Чорне озеро - Гжицький Володимир

Вона бачить, як спорожнюється одна пляшка і з'являється друга. Тібан похиляє голову і йде до юрти.

Вставши вранці, вона бачить, що в синовій кімнаті ще горить світло, хоч надворі вже давно світить сонце.

Доктор Темір прокинувся пізно від розмови, що відбувалася під відчиненим вікном.

"Хто міг відчинити вікно? — подумав Темір.— Видно, мати заходила вранці, і я не чув".

Темір підняв голову і почав прислухатись. Говорила з кимось мати. Власне, говорила тільки вона, а хтось слухав. Розмова йшла про нього. Хто був співбесідником матері, він не догадався.

— Пізно приїхав учора? — спитав нарешті другий голос.

Темір пізнав зразу голос Івана Макаровича і почав прислухатись ще з більшою цікавістю.

— Не пізно,— сказала мати.— Приїхав, як тільки смеркалося, але заснув, видно, пізно, бо до ранку горіло світло.

Доктор пригадав, що хотів загасити лампу, але не міг встати.

— Добре виглядає, поправився? — спитав голос.

— Зблід, бідолашний, змарнів, але каже, що здоров'я нічого.

Темір почав нашвидку одягатись. Він помився холодною водою, що вже давно наготувала мати і, освіжившись, виглянув через вікно. Його не бачили.

— Перший добрий дорогий гість! — сказав доктор за спиною Івана Макаровича.

— Любий докторе! Приїхали нарешті! Як здоров'ячко?

Іван Макарович усміхнувся своєю доброю широкою усмішкою і там же, під вікном, засипав доктора запитаннями.

— Заходьте, Іване Макаровичу, поговоримо в хаті,— запросив доктор, коли потік запитань вичерпався. Йому здалось, що Іван Макарович дуже змінився. Обличчя йому постаріло, у чорному волоссі з'явилось багато сивини.

"І він переживає не менше від мене,— подумав доктор Темір.— Бідний батько".

Він похапцем поправив постіль і сховав пляшки. До дверей стукав Іван Макарович.

Увійшовши в кімнату, він ще раз привітався з доктором і щиро потиснув йому руку.

— Як же ви себе почуваєте? Так пусто було без вас, я просто не знав, куди діватись.

Доктор на вигляд був цілком спокійний і навіть жартував.

— Мало дачників було? — спитав він. Іван Макарович зразу якось зів'яв. Він догадався, на що натякав доктор.

— Вони ж були гості,— сказав він глухо,— та й знав я, що вони не залишаться у нас і хтозна, чи коли повернуться.

— Хіба не повернуться ніколи?

— Думаю, що ні.

— А Смирнов?

— Він ще не поїхав. Хворий лежав, тепер одужує.

— А інженер? Він же стільки проектів наробив, стільки наобіцяв. Невже намарне?

— Той ще приїде. Це людина праці. Гей, докторе! Багато він змінив моїх поглядів. Він і Смирнов. Ці двоє. По кожній розмові з ними я чув, що перероджуюсь. І, знаєте, якось так непомітно все йшло.

— Мало чогось віриться,— сказав, усміхаючись, доктор.— Але що ж — побачимо. Правда, що вся інжене-рова робота пішла з димом?

— Ні, не вся. Адже інженер усе цінне відправив у Москву.

— Що ж, добре, що так. Шкода було б цієї працьовитої людини, коли б усе пропало.

А художник вам нічого не обіцяв? — спитав знов Темір, не дивлячись у вічі.

— Він мене знищив.

— Знищив?

— Так, Теміре, знищив. Важко про це говорити. Багато я перемучився, багато передумав, поки зважився сказати вам це, але сказати мушу.

— Що ж таке? — спитав Темір з удаваним спокоєм.

— Ви знаєте, докторе, знищив він мені все, що я мав цінного, що все життя леліяв,— мою доню.

— Знищив? Не розумію.

— Чого тут не розуміти? Ви просто делікатна людина. Ходив до неї, залицявся, закохав у себе дівчину кинув. Стара історія. Оповісти її легко і слухати можна, але коли це стосується тебе — батька тієї дитини, о, тоді це не так легко. Вам цього, може, і не зрозуміти, бо ви ще не були батьком.

— Ваша вина, Іване Макаровичу,—сказав доктор.

— Моя вина? — здивувався Іван Макарович.— А що ж я міг зробити? Що я міг порадити? — питав він із жалем.— Ви ж знаєте, я був проти цього. Просив я Таню, впливав, як міг, умовляв її, що це несерйозно, що це "невинний" жарт сильнішого, наводив їй сотні прикладів, доказів нещирості її кавалера. Але що ти з нею зробиш? Серце не кориться. А ще при Таниній натурі! Як я гордився нею, як мені подобався цей її владний, строгий характер, живий темперамент! Я виховував її, я прищеплював їй гордість, неприступність, стриманість — і що ж вийшло? Коли заговорило серце, розум стишився, стушувався. А наслідки? Самі бачите.

— Я ще нічого не бачу,— сказав Темір.— Усе це можна поправити. Вона зрозуміє, нарешті, підлість свого недавнього божка і викине його на смітник, як полетіли вже з багатьох юрт дерев'яні фігурки Каршита і Ханимдеса. Я не змінився, Іване Макаровичу. Я такий, як був. Ви знали і про мої почуття до Тані. Я не говорив, бо це було зайве. Ви бачили. Я такий же, як і раніш. Я ладен усе забути, якби тільки вона вимела його геть із серця, коли б викинула із своєї пам'яті.

— Вимела? Легко сказати, але зробити це такій натурі, як Таня,— важко.

Токпак швидко витер сльози і сів рівно, немов готуючись відбивати удари, коли б вони посипались на нього. Але Темір не думав нападати.

Він стояв задумавшись, задивившись в одну точку.

— Коли б вона дозволила себе врятувати!..— сказав по хвилині.

У серці старого на мить блиснула надія, як промінчик сонця грудневого хмарного дня, як сірник у полі осінньої вітряної ночі. Його широке обличчя прояснилось, і він з запалом промовив:

— Любий! Ви врятуєте її?

— Коли вона тільки цього захоче,—сказав блідий Темір.

Іван Макарович зі сльозами в очах обняв лікаря і щиро поцілував.

— Ви врятуєте її, ви славний, чесний. Як я безконечно поважаю вас, добрий мій!

— Мені можна буде сьогодні зайти до вас?

— Таке питання! Це буде найбільшим святом для нас, старих. Заходьте якнайшвидше, обов'язково сьогодні. Я піду попереджу, переговорю з нею і матір'ю.

Він підвівся з стільця.

— До побачення, любий докторе. Як ви мене, бідного старого, потішили, дай вам боже здоров'я. Приходьте ж сьогодні.

По відході Івана Макаровича доктор Темір довго ходив сюди й туди по хаті, роздумуючи про майбутню зустріч з Танею. Тепер вона нарешті оцінить його й полюбить. Він усе забуде і ніколи не згадає про те, що було. Не сумнівався, що вона прийме його руку допомоги. Бідолашна вона. Скільки їй доведеться витерпіти, скільки вона вже натерпілась, але мукам кінець, він звільнить її від них, він, Темір.

Глянув на годинника. До вечора було ще далеко, але обличчя йому помітно прояснилось. Відчув, що навіть хоче їсти. Ухопив кашкета й вийшов з кімнати. Пішов на сніданок до материної юрти, де не був уже так давно.

Художник Ломов по тижневій подорожі опинився нарешті у Москві. На вокзалі щиро розпрощався з інженером і зітхнув щасливо.

"Нарешті подорож скінчена".

Він з приємністю констатував, що алтайські перипетії останніх днів залишились за кілька тисяч кілометрів позаду, що муки подорожі — теж позаду, і, розсівшись вигідно в новенькому таксі, наказав везти себе на Кузнецький міст, де було його шикарне холостяцьке помешкання.

Через кільканадцять хвилин машина підкотила до вказаного будинку і стала. Ломов розплатився з шофером, вийняв обережно з автомобіля картини і невеличку валізку й, злегка похитуючись, подався сходами на другий поверх, до своєї кімнати.

Увійшовши, він радісно привітався з кімнатою. Усе було тут знайоме, усе вигідне, все рідне; він з любов'ю поглянув на м'яке ліжко — німого свідка багатьох приємних пригод, стіни, обвішані килимами і картинами. Очі побігли по вазах і засохлих квітах у них.

Художник відчинив вікно і заходив по кімнаті. На меблях і всіх речах лежав пил, бо ніхто тут з дня його від'їзду не був. Покликавши прибиральницю, щоб навела сякий-такий порядок, художник швидко зайнявся собою. Втоми великої не відчував і відзначив це з задоволенням: "Є ще порох у порохівницях".

Через годину-дві він, уже викупаний, виголений, побризканий одеколоном, сидів перед дзеркалом і вив'язував уже третю краватку, бо всі чогось не пасували.

"Погладшав я,—думав,—це мені не до лиця".

Скінчивши нарешті з краваткою, провів кілька разів щіткою по новенькому сірому піджаку і закінчив свій туалет. Про Алтай забув уже і не хотів думати, щоб не псувати собі настрою. Він аж палав тепер від нетерпіння побачити Ніну, бо боявся її. Двомісячна мовчанка його не могла минути безкарно, і він якнайшвидше хотів прийняти кару.

Сонце сідало на спочинок, коли художник дзвонив біля дверей своєї коханої.

Стоячи в коридорі і чекаючи, поки йому відчинять, поглядав через мале кольорове вікно, як червоне велике сонце поринало в золотисто-блакитну емаль.

Стара служниця, відхиливши двері на довжину ланцюжка, сказала, що нікого нема вдома, тільки баришня, і та, мабуть, відпочиває у своїй кімнаті.

— А ви мене не пізнали, бабусю? — спитав художник.

Няня довго дивилась своїми підсліпуватими очима і, пізнавши нарешті художника, скрикнула радо:

— Боже мій! Та це ж Петрович! Яка радість! Заходьте, будь ласка! От несподіванка!

Стара, хвилюючись, не могла зняти ланцюжка, а Ломов не міг дочекатись, поки вона відчинить.

Ніна Миколаївна лежала на канапі й читала книжку. На стук у двері поправила сукню і попросила ввійти, вгадуючи тим часом, хто б це міг бути, бо для малознайомих гостей її не було вдома.

Побачивши художника, якого вона не чекала сьогодні, Ніна Миколаївна зробила великі очі й сіла. І злість, і радість зійшлися разом і вкрили лице густим рум'янцем.

— Ви приїхали?

Ломов підбіг до неї, впав на коліна і припав до її руки. Усе це було заздалегідь обдумано і складалось якнайкраще: як хотів, застав її на тій самій канапці, ба в такій самій позі.

— Золотко моє, я так стужився за тобою...

У голосі звучала навіть правда, навіть щире захоплення. Цієї хвилини він ладен був усім твердити, що він обожнює її, що любить її, що любив її завжди і любитиме до смерті. Але вона прийняла вирази його почуття холодно.

— Годі, сідайте. Няня, певно, підслухує,— сказала півголосом.

Він сів. Він увесь час тремтів від бажання і тільки чекав, щоб ухопити її в обійми.

— Чого ти така? Не рада, що я приїхав? Ніночок! Нінок мій любий!

— Давно ви?

— Тільки з поїзда. Ледве переодягся і летів до вас, але я не думав, що ви мене так зустрінете.

Він зробив по-дитячому скривлену, ображену міну.

— А ви-то, добродію, не чуєте нічого за собою? — спитала вона, дивлячись йому пильно в очі.

— Я?

Він витримав її погляд, але відчув, що страшенно червоніє, що обличчя горить, як обпечене кропивою.

— Я не завинив перед вами, здається, нічим? — сказав він якомога спокійним тоном.

— А те, що ви не писали?

Ломову стало легше.