Чорне озеро - Гжицький Володимир

Чого ви плачете? Смішно, їй-богу. Ви казали, що не ревнуєте, і раптом така сцена!

— Ви любили ту дівчину, тому й не писали. Ви мене обманювали. Ви, певно, і зараз кохаєте її.

— Ніночко, клянусь тобі, що ні!

— Не вірю,— плакала вона.

— Ну, чим поклястись тобі? Як довести тобі, що я не винен? Я тільки одну тебе кохаю, і тільки тебе, мою прекрасну. Для тебе я й малював цю картину, про тебе думав, малюючи її, думав, що ти зрадієш, а ти плачеш. Я не знав, що тобі так сподобається водоспад, і хотів тобі подаруівати цю. Скільки я намучився, поки знайшов цю дівчину. Там взагалі жінок красивих нема. Ця випадково заїхала туди, і за допомогою знайомого — один інженер, між іншим, і залицявся до неї,— от за допомогою того інженера, партійця, до речі, і за горші, умовив її позувати. І ще повинен тобі сказати, що цей інженер ревнивий страшенно, так він сидів у моїй кімнаті під час роботи.

— Що то за інженер?

— Та дачник, звичайний собі дачник, що не давав мені працювати, вічно лазив до мене.

— Ти правду говориш?

— Клянусь тобі, що правду. Я не знаю, як можна було таке припустити. Я ж тебе кохаю, золотко моє. Я так стужився за тобою, така там нудьга в тих горах, така глушина, така темрява. Оцю темряву я й хотів відтворити в своїй картині. Ти поглянь...

Він встав і знов підійшов до картини.

— Дивись! — сказав він, знімаючи покривало,— ці потвори, що вилазять з води Чорного озера, це водяні духи Алтаю. Ці ось на березі — це лісові почвари. З води виходить дівчина, яка символізує новий Алтай. Вони хочуть втягнути її в свою чорну воду, затягти в царство тьми. Вона виривається. Ось вони порвали їй сорочку, і видно голі груди...

— Проститутка — символ культури! — промовила ущипливо Ніна.— Оригінально.

— Ти не розумієш. Ніхто ж не знає, що позувала така.

Ніна витерла заплакане обличчя і почала пудрити щоки, забувши вже про картину.

— Чого ж ти не кажеш, чи гарна картина?

— Звичайно, прекрасна, тільки ти зіпсував мені настрій.

— Ах ти, дурненька! Тепер ти віриш?

— Вірю,— сказала вона, гримасуючи.

— Так поцілуй мене разочок.

Ніна підставила йому свої намальовані уста.

— А тепер вип'єм за картини,— сказав художник.— І за нашу любов. Добре?

— Добре,— погодилась вона, зітхнувши, як по довгім плачу заспокоєна цяцьками дитина.

Художник крутнув вмикача, і кімнату залило море світла.

Спустив штори на вікнах.

— Покажи ще раз при світлі,— попросила Ніна. Художник познімав покривала. При світлі картини

виглядали ще кращими.

— Не закривай їх — хай так, я буду дивитись.

— Спершу вип'ємо.

За хвилину вистрелив під стелю корок, і в кришталеві високі келихи полився перлистий трунок.

— За картини! — сказала вона, підносячи вгору келих.

— За мистецтво! Вони випили до дна. Художник наповнив знов келихи.

— Тепер за успіх! — цокнувся з нею. По другому келиху Ніна почала п'яніти.

— Ще один,— попросила вона.— Хочу впитись.

— За любов! — вигукнув художник.

Вони випили по третьому. Ніна скривилась. Очі її посоловіли, стали вужчі, щоки взялись трояндами.

— Мені світ вернеться,— сказала.

Ломов підняв її з крісла і притулив до себе. Ніна стиснула зуби і розтулила уста.

— Цілуй!

Він вп'явся устами в її уста, підняв на руки і поніс на запашне ліжко.

— Світло...— прошепотіла Ніна, закриваючи очі руками.

Ломов незадоволено поклав її і побіг гасити світло...

Забивши камінням печеру, де лежав Натрус в обіймах ведмедя, міліціонери, з Трішем на чолі, спустилися до коней, що паслись внизу під доглядом одного із загону.

Тріша тепер пустили вільно, не стежачи за ним, бо переконались, що говорив правду і що він щиро ненавидів Натруса. Тріш ішов мовчки, попихкуючи мосяжною люлькою. Він думав над тим, що трапилось. Натруса не жалів, бо переконався, що робив він свою шкідливу роботу на користь собі, забуваючи цілком своїх спільників. Тріш пригадав, як кам говорив про Аргачі, як радив убити його, коли б він проговорився. "Він і мене міг убити, коли б зайшла яка небезпека",— подумав Тріш, пориваючись до ножа.

Йому замало було смерті Натруса. Він думав ще познущатися з нього, а це зробив за нього аю.

"Треба буде юрту спалити,— подумав,— або худобу потруїти... Але що винна худоба?!"

Він спинився в своїх думках.на тім, щоб спалити юрту, і, йдучи, обмірковував, як і коли це довести до ладу.

Небачене в горах товариство вийшло на безлісу полонину, звідки видно було коні. Вони порозходились по широкій долині, розшукуючи траву, що виглядала з-під посохлого бур'яну. Чоловік, побачивши з долу товариство, пішов зганяти коней докупи.

— Тепер поведеш нас до Мабаша,— сказав старший до Тріша, коли всі вже посідали на коні.

Тріш кивнув головою на знак згоди, ударив коня закаблуком і поїхав уперед. За ним подалась решта вершників.

Дорога вела невеличким бомом, що розм'як і ослиз від недавньої зливи. Вода нанесла каміння й ломаччя, коні посувались поволі, ставлячи ноги між камінням обережно і зграбно, як кози.

Коли бом скінчився і їздці виїхали на змоклу галявину, вони побачили сині дими, навислі над широкою долиною, на якій розкинувся аїл. Ще кілька кроків — і з землі виринули верхи юрт, подібні здалека до обгорілих пнів. Деякі з них ще димились. Хвилина — і з'явилось все село, як на долоні.

Старший загону виїхав уперед і помчав галопом. Вершники поскакали за ним.

Мабаша вони застали непідготовленого, розгубленого; про долю кама він ще нічого не знав, і поява Тріша в супроводі міліціонерів підказала йому щось недобре. Утекти він уже не міг, було запізно.

— Збирайся! — переклав наказ старшого Тріш.

— Куди? — спитав Мабаш жалібно.

— Там скажуть. Поїдемо поки що до Чемала. Мабаш одягнув кожуха і безпорадно став посеред

юрти. Ійнечі сиділа в кутку й уважно розглядала при-шельців.

— Готовий? — спитав Тріш.

— А куди мене? Я не хочу до Чемала.

— Просити не будемо,— переклав Тріш.

— А за що?

— За те, що підбурював людей,— сказав від себе Тріш.

— І він підбурював,— залепетав по-алтайському Мабаш до старшого.— Він і кам Натрус. Вони підпалювали, вони підбурювали людей.

Він так жалібно белькотів, що старший засміявся.

— Що він каже? — спитав старший Тріша.

— Не хоче їхати,— відповів Тріш, негайно зорієнтувавшись.

— Беріть його,— крикнув старший.

Два міліціонери взяли Мабаша під руки і вивели з юрти. Його кругла бочкувата фігура в баранячому кожусі і велике жовте обличчя, спотворене жахом, були такі комічні, що Ійнечі не витримала, щоб не всміхнутись нишком.

Мабаш не встиг нічого сказати жінці, не встиг і оглянутись, як його витягли надвір. Просив дозволити сісти на свого коня, але йому не дозволили. Його підсадили на Трішевого коня ззаду, оточили кіньми і повезли в бік Чемала. Хутко зникли з очей не дуже засмученої Ійнечі в ярку.

Коли вони в'їхали до Чемала, то Мабаш, сидячи на одному коні з Трішем, побачив недалеко від кооперативної крамниці гурт селян, а серед них Садвая, свого лютого ворога, колишнього нареченого Ійнечі. Садвай був бідний і не міг дати за неї такого викупу, як дав Мабаш, і через те вона дісталась останньому. Як не ховався Мабаш, його помітили, і в гурті почалась пожвавлена розмова. Мабаш був певний, що мова йде про нього.

— Палій! — долетіло до його ушей.

— Палій! — крикнув голосно молодий, високий на зріст, парубок і виступив з гурту.

Мабаш ще щільніше притулив голову до спини Тріша, але раптом кінь Тріша став. Йому заступив дорогу Садвай.

— Дайте нам його! — крикнув Садвай до міліціонерів, у— Давайте нам палія! Ми розправимося з ним.

Садвай довідався в Чемалі про пожежу, про участь в ній Натруса і Мабаша, і йому загорілися очі від жадоби помститись і познущатись З ненависного ворога. Побачивши його в супроводі міліціонерів, Садвай зрозумів, що Мабаш вислизнув з його рук, і попробував ще тут дістати його.

— З коня! — крикнув він до Мабаша, але тут наїхав на нього конем міліціонер і зігнав з дороги.

У Чемалі Мабаша не брали на допит. Причетність його до змови Натруса була доведена. Його пересадили на підводу, заздалегідь приготовлену, і він під ескортом невеличкого загону, покірний своїй долі, поїхав, куди його повезли.

Його проводжали вигуки юрми, що зібралась коло аймацької Ради. Він розрізняв окремі голоси, що летіли йому навздогін. Та найболючіші були слова Садвая. Той знущався з нього, називаючи найнепристойнішими словами.

— Що переказати Ійнечі? — верещав Садвай. Мабаш совався по возі і сумно поглядав на коні,

що так поволі йшли. Йому якось байдуже стало, що з ним зроблять, куди повезуть, коли б тільки швидше з цього місця, з очей цих проклятих ворогів.

Коли валка зникла з очей селян, Садвай скочив на коня і рушив з місця.

— Куди ти? — крикнули з гурту.

— Доганяти Мабаша! — відповів, усміхаючись, Садвай.

Та всі знали, що він не туди поїхав.

Уже темніло, як Садвай спинився перед юртою Ійнечі. Він хотів тільки передати їй, що бачив у Немалі. Нарешті дочекався, коли можна побути удвох зі своєю коханою.

Таня давно вже працювала в школі і коротала довгі, безпросвітні дні безконечного чекання. Чекала вона вічно на листоношу, хоч знала наперед, що він з'являється в селі двічі на тиждень. З яким нетерпінням вичікувала вона хвилини появи його, і коли приходив з порожніми руками, їй обривалось щось всередині, немов серце відривалось і падало додолу. В її душі, в її грудях було тоді порожньо, мозок переставав працювати, і не було ні думок, ні бажань, нічого. Заточуючись, як хвора, йшла вона до своєї маленької кімнати при школі і там, замкнувшись, просиджувала самотня довгі, тоскні вечори. Ніхто ніколи не бував у неї, ніхто про неї не довідувався. З усіма товаришами порвала зв'язки, бо їй здавалось, що всі з неї сміються.

Тані здавалося, що й діти сміються і показують на неї пальцями. Коли б хоч вийти куди-небудь, побродити, як торік, а тут дощі щодня ллють, не вгаваючи ні на хвилину. Здавалось, що вони ніколи не вщухнуть. Земля, гори, ріки так переситились ними, що коли б із хмар, які заволокли все небо, перестало лити, то гори почали б виливати зайву воду. Тільки мороз міг припинити зливу, але на нього була мала надія,— ще не скоро.

Дні, а головне, вечори тягнулись такі безмежно довгі, що нічим їх не можна було скоротити. Не допомагали й книжки. Читала вона цілими довгими годинами, але й вони кінець кінцем перестали задовольняти.