Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Отут не­да­леч­ке й жи­ву - у Рiв­ча­ках… При­ходь когда-неб­удь.

Левантина мах­ну­ла ру­кою. Ми­ну­ло­ся! Бу­де вже й то­го, що заз­на­ла.

Biн по­чав упев­ня­ти, що зов­сiм ли­ха їй не хо­тiв, що ро­бив з нею по щи­рос­тi. Го­во­рив лас­ка­во, при­хильно, i Ле­ван­ти­нi зда­ва­ло­ся, що пе­ред нею ожи­вав той дав­нiй Ро­ман, яко­го во­на так ко­ха­ла.

А вiн усе про­хав прий­ти до йо­го.

Що вiн ви­га­дує? Хi­ба во­на яка, щоб до па­руб­ка в ха­ту йти? Та й ко­ли б во­на йшла? Їй прос­вiт­лої го­ди­ни не­ма за ро­бо­тою.

Але вiн не по­ки­дав сво­го. Ко­ли до йо­го прий­ти не хо­че, то не­хай вип­ро­ситься в ха­зяй­ки в не­дi­лю. Во­ни пiш­ли б уд­вох на про­хiд­ку, - от хоч би в го­родський сад… Вiн їй так ба­гато має роз­ка­за­ти. Во­на йо­го ро­бить вин­ним, а вiн не ви­нен, - тре­ба ж йо­му вип­ра­ви­ти­ся… бо вiн її лю­бить i не хо­че, щоб во­на так про йо­го ду­ма­ла.

Вона мов то­го не чу­ла.

- Куди це ми зай­шли? От я за ба­лач­ка­ми, за­мiс­то ба­за­ру, боз­на-ку­ди пiш­ла.

- Поспєєш iщо на ба­зар!

- Не мож­на: ха­зяй­ка ла­яти­ме.

Вони по­вер­ну­ли до ба­за­ру, i вiн ще тро­хи її про­вiв, усе про­ся­чи вий­ти. Нап­ри­кiн­цi ска­зав, що в не­дi­лю вве­че­рi, го­дин у п'ять, до­жи­да­ти­меться її ко­ло во­рiт у го­родський сад, i з тим пi­шов.

Вона не вiд­ка­за­ла йо­му нi­чо­го. Але ввесь тиж­день думал­а про це. Пi­ти чи не пi­ти? Пiс­ля то­го всього, що вiн їй за­подiяв? I чо­го? Вiн кли­кав її, але нi сло­вом не оз­вав­ся, що те­пер ду­має ро­би­ти. I чо­го ж во­на пi­де?

Чудна во­на. Стрi­ла­ся з ним раз на ву­ли­цi на якусь там ча­синку i хо­че, щоб уже все зро­би­ло­ся. Мо­же ж, вiн на те й кли­че її, щоб це все роз­ка­за­ти та по­ра­ди­тись, як зро­би­ти.

Думки хи­ли­ли­ся ту­ди й сю­ди. Не зна­ла, на чо­му ста­ти, i ра­да бу­ла, ду­ма­ючи, що од­нак ха­зяй­ка її не пус­тить. Та зов­сiм нес­по­дi­ва­но ста­ло­ся iнак­ше. У су­бо­ту приїхав з сво­го ху­то­ра ха­зяй­чин батько i заб­рав доч­ку до се­бе та й надовго: її ма­ти за­не­ду­жа­ла.

У не­дi­лю Ле­ван­ти­на не ма­ла за дум­ка­ми спо­кою з са­мi­сiнько­го ран­ку. Про­си­ти­ся чи не про­си­ти­ся в ха­зяїна? Цей, пев­не, пус­тить. Нi, ма­буть, не тре­ба. Ко­ли Ро­ман не зво­дить, а справ­дi по щи­рос­тi хо­че що зро­би­ти, то зро­бить, а їй не­ма чо­го на­зуст­рiч йо­му бiг­ти.

Може, й так, а мо­же, й не так. Як те­пер во­на не вий­де, вiн по­ду­має, що во­на й зов­сiм од­ки­ну­лась од йо­го, та й облиш­ить усе. I впус­тить во­на з рук те, що мог­ла б ма­ти.

Таки на­ду­ма­ла: вий­ду чи не вий­ду до йо­го, а поп­ро­шусь у ха­зяїна. I справ­дi поп­ро­си­ла­ся по­гу­ля­ти, по­дав­ши вве­черi са­мо­вар. Ква­сюк, ба­жа­ючи при­доб­ри­ти­ся до неї, за­раз же пус­тив, тiльки на­ка­зав не­дов­го хо­ди­ти.

Прийнявши са­мо­вар, Ле­ван­ти­на вбра­ла­ся в що бу­ло кра­ще та й пiш­ла з до­му.

Вийшла на ву­ли­цю, а все з тою дум­кою, що, мо­же, вий­де до йо­го в сад, а мо­же, й нi.

Помалу йшла ву­ли­ця­ми, не ду­же й див­ля­чись, ку­ди йде, i опи­ни­лась пе­ред ме­реж­ча­тою бра­мою ве­ли­ко­го са­ду.

У са­ду нi­ко­го не бу­ло. По­ча­ла­ся вже осiнь, нак­ра­па­ли ча­сом до­щi, i го­ро­дя­ни ки­ну­ли хо­ди­ти в цей сад, що роз­рiс­ся аж на краю го­ро­да, а товк­ли­ся по по­си­ла­них пiс­ком стеж­ках бульва­ру все­ре­ди­нi мiс­та. Не бу­ло нi­ко­го й сьогод­нi, хоч над­во­рi бу­ла й го­ди­на.

Перед Ле­ван­ти­ною ле­жа­ла стеж­ка, що вга­ня­ла­ся в глиб гаю з гар­них ве­ли­ких де­рев. Пос­то­яла тро­хи i пiш­ла нею.

I вiд­ра­зу го­лос знай­омий про­мо­вив над ухом:

- Спасибi, сер­денько, що прий­шла!

Вiн уже йшов бi­ля неї, вий­шов­ши з ма­ленької сте­жеч­ки збо­ку. Об­вив її стан ру­кою, але во­на ти­хо виз­во­ли­ла­ся з тих обiй­мiв, i во­ни пiш­ли по­руч пiд ряс­ним вер­хо­вiт­тям ста­рих ви­со­ких де­рев. Над­во­рi вже смер­ка­ло­ся, i на стеж­цi бу­ло тем­но.

Дiйшли до якоїсь бу­дiв­лi.

- Отут я но­чу­вав, как не бу­ло деньог на ноч­леж­ний, - по­казав на бу­дiв­лю Ро­ман.

- Бiдненький! - про­мо­ви­ла Ле­ван­ти­на i схо­тi­ла подивити­ся все­ре­ди­ну.

Роман одiг­нув гвiз­док той, що їм за­би­то бу­ло двер­цi, i во­ни ввiй­шли в по­рож­нiй пар­тер. Пе­ред Ле­ван­ти­ною лед­ве мрi­ли в тем­ря­вi стi­ни, а там, у тiй чор­нiй па­щi, де бу­ла сце­на, якiсь стов­пи… Во­ни пi­дiй­шли ближ­че до мiс­ця, де був ор­кестр; хо­да їх гуч­но ози­ва­ла­ся по до­ща­но­му по­мос­ту, ко­тилася лу­ною ту­ди, в тем­ря­ву, i щось там зат­рi­ща­ло, - ма­буть, две­рi за­ри­пi­ли…

- Ух, як страш­но! - скрик­ну­ла Ле­ван­ти­на i не­са­мо­хiть при­ту­ли­ла­ся до Ро­ма­на.

Вiн зно­ву хо­тiв її об­ня­ти, але во­на за­раз же по­вер­ну­ла­ся й ви­бiг­ла з те­ат­ру.

- Боже!.. I як то­бi не страш­но бу­ло тут но­чу­ва­ти! -промов­ила во­на, йду­чи з їм да­лi стеж­кою.- Я б зро­ду не пiш­ла сю­ди, - кра­ще б на ву­ли­цi!

- На ву­ли­цi по­лi­цiя не доз­во­лить, - на­да хо­ваться ту­ди, ку­ди во­на не заг­ля­да.

I вiн зно­ву по­чав роз­ка­зу­ва­ти про своє ми­ну­ле жит­тя в го­ро­дi, ба­га­то приб­рi­ху­ючи, ка­зав, що вiн її лю­бить i нiколи не по­ки­дав лю­би­ти. Во­на слу­ха­ла те, i їй зга­ду­ва­лось, як вiн по­ки­нув її на по­та­лу, на глум лю­дям, але во­на за­раз же про­га­ня­ла вiд се­бе цi згад­ки, i во­ни зни­ка­ли, а во­на впивал­ася йо­го со­лод­ки­ми сло­ва­ми… Вiн ма­лю­вав їй кра­ще жит­тя. Ка­зав, що не­за­ба­ром ха­зяїн дасть йо­му кра­щу по­са­ду, вiн од­би­ра­ти­ме аж трис­та руб­лiв на рiк, i то­дi во­ни могтим­уть жи­ти вку­пi.

Левантинi зда­ва­ло­ся, що во­ни мог­ли б жи­ти вку­пi й те­пер або хоч звiн­ча­ти­ся й те­пер, але во­на це тiльки подумала­, а чо­мусь не ска­за­ла…

В са­ду бу­ло таємно й ти­хо, ви­со­ке скле­пiн­ня з вiт схилялося над ни­ми так за­хис­но-при­хильно, i во­ни бу­ли тiльки вдвох, i во­на так хо­тi­ла йо­му вi­ри­ти. I са­ма не по­мi­ти­ла, як йо­го ру­ка об­ня­ла її стан, i дiв­чи­на не пру­ча­ла­ся. Во­ни йшли, близько-близько при­ту­лив­шись од­не до од­но­го. Якась со­лод­ка зне­мо­га по­чи­на­ла опа­но­ву­ва­ти її всю вiд цього до­тор­кан­ня, вiд йо­го лас­ка­во­го го­ло­су… I йо­го гу­би на­хи­ли­лись їй до уст, i, зап­лю­щив­ши очi, во­на вiд­по­вi­да­ла йо­му на по­цi­лу­нок…

I вiд­ра­зу роз­гор­ну­ли­ся вго­рi вi­ти, i тем­не, по­важ­не, висок­е не­бо гля­ну­ло на їх своїми очи­ма-зо­ря­ми. I цей пог­ляд мов од­ра­зу ро­зiг­нав Ле­ван­ти­нi ма­ри. Во­на вир­ва­лась од Ро­ма­на, вiдс­ко­чи­ла i, прос­тяг­ши по­пе­ред се­бе ру­ки, мов хо­тi­ла вiд йо­го обо­ро­ни­тись, скрик­ну­ла:

- Нi, Ро­ма­не, нi! Не зай­май ме­не!.. Не хо­чу!.. Зро­ду не хо­чу!..

Вона вся трем­тi­ла. Ще раз ска­за­ла: "Не хо­чу!" - i пiш­ла швид­ко, ма­ло не по­бiг­ла, на­зад, мов бо­ячи­ся йо­го,