Чорне озеро - Гжицький Володимир

Не раз сяде, бувало, до книжки, очі бігають по чорних рівних рядках, а думи линуть далеко в ніч.

"Хоч би доктор навідався",— думала не раз.

Але чого ж їй чекати після тієї останньої зустрічі? Що вона йому сказала? Чим заплатила за його доброту, за його відданість, за вірну правдиву любов? Нічим! Вона не знайшла для нього жодного теплого слова, бо все забрав той. Усю душу, всі думки, всі теплі слова, пестощі, все! І другому нічого не лишилося.

"Боже мій,—думала вона.—Невже він не напише? Невже він забув-таки навіки?"

Вона казала собі, що він не повернеться, умовляла себе, але якийсь малесенький куточок її мозку заперечував, дражнив, казав: "А може, повернеться?.."

І вона жила тією нужденною надією, що ніколи не мала вбратись у плоть, що мала так і загинути надією.

"Коли б умерти,— тужила Таня.— Коли б заснути і вже не встати..."

І тоді робилося страшно. Сама не знаючи чого, боялась залишитись у кімнаті і, накинувши на себе жакет, прикривши голову хустиною, вирушала в дощ, у ніч до юрти свого діда, старого Токпака, ночувати.

Токпаки були єдині люди, які не знали всього, вони обожнювали її, раді зробити все, що могли, що вміли, щоб потішити свою внучку.

Стара бабуня садовила її біля вогню на м'які шкури, годувала найкращими наїдками, а дід брав тобшура й бринькав на ньому, виспівував, розказував про минуле.

Старий Токпак славився на всю околицю своїми оповіданнями. Це був поет, боян народний, тульчі, яких мало тепер залишилось на Алтаї. Він розказував старовинні билини про давніх героїв, міфічних богатирів. Про них наслухався він з дитинства від свого батька, такого ж славетного тульчі, і по його смерті став і собі співцем. Уже змолоду здобув великої слави на весь Алтай. А й тепер, хоч старий і немічний, коли був у настрої, розказував молоді, щоб та несла його пісні далі, в нові покоління.

Таня колись заслухувалась ними. Вони розбудили в ній почуття, що й досі не згасло, любов до рідного краю.

Був вечір. Дощ періщив з самого ранку, і досі не перестав, і не зменшувався. По шибках били колючі краплі і пливли додолу, як сльози. Давно вже плачуть вікна, ще з того часу, як вона приїхала сюди.

Таня дивилась на вікна, бачила, як краплі зливались в одну і текли струмками додолу. По горах ходив вітер. Давно він не лягав на спочинок, ще з того часу, як Таня приїхала сюди.

Цей вітер був страшний. Таня боялась його. Удень сяк-так, а ввечері він ридав, свистів у комині, плакав, як дитина.

Таня сиділа перед плиткою і вдивлялась у полум'я. У хаті було темно, і тільки маленькі жовті плямки, як метелики, бігали на стінах, на столі, на обличчі Та-ниному.

У голові ворушаться думи, розпирають череп, просяться на волю. Вилітають одна за одною, як бджоли з вулика, і кружляють над головою.

У хаті тихо, мертво, тільки у кутках щось шепоче... А в димарі вітер ридає, у димарі вітер голосить, виє, як по вмерлому.

Ось він зліз з покрівлі, набрав повну пригорщу дощу і кинув у вікна раз, другий і третій, як сівач просом.

Таня стрепенулась. Очі розширились, вдивляється в темряву. Але.там мертво. Мертва, мокра ніч.

"Боже, коли б він поглянув, як я тут страждаю, коли б він почув, як його люблю я...

Олесю! — зривається думка, а уста бліді тріпочуть безмовно: — Олесю!..

Коли б зараз з'явився!.."

Думки закружились. їх так багато, вони бушують, як зграя вороння, що не може впасти на маленьке місце, і кружляє, кружляє навколо, а місце порожнє.

У димарі знову засвистів вітер протяжно, зрадливо, немов засміявся. Так, він засміявся. Таня чує сміх. Вона чує сміх.

— Хи-хи-хи...— сміється вітер.

— Хи-хи-хи...— чути в кутках.

— Хто сміється?..

— То я сміюся,— киває чайник св'Ьїм довгим носом.

— То я сміюся,— говорить відро і аж дрижить зі сміху.

— І я,— дзвенить склянка з ложечкою.

— І я,— танцює стілець.

— І я,— регоче посуд.

— І я, і я,— дрижать стіни, вікна, лампа...

— Хи-хи-хи-хи-ха!..

Таня чує, як волосся лізе вгору. Вона підводиться зі стільця, а за спину вже прокрався вітер. Він того тільки й чекає. Він бігає, повзає, вертить хвостом, як холодний вуж.

Таня хоче крикнути і тільки відкриває рота, як вітер залазить через відкритий рот, і вона не вимовить і слова. Таня задихається. Вітер розгостився у її грудях, і дихнути нема чим.

Але ось раптом якийсь стукіт. Виразний стукіт. Хтось грюкнув у двері. Це так. Це правда, бо все замовкло. Ніхто не сміється. Фізіономія чайника серйозна, склянка споважніла, стіни заніміли, стільці завмерли, і вітер утік. Вона починає швидко дихати. Відчуває, що їй душно і щоки палають.

У двері хтось грюкнув сильніше і...

— Хто там? — зривається з уст.

— Можна? — питає чийсь голос.

— Можна,— каже вона тихо, але почуває, що серце вискакує з грудей, почуває, що божеволіє з радості і страху.

До кімнати входить чоловік.

— Чого ви в темряві? — питає чоловік приязно, але голос незнайомий.

"Ні, голос не його". Минає страх, тільки серце ще скаче, як розігрітий кінь.

— Хто ви?

—■ Невже не пізнали?

Чоловік сміється. Йому весело. Чому б йому не сміятись?

Він світить сірника і запалює лампу. І диво! Лампа локірно дає себе запалити.

— Хто ви? — питає Таня ще раз. Чоловік дивується.

— Що з вами? — питає.

"Темір",— пригадує вона нарешті і в'яне. Доктор Темір бере її за руку і вже не сміється.

— Що з вами? — питає він, стривожений.

Таня мовчить. Вона чує дотик холодної руки, і їй стає приємно. Вона вже нічого не боїться. Доктор Темір тримає якийсь час її руку і дивиться на годинника.

— Ви давно хворі?

Він пускає руку і пробує голову. Голова горить. Вона не хвора. їй тільки страшно.

— Бідна моя дівчинко!

Доктор Темір суворий, але добрий і ніжний, як батько. Йому тепер все можна. Він розстелює ліжко і веде її на постіль. Роздягає, як маленьку, розстібає мокрі черевики, потім скидає одяг. Його чомусь ніскілечки не соромно. Через хвилину вона в самій сорочці. Доктор кладе її в ліжко.

Таня мовчки скоряється йому, лягає. Він накриває її ковдрою, а зверху своєю шубою. Вона знов дрижить від холодного простирадла, від холодної ковдри, подушки.

Доктор Темір не зупиняється на цьому. Він знаходить воду, наливає чайника і ставить на плиту. Потім відчиняє свою валізочку, виймає якісь порошки, розглядає їх, вибирає один і всипає в рот хворій. Вона без заперечень запиває його водою. Доктор дістає з валізки шоколад, цукерки і кладе на столик біля ліжка.

Таня лежить із заплющеними очима, але не спить. Вона намагається думати про щось. Щось пригадує, але все даремно. Вона чує знов, як щось пищить. Зривається з ліжка.

— Що ви? Що з вами?..

— Щось пищить...

— То чайник, заспокойтесь.

— Знов чайник?..

Доктор поїть її чаєм і через деякий час дає другий порошок. Після того вона засипає міцним сном, а доктор Темір сидить над нею до ранку.

Таня встала з ліжка тільки на третій день. Доктор Темір сидів невідлучно два дні коло її ліжка, борючись з її хворобою. Нарешті він переміг. Таня встала. Вона була бліда і хиталась на ногах, як дитина, що тільки вчиться ходити.

Темір хотів залишитись ще на день, але вона не дозволила.

— Не треба,— просила вона.— Я цілком здорова, а ваша довга відсутність могла навести батьків на різні здогади. Краще, коли ви ще колись приїдете.

Доктор Темір був щасливий. Можна йому, значить, ще колись приїхати!

— Можна, добрий, хороший друже! Яка ж ви гарна людина! Дайте хоч раз поцілую вас. ^

Вона подарувала йому довгий вдячний поцілунок сестри, але Темірові від нього в голові запаморочилось.

— Таню, я так дуже люблю вас,— сказав він сумно.— Ви не скажете мені нічого?

— Не сьогодні, докторе. Не сьогодні! Ви їдьте. Мені так страшно, що там удома? Ще, чого доброго, і батько приїде, а мені не хотілось би, щоб він у таку негоду їхав. їдьте, друже, а потім ще колись приїдете, і ми поговоримо. Тоді я вже дам вам певну відповідь.

Таня поцілувала ще раз на прощання доктора, і він поїхав, благословляючи цей день.

Приїхав додому ввечері і, незважаючи на пізній час і втому, пішов до Токпаків.

Вони чекали на нього з години на годину і, побачивши, страшенно зраділи.

Поки роздягався і сідав за стіл, вони намагались прочитати з його очей наслідки перебування в Тані, і його незвичайно схвильоване, веселе обличчя збудило в них деякі надії.

— Як же там Таня? — питала дбайливо Ганна Степанівна.

Доктор не знав, чи говорити йому все, чи ні.

— Нічого,— сказав.

Вони не повірили, бо бачили, що він щось приховує, і доктор Темір мусив сказати, що Таня була хвора.

— Боже мій! Розказуйте швидше!

Доктор Темір докладно розповів, як він застав Таню, як його приїзд був дуже до речі, як він ліками, що взяв із собою, перервав її хворобу, і тепер вона цілком здорова.

— Ви ангел,— сказала Ганна Степанівна і плакала від зворушення.— Ви добрий дух нашого дому. Як вам дякувати?

Доктор Темір не хотів ніяких подяк. Хіба в подяках справа? Навіщо вони? Доктор Темір не любить того.

— Що ж вона, подала вам, докторе, якусь надію? — спитала, не витримавши, Ганна Степанівна.

Питання поставило доктора у важке становище. Що він міг відповісти?

Він сказав, що Таня була з ним ніжна, як ніколи, що просила заїжджати, але нічого конкретного йому не обіцяла, та він і не чекав нічого, бо бачив, що вона хвора, і просто не хотів її дратувати. Про поцілунок не сказав, але з його недомовок, з його поводження батьки зробили висновок, що щось є, що їхня дочка кинула в його серце іскорку надії.

— Вона тяжко покутує свій гріх,— сказав доктор.— Вона дуже страждає.

Іван Макарович взявся захищати дочку. Не можна ж так дуже обвинувачувати її, говорити про такий вже великий гріх.

— Хіба це гріх, докторе? — спитав він, дивлячись Темірові в очі.— Хто сказав, що кохання — гріх?

Темір, не чекавши такого запитання, у першій хвилині зніяковів.

— Вона, видно, ще не забула його й досі,— сказав він поволі, міняючись на обличчі.

— І нема чого дивуватись,— промовив Іван Макарович.— Так скоро подібні речі не забуваються, проте час — найкращий лікар. Забудеться і це.

Він походив кілька хвилин по кімнаті мовчки і почав говорити далі:

— Вона жінка самолюбива, може, навіть надто самолюбива. Його вона покохала, думаючи, що він чоловік чесний, не зіпсований, як і вона, але вийшло не так. їй тепер важко визнати свій, як ви кажете, гріх.