т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ти її любиш, свою маму?

- Люблю-у...

Лярош раптом посміхнувся, одвернувся й байдуже одійшов од юрби.

- Я міг би двома цукерками прогнать сльози любови,- буркнув він мені.

________

Вчора прийшов до мене Лярош.

Я лежав на матраці і дивився в небо крізь розчинене вікно. Я тількищо повечеряв і почував себе цілком зручно на своєму матраці на планеті, яка зветься Землею. В небі вже світились крізь розідрані непокійні хмари інші планети і я до них дружелюбно посміхався. Долі стояла пляшка од вина.

На мою пропозицію засвітить свічку, Лярош суворо сказав:

- Не треба.

І, взявши чемодана, мовчки вмостився на ньому.

Як не треба, то й не треба, я міг і так лежать. Лярош довго мовчав. Я наспівував «Марусю» і не звертав на його уваги, бо вже звик до цієї мовчазної фігури.

Раптом він ворухнувся й буркнув:

- Ви вечеряли?

- Вечеряв.

- Це видно.

Він замовк. А я знов затягнув:

Шумить, гуде дібровонька,

А я все журуся.

Все питаю добрих людей

Де живе Маруся.

- Це весела пісня,- кинув з тьми Лярош.

- Ґраціозна, правда? В ній співається про те, як один любить дівчину й журиться за нею.

- Він досить весело журиться.

- Це через те, що й вона його любить.

Знов замовк. Я подумав, що йому надокучив цей мотив і вибрав інший, але Лярош перебив мене:

- Вам буває сумно?

Я здивувався такому питанню.

- Розуміється, буває.

- Коли?

- Хм! «Коли?» Коли находить сум, тоді й сумно.

- Що ж він з неба пада на вас, як дощ, чи що?

- Ні, чого «як дощ»...

- Ну, а чого ж? Як голодні?

- І тоді, як голодний.

- А ще коли?

От комік! Ну, що я міг йому сказать? Звідки я знаю? От мені, наприклад, сумно, що зірки біжать між хмарами одна за одною. Сумно, що десь низький жіночий голос, як оксамитовою стьожкою в’ється по сходах. Сумно, що десь єсть країна, в якій більше не співають в гаях наших чудових пісень, а в хатах замість вареників їдять лободу.

- Ну, що ж ви мовчите?

Я повернувсь на матраці.

- Не знаю,- знехотя засміявся я.

З тьми мені не видно було обличчя Ляроша, але я почував, що він посміхається своєю зневажливою посмішкою.

- А ви - свідома, інтеліґентна людина? - раптом строго спитав він.

Я одповів, що мені принаймні так хочеться про себе думать.

- Звичайно,- муркнув він.- А ви свободу любите?

- Через неї я тут і живу, а не вдома.

- Я не про політичну свободу. У нас в республіці такі ж раби, як і у вас. Он! - він сердито протягнув руку до вікна..- Повний город рабів. Я про другу свободу питаю.

Я попрохав вибачення і сказав, що не розумію, про яку саме свободу він питає.

Лярош розсердився зовсім.

- Ви думаєте, що ви по своїй волі живете на світі?

- А як же? Не схочу, так у всяку хвилину можу померти.

- Так?!

Він більше нічого не сказав. Але в цьому коротенькому слові було стільки насмішки, зневаги, стільки передуманого, що мені аж ніяково стало?

- Ви сумніваєтесь? - з силуваним сміхом спробував я спитать.

Він навіть не одповів. Я підождав. Мені вже трошки досадно стало.

- А ви любите свободу? - спитав я невинно.

- Люблю,- глухо сказав він.

- І думаєте, що по своїй волі живете?

Він не зразу одповів.

- Я живу по своїй волі,- нарешті сказав він, але таким тоном, що мені зникла з губ посмішка.

- І, значить, можете вмерти, коли схочете?

Знов він наче вдумався в моє питання, провіряв себе. І знову з суворим натиском промовив:

- Я можу вмерти, коли схочу.

Я посміхнувся таки й сказав:

- А чому ж я не можу?

Лярош мовчав. Потім раптом встав і рішуче, твердо сказав:

- Так! Я можу!.. Ви? Чому ви не можете? Бо ви - сліпий раб. Ви сліпі, як і вся людськість. Не посміхайтесь, молодий чужинче, мій розум добре знає, що говорить язик. Язик у мене прив’язаний добре і своє місце знає. І я прожив досить для того, щоб так говорить. О, досить.

Він знов сів і довго мовчав. Я також не рухався,- у мене був погано прив’язаний язик й я за нього побоювався.

Раптом Лярош заворушився, зідхнув і якимсь чудним, ніколи нечуваним мною, кротким і сумним голосом почав:

- Знаєте що, мій молодий чужинче: людині з моїм досвідом, але молодшою кров’ю можна б весело посміятись. На жаль такий досвід наступає тоді, коли кров робиться старою і немає вже сміху.

І знов замовк. Зорі все бігли між хмарами і гудів великий город. Мені стало теж сумно. Я, може, не мав великого досвіду, але й сміятись теж не хотілось мені. Я б з великою охотою приголубив цього старенького чудака і, напевне, обом нам лекше стало б. Але я не смів.

Раптом старенький чудак знов дуже помалу заговорив і мені видно було в напівтьмі, як сумно захиталась його голова:

- Гай-гай!.. Я колись теж був таким, як ви... Я теж любив сміятись і співати. О! Ви могли сміло зносити три пари черевиків і не знайти веселішого за мене. І я теж любив думать, що ми маємо велику ціль, ми - люди, царі природи. Я також хотів рятувать людей і вести їх у царство любови святих ідеалів, високих мрій. Так-так, мій молодий друже, ця стара руїна, що сидить перед вами, мала ті самі помилки, що й ви. Ви колись їх так само пізнаєте, як зараз я. Це - закон. Це закон...

Він трохи помовчав. І ще тихше знов почав:

- Пізнаєте, що врешті живете обманом і