Чорне озеро - Гжицький Володимир

Він зрадник! Він цим зраджував Радянську владу. Він зраджував усіх на кожному кроці. Він зраджував, бо зрада у нього в крові. Він хам! Він зрадив, нарешті, вас! Він обплював, споганив вас і кинув, як непотрібну ганчірку.

— Не забувайтесь, Теміре! — сказала, випростовую-чись, Таня.

— Слухайте,— блиснув очима Темір.— Я маю право говорити, бо я лікував його. Ви чуєте? Щоб догодити вам. Я повинен був убити його, а я лікував, бо ви того хотіли. А тепер ви мені хочете заборонити говорити? Ні, ні! Я не випущу вас звідси! Я мовчав. Я все знав і бачив, але мовчав. Я хотів, я думав, що ви пізнаєте його, розкусите і викинете, як червивого горіха, що ви, порівнявши його зі мжно, оціните, нарешті, і мене, але, як виявилось, я жорстоко помилився. Тепер його нема. Він обіцяв вам, певне, що повернеться, але мені здається, що ви не повірите йому більше. Він не повернеться. Він має другу чи десятки їх у столиці. Там столичні є, чи ж може він думати про дику алтайку? Так, він не повернеться! І я прийшов до вас... Не привітатись тільки, як я сказав, зайшовши, ні, у мене була інша мета. Я прийшов вам сказати, що я... такий, як був...

Вона глянула на нього здивованими очима.

— Не дивуйтесь, Таню!

Він притишив голос, і далі полилась його мова так лагідно й тихо, так покірно й ніжно, що у Тані виступили сльози на очах.4

— Таню, моя рідна! Я люблю вас! І навіть тепер, і після всього, що трапилось. Мені здається, що люблю вас більше, ніж любив, бо тепер ви така бідненька, така скривджена, ви так потребуєте ласки, теплого слова. Таню, послухайте мене. Будемо говорити, як люди дорослі. Я люблю вас і прошу стати моєю жінкою. Любити мене ви зразу не зможете, але шанувати хіба буде трудно? А з часом, може, і полюбите. А я люблю вас усім серцем.

— Це вам тепер так здається, Теміре. Але тоді, коли б я стала вашою жінкою, я мусила б завжди боятись ваших докорів. Я мусила б чекати при найменшій сварці сцени ревнощів.

— Ви не хочете мене й тепер?

— Я боюсь, чи зможу вас поважати після цього, 6*> досі я поважала вас глибоко.

— А так? Хіба за мою щирість, за мою любов ви могли б перестати поважати мене? Ви подумайте, Таню, що ви кажете?

— Я одверта з вами. Доктор сховав голову в долоні.

— Що ж ви будете робити? — простогнав він.

— Ах, докторе, щось зробимо, не бійтесь.

— Так ви не даєте мені ні іскри надії?

— Як я можу дати надію, коли я вже не маю її сама?

— Що ж буде?

— Щось буде.

— Я не розумію вас, Таню. Що ви замишляєте? Це не вихід із становища. Я це сприймаю за жарт. Ви маєте ще людей, що заступляться за вас у потребі. Ви ще не самотні. У вас є друзі. Ви дозволите мені приходити до вас, хоч порадити вам чим-небудь. Вам треба конче когось мати, з ким можна б поділитись думкою, коли не горем.

— Не доведеться заходити, докторе, я скоро їду.

— Я міг би приїжджати до вас?

— Як хочете, я не забороняю вам. Доктор засмутився.

— Ішов я сюди з надіями,— сказав він сумно, —' а вертаю...

— Не горюйте, любий Теміре. Почекайте трохи. Зараз я вам нічого не можу сказати, крім того, що вас дуже, дуже ціню і поважаю.

— Дякую вам, Таню. Я буду сподіватись і чекати.

Доктор встав. Таня простягла йому руку. Він затримав її довше, завагався на хвилину і припав до неї устами.

Художник Ломов сидів у м'якому кріслі і нетерпеливився. Кілька разів поривався читати першу сторінку нового роману, одержаного разом з гучним написом від товариша, молодого романіста, і, дочитавши її до кінця, переконався, що нічогісінько з прочитаного не тямить. Бачачи безкорисність такого читання, Ломов відклав книжку на стіл.

За вікном гриміло місто. Дзвінки трамваїв, скрегіт коліс по рейках, сирени сотень автомобілів, стукіт

9*

259

тисяч ніг на тротуарах, гомін людської мови, церковні дзвони і рев паровика зливались в одну вечірню міську симфонію.

Художник не слухав пульсу міста, не чув його музики. Він увесь був зайнятий власними думками, бажаннями, очікуванням.

Пролежавши кілька хвилин із заплющеними очима, встав. Запалив цигарку і глянув на годинника. Була шоста година. Виглянув на вулицю. Уже горіли ліхтарі, хоч надворі тільки починало смеркати. Жовте світло падало крізь вікно до кімнати.

"Запізнилась..." — подумав художник. Він окинув оком стіл. Там стояло все, що вона любить. Були її улюблені трубочки з кремом, груші, виноград звисав з вазочки-бакара, а насередині у зеленому відерці, обкладена льодом, лежала пляшка шампанського. У двох кутках на мольбертах, покриті полотном, поставлені до світла, стояли картини, які вона мала оглянути й оцінити.

Кожний шелест, кожний стук на сходах примушував його серце голосніше битись. Художник схоплювався, біг до дверей, але даремне. Вона все ще не йшла.

Раптом щось пригадав, метнувся до дзеркальної шафи з червоного дерева і, відчинивши її, дістав флакон одеколону. Обережно вийняв пробку, вставив у флакон пульверизатор і почав оббризкувати ліжко, канапу, місця, де вона могла сидіти. За хвилину кімната наповнилась її улюбленим запахом конвалії. Не встиг сховати флакон, як грюкнули парадні двері, і через хвилину, не чекаючи дозволу, війнула до кімнати легка, як вітер, Ніна Миколаївна. Поки він дійшов до неї, щоб привітатись, вона звичним оком вмить. окинула всю кімнату.

— Красуне моя,— пролепетав художник, цілуючи їй руки,— ви неточні.

— Ви, може, часу не маєте? Тоді я...

— Ніно! Не будь така жорстока!

Він осипав її руки поцілунками, але вже роблено, бо від її слів запал минув безслідно. Роздягатись допомагав їй мовчки.

— Ви на когось чекаєте? — спитала вона, оглядаючи стіл.

— На вас же.

— Більше ні на кого? Признайтесь!

— Та ні на кого, що ви говорите?

Вона не хотіла б, щоб ЇЇ хто тут застав. Вона, зрештою, має дуже мало часу, бо сказала своїм, що йде в кіно на перший сеанс.

— Ви ж могли на перший сеанс спізнитись, так же? Ні-ні! їй казали не спізнюватись.

— Ну, гаразд. Про це потім. Сідайте, їжте. Зробіть мені ласку, їжте все, що любите, щоб мені не просити, бо я не вмію.

Хай він не турбується, і це цілком зайве: вона їсти не хоче. Хоч шампанського вип'є з охотою, але пізніше. Тепер хай він покаже картини і швидше.

— Уже темно, я думав, що вони вас більше цікавлять і ви прийдете раніше.

Ніна знизала плечима.

— Ну, не могла ж я! Ви знаєте, що я ще не можу цілком розпоряджатись собою.

— Припустимо, що ви не тільки собою, а всіма домашніми розпоряджаєтесь, але нехай.

— Не говоріть дурниць! Показуйте картини! Художник підійшов і зняв одно покривало. Ніна

глянула і рота відкрила від здивування. Перед нею, як живий, біг по зеленаво-чорній, місцями зарослій мохом, зморщеній скелі водоспад. Він був так живо зроблений, що, здавалось, наповнив одразу кімнату своїм шумом, ввижалось, що колихається травичка, на яку падають бризки води, а чорна колода, умита водою, ніби запахла одразу лісною сирістю, порохном і цвіллю.

Художник поглядав то на картину, то на Ніну. Він бачив її захоплення, і серце його сповнилось солодкою гордістю. Він мовчав. Ніна ж не могла добути з себе слова. Не відриваючи очей від картини, вона, нахилившись, простягнула йому обидві руки. Він поспішив поцілувати їх і вже з більшою щирістю, ніж раніш. її захоплення так приємно лоскотало.

— Це буде моя? — спитала вона. *— Твоя.

— Мій!

Вона рвучко поцілувала його в уста, і до нього вернулося вмить дике бажання. Але вона знов сіла.

— Чудова річ,— сказала, звільнившись від його обіймів.— Прекрасна! Я не маю слів, щоб висловити своє захоплення. Ти поб'єш усі рекорди. Знаю приблизно, хто і що буде на виставку давати. Бачила вже деякі картини, але такої, як це, не буде.

— Радий,— сказав художник,— радий, що нарешті догодив.

— А тепер друга, друга як називається?

— "Чорне озеро".

— Показуй, показуй!

Художник зняв покривало і з другого полотна. Він чекав ще більшого ефекту, але на цей раз жорстоко помилився. Глянув на Ніну і побачив, що вона встала зі стільця, втупила очі в полотно, пригнувшись, як кішка, що має кинутись на мишу.

Хто ця дівка? — спитала вона холодно.

— Яка? Оця? — вдав, що не розуміє.— Це продукт моєї буйної фантазії.

— Маестро, не вдавайте дурника. Я хочу знати, хто вона!

— Хіба ви не бачите? Алтайська дівчина, яку переслідують чорні духи. Це символ...

— Ви не про символ. Ви мені скажіть, з кого ви малювали цю дівку?

Художник бачив, що його викрути ні до чого.

— З алтайської дівчини, я вже, здається, сказав вам,— промовив він серйозно.

— Хто вона така? — наполягала Ніна Миколаївна, вимагаючи, видно, солідніших пояснень.

— Алтайка. її імені не знаю і не цікавився,— сказав він, не приховуючи роздратування,— і просто дивно, що це вас так цікавить. Хіба я перший раз оце намалював голу жінку? Мало їх тут перебувало в моїй студії? Про це ви знаєте?

Та Ніну це не задовольнило. Зміна настрою художника наводила на деякі підозри.

Так, вона знає, але це зовсім не те. На Алтаї, де немає навіть залізниць, нема жінок для позування. Хай він не викручується і скаже правду.

— Що вам сказати? За гроші ця дівчина мені позувала.

— Не вірю, щоб напівдика дівчина, та ще жінка Сходу, роздягалась перед чужим чоловіком.

— Я змалював з неї тільки обличчя, а тіло я домальовував сам.

Явна брехня художника обурила її.

— Знаєте що? — сказала вона твердо.— Я не маленька, і цим мене заспокоїти не можна.

Вона підійшла до картини.

— Скажіть, цю родимку, цю лінію ви намалювали з пам'яті? Та й форма грудей тут своєрідна. Ви дурите мене. Кажіть правду!

Художник стояв приголомшений ударами її питань.

— Що ж вам ще сказати? Я вже сказав, що пішла вона позувати за гроші. Доповню, коли так дуже хочете, що це була дівчина легкої поведінки і, щоб сказати правду, малював я її напівголу.

— Ви кохали її?

Тепер художник у свою чергу щиро обурився. Як вона могла запитувати про таке?

— Слухайте,— сказав він, беручи її руку,—Чого ви хочете? Ви хочете, щоб я закохувався у кожну проститутку? Ви подумайте, що ви кажете? Ви ж не шануєте себе.

— А вона вас кохала?

— Ніколи не цікавився, але думаю, що ні.

— Тоді ви поганий психолог. Ви гляньте на її очі. Це ж очі закоханої. В них жах і безмежне кохання. Ні, тут щось не так. Ви мене обдурюєте. Ви кохали цю дівчину. Я не вірю вам.

Вона впала в крісло і почала плакати. Художник злякався. Прикривши полотно покривалом, він підбіг до неї: сліз жіночих, капризів він не зносив.

— Нінусю! — просив, — Не будьте дитиною.