української не було. Вчився і в Літературному інституті у Москві, де нам постійно нагадували, що готують не тільки письменників, але й російських філологів широкого профілю. Пропонували мені і книжку видати в Москві – і цим опікувалися такі знані особи, як Лев Ошанін, Олександр Рекемчук. Але я відмовився видати першу книжку в Росії і російською мовою, як відмовився і піти в аспірантуру для подальшого викладання по-російськи. Отак і не зміг я закінчити українського вузу, не зміг стати українським фахівцем. Натомість мене весь час, з раннього дитинства, ламали на російській дибі. Та, дякувати Богові, я завжди залишався українцем, який ніколи не зрадить ні свою мову, ні свою Батьківщину на догоді чи Москві, чи ще комусь".
До речі, п. Рудницький торкається у своєму листі і, сказати б, технології вирощування з-поміж українців донощиків та ненависників свого слова, у зв’язку з чим пригадує розповідь, як на початку двадцятого століття зросійщували, поміж сотень інших, село Дідичі на Волині.. "Хто на уроці сказав українське слово, то мав чіпляти на шию дощечку з написом "дурной хахол", а потім дослухався, хто ще з його однокласників вживе слово рідною мовою. Виявивши таке, він мусив про це доповісти вчителеві, і тоді цю дощечку перечіплювали з нього на шию цього іншого". "Ось так, – завершує цей епізод п. Рудницький, – робили з українських дітей продажників, донощиків, україноненависників, ось у такий спосіб дехто ставав російськомовним". Достоту риторичне це питання: хіба не пожинаємо ми й сьогодні плоди цієї задавненої українофобської політики?
Дуже велика пошта надходить мені з Харкова. Р. Твердохлібова, ветеран праці: "Чи знаєте ви, що у нас в Харкові продають "Удостоверение хохла"? І це придумали ті, котрі лицемірно волають за братство з Україною. Один з них сказав мені навіть таке: " Моя Родина, Россия, послала меня сюда, чтобы я здесь, на Украине, отвоевывал себе землю и чтобы вы, хохлы, на меня работали". Ось що насправді чекало б нас у якомусь новому Союзі. І я лише дивуюсь, що немало хто з українців цього не розуміє. До того ж, ця слов’янська єдність – це єдність з однією мовою, з однією панівною нацією – русской." "П’ята колона" в Україні ", – доповнює цього листа 86-річний пенсіонер О. Савченко, – домоглася вже значного у знищенні української мови, власне, вона набула права знищувати нашу мову (хіба не це засвідчує позиція депутатів Харківської міської ради, що прийняли ухвалу про надання російській мові статусу офіційної?)". Як слушно підкреслює О. Савченко, адепти Росії "чудово знають, що мова – це велика політика, оскільки не буде української мови – не буде й Української держави. А саме цього ж вони і домагаються. Тому і діють – напористо, зухвало, на наших очах. А наші ж безхребетні урядовці , та вчені, та інші інтелігенти, виявляючи свою хохлацьку, малоросійську вдачу, усе бідкаються, що, мовляв, це надто делікатне питання, що потрібна мудрість, непоспішливість, ну й інші боягузливі слова. А "п’ятій колоні" цього тільки й треба: нахабніє, наступає. Я ж міркую собі так: якщо освічена людина живе в Україні, але не володіє українською мовою, не хоче нею володіти, пройматися до неї довір’ям нам, українцям, не можна. Якщо ця людина, яка вважає себе освіченою, зневажає нас з нашою мовою, то чому ми, українці, повинні її шанувати?". "Прикро, що, спираючись на другу частину 10-ї статті Конституції, – пише п. Кравченко, – харківська влада раз-у-раз догоджає російським шовіністам та перевертням, які вважають, що Харків – російське місто. Але хто ж у такому разі етнічні українці в Харкові? Національна меншина? Соромно й образливо. Багато хто з нас твердить: наш народ добрий, толерантний. Зворушливо це чути. Тільки що ж ми одержуємо взамін за ці якості? В радянських часах – становище раба, голодівки, репресії, концтабори й тюрми, чорнобильську катастрофу. Нам треба, нарешті, піднятися до непоступливості, навіть агресивності, що так необхідне для відстоювання своєї гідності та своєї держави". А поки що, повідомляє В. Заливадний, "шалені атаки на українську мову і на все українське в Харкові наростають. Найгірше, що після наведення "кадрового порядку" в тижневику "Панорама" стає вже проблемою дати відсіч шовіністам у місцевій періодичній пресі".
Статистику з м. Миколаєва подає ветеран війни, кадровий офіцер-артилерист І. Григоренко: " За даними перепису 1989 року, у Миколаївській області українців 75,6%, росіян – 19,4% ; по м. Миколаєву відповідно 63,2% і 31,2%. Тоді як розуміти те, що трапляються ще випадки, коли на мої звертання українською мовою на мене дивляться як на інопланетянина? Дехто навіть питає, чи я не з Західної України. Насправді ж я родом з центральної України, а в Миколаєві живу вже 52 роки. Я переконався, що ще й сьогодні бути україномовним українцем у нашому місті нелегко і непросто – куди простіше бути російськомовним "хохлом" чи "малоросом". "Не надумайся звернутися до офіційної установи в Миколаєві українською мовою, – доповнює Олена Павлівна з цього міста, – бо ризикуєш, що буде відмовлено. Боже, де ж та правда, що в тих, у кого ми були колонією, тепер мусимо просити згоди, щоб вернути свою мову. Вони ж ще й пікетують проти "насильственной украинизации"… Хай би попікетували у Франції, Німеччині чи Польщі, де без нації держава неможлива!"
Ситуацію з "українізацією" в Запоріжжі аналізує пенсіонер С. Рев’якін. Насправді, пише він, "у нашому краї рідна мова животіє на правах сироти і не є в силах протистояти російськомовному засиллю після проголошення України незалежною державою. Якщо, скажімо, до 1991 року в нашій області було всього 3 обласні газети і з них лише одна була російськомовною, то зараз цих газет, певно, зо три десятки і з них лише одна "Запорізька правда" українська. Одначе активніше, аніж ця газета, провадить українську позицію "Запорізька січ", яка з різних причин друкує свої матеріали також і російською мовою. А ось школи. Їх у Запоріжжі більше ста, і значна частина їх проголошені українськими, але ж насправді це – чистісінький самообман, брехня, хіба що це для звіту перед глухим і сліпим міністерством освіти. Насправді в наших школах процвітає російська мова. Ось хоч би середня школа ім. Т. Шевченка, куди ходить моя внучка. А що там українського? А нічого. Учителі говорять по-російськи не тільки на перервах, але і на уроках; російську мову, замість з 5-го класу, увели тут примусово, причому за плату, вже з 2-го класу. А ось книжкова торгівля. Такого навалу російських книжок не було, мабуть, ні за царя, ні за комуністичних можновладців… Телебачення. До 1991 року було у Запоріжжі всього дві програми, одна – українська, друга – російська. Тепер же маємо 8 програм, на яких зранку й до пізньої ночі в основному чуєш лише російську мову. Не можна не помітити, що майже всі передачі для дітей, як і всі дитячі книжки, – на російській мові. Хіба все це не є спланованою акцією проти української нації? Так саме першими порушниками статей Конституції про мову є правоохоронні органи – суд, міліція, прокуратура.
Коротко сказавши, – підсумовує п. Рев’якін, – російська мова у Запоріжжі богує.
