Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

А Гугнявий грошей не просив. Навіть відмовився, коли вона йому запропонувала. Для карного злочинця, погодься, не дуже характерно. Про Гугнявого Лук'яненко, мабуть, розповідав Ірі. Авжеж, розповідав. Не міг він не розповісти про того, завдяки кому потрапив у колонію. Про дзвоник Гугнявого ми знаємо лише з її слів. А чи був той дзвоник? Вона, між іншим, запевняла, це ще ти її питав, що вона з Жорою не сварилася. А сусіди кажуть, що за три дні до зникнення Жори з його кімнати пізно увечері лунала розмова на вельми підвищених тонах. Слів було не розібрати, бо там грала музика, але один із голосів був явно жіночий. Ніяких інших жінок, крім Іри, Жора ніколи до себе не приводив. Про це запевняють усі без винятку сусіди…

– Я цієї версії не приймаю! – гаряче вигукнув Анатолій Петрович. – Я теж, – зітхнув Степан Іванович. – Душа моя не приймає. Але факти й логіка – річ невблаганна.

– Ти всерйоз вважаєш, що вона могла його вбити?! Зазіхнувши на гроші? Але ж вони збиралися одружуватися! Ті гроші все одно були б її. А в перспективі – ще і ще… Такі женихи на вулиці не валяються.

– Надто вже різні вони люди. І за освітою, і за уподобаннями…

– Жіноче серце – загадкова річ. Навіть для криміналістів. Інтелігентні поетичні дівчата часто закохуються у хуліганів, грубіянів і шибайголів. Особливо зі складними, неблагополучними біографіями. Прихиляються до безбатченків, сиріт. У дівчачому коханні завжди є щось материнське. Це не моє відкриття, це я десь вичитав, не пам'ятаю де…

– Згоден. Але інтелігентні поетичні дівчата бувають дуже горді й самолюбні. І коли чоловік ображає їхню гідність, здатні іноді на вчинки неординарні й несподівані.

– Але як це ти собі уявляєш практично? Ти ж її бачив. Тендітна, струнка дівчина. Фізично слабенька. І здоровий спортивний хлопець. Колишній боксер. Це ж треба не лише вбити. А й сховати труп. Позбутися речових доказів… Та вона й підняти таку вагу просто неспроможна.

– За формальною логікою це міг зробити її спільник.

– Ти припускаєш… Вона з кимось зустрічалася до Лук'яненка? У тебе є якась інформація?

– За нею упадав студент четвертого курсу історичного. Валерій Заярнюк.

– Що за один?

– Культурист. Отакі біцепси. Статура. Аполлон. Коли вона стала нареченою Лук'яненка, він сказав, що вб'є того. Це чуло кілька чоловік.

– А ти цю версію таки проробляв, – із неприхованим сумом сказав капітан Попенко.

– Зовсім випадково, – винувато стенув плечима капітан Горбатюк. – У мене в педагогічному добрий знайомий. Голова профкому. Колись проходив свідком в одній справі. Зустрівся, розговорився…

– Все одно не вірю, – похитав головою капітан Попенко.

– Я теж… Не хотів би… Але факти – вперта річ.

Розділ VI

"Демонтаж" хати. Таємниця бабиного льоху

Хату Надежди Криничної розвалював екскаваторник Андрій Дудка, присадкуватий, невисокий на зріст, із привітною білозубою усмішкою на замурзаному запилюженому обличчі і веселими очима, що лукаво виблискували з-під насунутої на лоба засмальцьованої кепочки.

– Дребедєнь! Ми це за півгодини… Валять не будувать. Дребедєнь!

Він служив колись під Москвою, привіз із армії це російське слівце і повторював його на кожному кроці.

Андрій ловко орудував важелями, і слухняний ківш підчіплював знизу дах і тягнув на себе. І дах сповзав із хати, наче хвацько зсунутий набакир капелюх. І тут же розвалювався на трухляві крокви, гнилі дошки з неохайними шматками руберойду, що вкривав колись дах.

Потім ківш підчіплював стіни, і вони валилися, здіймаючи куряву, із глухим стогоном.

Здавалося, хата не хотіла вмирати, опиралася, ремствувала, протестувала.

Але те тривало недовго.

Справді, через якихось півгодини, а то й менше, на землі лежала вже безформна купа уламків. І лише піч вистромлювала з-під того мотлоху димар-шию.

– Дребедєнь! Ну, Васько, розбирайте, – усміхнувся Андрій до тата. – Багато, звичайно, гниляку, але є дерево й нічогеньке. Буде й сарай перекрити. І взагалі у господарстві знадобиться. А хатнище я завтра під'їду й вивезу. Дребедєнь!

Екскаваторник Андрій якось одразу засимпатизував Жениному татові, Василю Сергійовичу, перейшов із ним на "ти" і називав Васьком – вони були майже однолітки.

Щоб розбирати і розтягати отой завал, треба було ломи, сокири. Тато побіг по сусідах позичати. І прийшов уже не сам, а… з тим коротко стриженим беззубим дідком, якого зустріли хлопці біля цвинтаря і який розказав їм про Георгіївський монастир. Звали дідка Захар Антонович. Він позичив татові лома і дві сокири й добровільно зголосився допомогти у "демонтажі" хати (як висловився Женин дідусь). Якось так вийшло, що й керівництво "демонтажем" узяв на себе Захар Антонович. Хоча тато спершу поставився до цього ревниво. Бо, як ви пам'ятаєте, любив сам "вирішувати питання". Але компетентність Захара Антоновича у цій справі дуже вже явно перевищувала татову. І тато змирився.

– Оцю дубову шулу тягніть осюди, на цю купу, то згодиться – на стовпці для огорожі абощо, – командував Захар Антонович. – А це гнила соснина, піде на дрова, сюди її. А ви, хлопці, збирайте шеретівку і теж зносьте сюди. Тільки пильнуйте, щоб на гвіздок не нахромиться.

Хлопці вперше чули слова "шула", "шеретівка" і позирали на Захара Антоновича з цікавістю.

А дідусь так той просто був у захваті, раз у раз підморгував хлопцям і шепотів:

– Га? Га? Колор-р-ритна фігура!

Тато поправляв пальцем окуляри на носі й підморгував дідусеві.

– Придивляйтесь, придивляйтесь. У п'єсу вставите.

Та, незважаючи на допомогу Захара Антоновича й на те, що працювали дружно, впоратися з "демонтажем" до вечора вони не спромоглися.

Вже й сонце сіло, а роботи ще було – гай-гай!

– Гм! – тато почухав потилицю. – А завтра ж удень Андрій приїде вивозити хатнище. Ми ж домовилися… А останній автобус до електрички о пів на дев'яту.

– А ви в баби заночуйте. Завтра неділя. З ранку до обіду й закінчимо, – сказав Захар Антонович. – Вона сама, місця вистачить. Та й у мене хтось може…

– Та дома ж хвилюватимуться. Особливо через Вітасика…

– А ви подзвоніть.

Так несподівано, на радість Жені й Вітасику, вирішилося питання про ночівлю у Завалійках. Баба Секлета теж була задоволена.

– О! І мені веселіше. А то тільки з курями й балакаю.

Поки тато дзвонив Вітасиковим батькам, баба Секлета зладувала на стіл.

Дідусь заходився витягати з сумки свої харчі, та баба не дозволила.

– Не ображайте! Ви мої гості. Я вас і частуватиму.

– Та нам же стільки з дому надавали! – вигукнув дідусь. Але баба заперечливо похитала головою.

Дідусь покірно зітхнув:

– Куди ж його дівати? Пропаде ж. Така ж теплінь. Може, хоч у льох поставити?

Баба якось дивно подивилася на дідуся.

– Та поставити можна, тільки… – баба на мить затнулася. – Він може щось і забрати.

– Хто? – спитав дідусь.

– Та хто ж?… Рукатий! – сказала баба.

– Який "рукатий"? – здивувався дідусь.

– Той, що забирає. Не знаєте? – докірливо мовила баба, наче дідусь виявив непростиме нерозуміння самоочевидної речі.

Дідусь знітився і мовчки запитально перезирнувся з хлопцями.

– А мо', й сусідка, – здвигнула баба плечима.

– Яка?

– Та… – баба явно не хотіла говорити.

– Що у вас льох – спільний з кимось?

– Та ні! Чого там спільний. Мій льох.

– Він що – не замикається?

– Замикається. Чого б це не замикався. Замок добрячий. І ключ оно на гвіздку.

– То як же вона може забрати?

– А хто її зна. Вчора ж забрала. І позавчора.

– Що?

– Позавчора сиру півтарілки. А вчора глечик молока.

– А яка ж це така ловка сусідка у вас?

– Та яка ж… Надежда… Кринична.

– Що? – дідусь знову перезирнувся з хлопцями. Тепер уже розгублено. Хлопці роззявили роти.

– Та вона ж, вибачте, померла десять років тому, – усміхнувся через силу дідусь.

– Тож-то й воно… Ви, мабуть, думаєте – божевільна баба, несповна розуму. Склероз старечий…

– Та ні, але… – дідусь зам'явся.

– Ви, звісно, людина вчена… Але і я телевізор дивлюсь. І газети читаю. А ви думали! – баба переможно глянула не на діда, а чогось на хлопців. – Навіть серйозні академіки вважають зараз, що після смерті людини душа її не вмирає, а десь… я не знаю, як це називається… забула… розумне якесь слово є…

– Але ж душа молока не п'є і сиру не їсть, – уїдливо докинув дідусь. – Не знаю… – зітхнула баба Секлета. – Але… тиждень тому наснилася мені покійниця… Надежда… Наче стоїть на вгороді, біля льоху, усміхається. І каже: "Скоро до вас, сусідко, прийду… Дивіться, щоб частуваннячко було гарне". І зникла. Ну, я не дуже на той сон зважила. Погода, думаю, зміниться. Небіжчики завжди на переміну погоди сняться. А оце позавчора спускаюся в льох по сир. Вареники з сиром на обід зварити надумала. Там у мене на ослінчику стояла повна тарілка сиру, мискою накрита. Підняла миску, глип – ні сиру, ні тарілки. Тю! Невже, думаю, такою стала забудькуватою. Спожила сир і забула… Розстроїлася трохи, бо ж на пам'ять поки що не скаржилася, навпаки, хизувалася навіть, що склероз мене ще не бере… Та не дуже й сумувала. Подумаєш, тарілка сиру. А оце вчора полізла знову – по молоко. Дивлюсь – стоїть на ослінчику тарілка порожня, без сиру. А глечик із молоком зник. Овва!.. І одразу той сон згадався. Про Надежду Криничну.

– Може, хтось лазить у ваш погріб, – сказав дідусь.

– Як же б він лазив? Двері міцні, на замку. Дірок у погребні нема.

Тут прийшов тато.

– Про що це ви?

Йому розказали.

– Гм, – поправив він окуляри на носі. – Інтересно. Ану ходімо глянемо на той льох.

Пішли всі гуртом.

Погребня була стара, вкрита мохом, але міцна, мурована, з дубовими, оббитими залізом дверима, на яких висів здоровенний, ще, мабуть, дореволюційний фігурний клепаний замок.

Баба зі скреготом той замок відімкнула, зняла, і вони один по одному почали спускатися кам'яними сходами вниз.

Стіни льоху теж були муровані, вкриті пліснявою, аж чорні, мокрі від сирості.

– Скільки ж йому років, цьому льохові? – спитав дідусь.

– Може, двісті, а може, й усі триста, – сказала баба. – В усякому разі мій дід казав, що його дід розповідав, як його дід у цьому льохові, хлопчиком будучи, від турків ховався. Тоді усю сім'ю їхню, крім нього, турки вирізали, бо тато його був сотником запорозьким.

– Ич, який льох історичний! – сказав дідусь, і очі його при тьмяному світлі брудної, наче теж вкритої мохом лампочки, спалахнули вогнем цікавості. – Тут вам, папа, матеріал для нової п'єси буквально на кожному кроці, сам у руки лізе, – не без іронії сказав тато.

Льох був великий, довгастий, і дальній його кінець тонув у напівтемряві, оскільки лампочка світилася біля входу.