Розгін - Загребельний Павло
Одна-єдина, і то яке горе. А коли десять, а коли щодня по двоє, по троє? Жах! А тут дзвонять з району. В глинищі знайшли бомбу, ніхто не побачив, діти відкопали, бавилися, вибух — одинадцятеро загинуло. Перша мати, яка туди прибіг-гла й побачила це, повісилася! Вертольотом туди. Мертві, пошматовані маленькі тільця. Ніби виліз з-під землі загнаний туди нами навіки фашистський звір і втопив оті русяві голівки в ясній дитячій крові. Коли ж це скінчиться? І чи буде кінець? Я ридав у машині так, що не міг вийти. Зв'язався з Києвом, з Москвою. Дітей не порятуєш, треба рятувати батьків... Це теж партійна робота, Петре Андрійовичу, щоб ти знав. Керувати — це приймати рішення. Щогодини, щохвилини. Іноді секунди вирішують. Щодня б'єшся над проблемами, іноді най-дрібнішими. Стратегічного мислення немає, дихнути буває ніколи. Ось і покладаємо великі надії на вашу науку управління. Машинами людей не заміниш, державні рішення повинні пройти через людське серце, чи що, набути душевності, мати той необхідний емоційний елемент, який тільки й робить їх людськими. Але підґрунтя, основу, інформацію, найліпші варіанти рішень можуть дати машини. Не сьогодні — в майбутньому. Потрібні машини. Потрібна мисль. Потрібні такі люди, як ти. Сьогодні в нас багато невирішених проблем, завтра їх стане ще більше. Основа життя суспільства матеріальна. Колись був бог — тепер богів мільйони! Вони в усьому: в заводах, електростанціях, машинах, холодильниках, телевізорах, і всі вони волають: мало, мало! Ти, Петре Андрійовичу, на досить тривалий час успішно втік од усього цього. Утік, вважаю, для того, щоб здобути щось нове. Для кого ж? Для себе? Ні, для суспільства. Настав час віддати кесареве кесарю.
— Хіба не віддаю? Готую майбутніх спеціалістів, учених.
— Знаю. Але можеш більше. Науково-технічна революція потребує від нас найбільших зусиль і найвищого напруження. Як солдат на війні? Від нього завжди вимагають неможливого, і він звершує це неможливе, хоч би мав заплатити власним життям. Ти скажеш, що у війні доводиться брати участь усім-, а в революції — тільки охочим. Але ж хіба ти не належиш до цих охочих? Коли ти й на війну пішов добровільно, ще хлопчиком, то як можеш сидіти спокійно і спостерігати тепер? Час накопичення знань був достатній, треба поділитися своїми знаннями, і то щедріше, ніж робив ти досі. Скористатися з плодів твоїх знань повинні мільйони. Що таке життя з погляду, сказати б, математичного? Це безнастанний процес взаємообміну з оточенням. Можна визначити два основні види цього взаємообміну: метаболізм енергетичний і метаболізм інформаційний: Інформацію ти, припустимо, віддаєш оточенню, а енергію, яку від нього отримуєш, повертаєш?
— Той, хто зостався вірний собі, виконує своє громадське покликання набагато плідиіше,— зауважив Карналь.
— Ніж хто? Договорюй. Я з підозрою слухаю тих, хто за-перечує вірність самому собі, бо знаю, що такі люди нікому й нічому не збережуть вірності, вже життя шукатимуть, як один персонаж з довоєнної п'єси, "постійного начальства". Але бути вірним собі не означає замкнутися в собі. Ми шануємо тебе як теоретика, але хочемо, щоб ти став ще й практиком, організатором. Нам потрібні генії організації.
— Все-таки я лякаюся метушняви й тривіальної щоденності,— щиро визнав Карналь.— Іноді мені здається, що це бездушний і навіть безсенсовий світ. Виробляти сьогодні більше, ніж учора, щоб завтра виробляти ще більше? А де ж межа, де : кінець, де заспокоєння? Спалити сьогодні вугілля п'ятсот мільйонів тонн для того, щоб добути завтра сімсот мільйонів тонн і спалити їх також? Враження таке, що виробництво осідлало людей і поганяє їх, як сліпих коней. Воно диктує, воно володарює, воно пригнічує, вирватися за його межі незмога. Сісти десь скраю, подумати нема часу й ніколи вже не буде. Людина втрачає найвищий свій дар — змогу й уміння думати. Мимоволі заздриш стародавнім грекам, які могли розгулювати в садах Академії і філософствувати. Розумію слова Маркса про недосяжність і неосяжність, я б ще додав, цього навіки втраченого стану нашої духовності.
— Ми з тобою, Петре Андрійовичу, не стародавні греки, —сідати й думати справді часу не маємо, і ніхто його нам не обіцяє. Треба думати на ходу, на бігу, на льоту, коли хочеш. Що ж до порівнянь, то що вміли твої греки? Цідити вино, зроблене рабами, ставити храми, складати гімни. І ми це вміємо, а ще вміємо безліч такого, що твоїм грекам і не снилося! Завтра вмітимемо ще в мільйони разів більше й краще. А для цього, потрібні й твої зусилля. Людина лише частково може жити завдяки власним зусиллям і набагато плідніше з допомогою інших.
— Так само й гинути,— додав Карналь.
— Що ж, маєш рацію. Колись існувало переконання, що історія посувається наперед лише завдяки кровопролиттю. Маркс і Енгельс були першими, хто сміливо заявив, що історія людства починається з праці. Творення переважає війни, злочини й підлоти. Прогрес — основа людського буття. Ми показуємо світові цей безкровний спосіб. Радісне творення нового світу! Хто може відмовитися від участі в такій роботі? Відмовляючись від чогось, неминуче закопуєш у собі частку самого себе. Я не хочу й не можу тобі цього дозволити. Виступаю перед тобою в ролі деспота, а що деспотизм часто буває усміхнений, то не примушую тебе, Петре Андрійовичу, а вмовляю й переконую. Повір, мені видніше. Ти скажи, чого не наважуєшся, що тебе відлякує? Кучмієнко, чи що?
— Хоч би й Кучмієнко. Коли хочете, для-мене це загроза. Кучмієнкам ніколи ніщо не загрожувало, тому вони ні від кого не відвертаються. Вони навіть підлоти роблять з цілком добродушним виглядом. Але чи можна замінити добродушністю вміння? Кучмієнки ніколи нічого не вміли й не вмітимуть, однак вони безсмертні, вони й досі вміють вискочити вгору, виринути, випливти. Мені, скажімо, не байдуже знати, чи люди типу Кучміенка вже зняті в нас з виробництва, чи якісь підпільні фабрики з тупою впертістю продукують їх тисячами, як хтось і досі виробляє для жінок-колгоспниць оті чорні плисові кацавейки, звані "плисками".
— Знаєш,— довірливо нахилився до Карналя Пронченко,— я виробив собі таку формулу: всі будуть зняті або вимруть. Це щоб заспокоїтися, коли вже допече. На жаль, життя людське обмежене якимись віковими рамками і не дає такої розкішної можливості вичікування. Ленін казав, що кадрові перестановки — це теж політика. Прибирати кучмієнків, щоб не заважали? Що ж. Кучмієнко чоловік справді веселий і агресивний, але хіба він щось вирішує? Хтось його поставив на високу посаду, але ж можна й переставити, прибрати, замінити! Я чоловік ще тут новий, не можу з першого дня розчищати все. Придивлюся, вивчу, подумаю, пораджуся. Але це, сказати б, демонстрування влади негативної. А я прибічник влади позитивної: не руйнувати, а створювати. І від тебе, Петре Андрійовичу, не відступлюся, хоч як хочеш. Суспільство має найвищі права на твої здібності.
Безмежний діапазон можливостей свободи оцінюєш і пізнаєш, позбуваючись її навіть на короткий час. Скільки може вмістити в себе людське життя? Одне приймаєш, інше відштовхуєш збайдужіло, іноді запекло, але завжди здається, ніби ніколи не забракне місця для первісно-молодих вражень, для знань і краси, і відчуваєш уже й не потребу в них, а мовби вічний голод. Тоді ущільнюєш, сконденсовуєш, спресовуєш свій час, підкоряєш його собі, скидаєш з себе неволю невпорядкованості і знову дихаєш свободою, але якогось ніби вищого порядку, позбавленою несвідомих обмежень і вимушених заборон.
Місяці, роки, ціле десятиліття, дні й ночі несамовитий поспіх, розпачливе намагання встигнути, не відставати, наздогнати, вискочити вперед бодай на мить, першому доторкнутися до фінішу, перевести віддих, змагання з цілим світом, нові ідеї, нові теорії, нові пропозиції, вирішення, деталі, нюанси, в молоду науку у всьому світі ринулися молоді уми, таланти, генії, кожен щось приносив, ніхто не йшов з порожніми руками, поле було незасіяне, кожен міг приносити своє зерно, теорії розгалужувались, мов гіллясті блискавиці, розрізали вічну пітьму незнання лиш на коротку мить, а вже перекреслювали їх нові й нові; електронні машини народжувалися й умирали непро-стежено, їхні покоління змінювалися в такі короткі уламки часу, ніби діялося те не в звичній земній атмосфері повільної еволюційності природних процесів, а в якійсь інопланетній цивілізації — від монструальних лампових систем, що займали цілі будівлі, до акуратних шафочок, скриньок, валізок, коробочок з мільйонами операцій на секунду. Та хоч Карналь сам був причетний до цього спазматично-поквапливого процесу творення, але відчував у хвилини втоми щось мовби напади дивної хвороби, яку можна було б назвати еволюційною меланхолією. Розмірений ритм Карналевого життя порушився, вже не було тепер радісних проводжань і зустрічань Айгюль, не було стоянь коло першої куліси, не летіло його серце слідом за її зграбним, талановитим, неповторним тілом, яке спліталося з музикою, ставало музикою, без якого музика, власне, й не існувала, бо коди Айгюль починала танцювати, то Карналь ніби глухнув, не чув жодного звуку, музика для нього вмирала, народжуючись лише в кожному поруху смаглявого виткого тіла посеред безмежжя сцени. Він повертався додому іноді лише під ранок, в передранковій сірості спальні біліла широка постіль, і в тому білому просторі якось відокремлено від усього, в містичній невагомості й нематеріальності плавало двоє очей, мов дві живі істоти, мов дивні дзеркала, в яких світилася настороженість, здивовання й біль. Тепле стривожене звірятко дивилося на нього з постелі докірливо й мовчки. Знов розбудив! Знов не дав доспати. А вона ж завжди невиспана, замучена, розіп'ята між двома хрестами "мусиш" і "не смієш", кожен день урок, репетиція, увечері оркестрова репетиція або виступ на сцені, збиті до крові пальці, дика втома в усіх м'язах, в усіх клітинах, біль, біль, біль, нескінченні компреси до ніг, безнадійні мріяння про вільний день, знов асамбле, жете, кабріоль, оркестрова, концерт,— і кінця немає, і тільки безнадійне марення про спочинок,— і ти відчуваєш з жахом, як втрачається, вмирає любов, на загублені в часі хвилини чулості припадають цілі місяці байдужості й відчуження, так ніби твоя професія, твій талант, твоє призначення вбиває, зжирає, знищує любов.
Але дивно: коли й Карналь утратив увесь свій вільний час і не міг подарувати Айгюль жодної хвилини на противагу тим щедрим рокам, коли міг легковажно марнувати час, любов їхня стала мовби палкіша, обоє відчували буквально спазматичну радість в хвилини спіткань, ті короткі миті давали їм таке гостре відчуття свободи, якого зледащілі люди неспроможні зазнати й протягом цілих років, вони смакували здобутою, вибореною свободою, мов рідкісним трунком, бо тільки в свободі існує любов, радість і вічна молодість, найменша неволя вбиває любов.
