Серед темної ночі - Борис Грінченко

Частина першa. ЧУЖЕНИЦЯ 

I

У ха­тi в Пи­ли­па Си­ва­ша за сто­лом си­дi­ла бе­сi­да: брат Ох­рiм iз жiн­кою, сват Ма­ной­ло з сва­хою Ки­ли­ною, кум Терешко­ Тон­ко­но­жен­ко, су­сi­да Струк iз своєю сер­ди­тою Стручих­ою, дядько - ста­рий Кор­нiй Гра­бен­ко та своя сiм'я. Не то­го Пи­лип бе­сi­ду за­вiв до се­бе, що сьогод­нi не­дi­ля, а то­го, що вер­нув­ся до­до­му з сол­да­та се­ре­дульший син йо­го Ро­ман. До­чок у Си­ва­шiв не бу­ло, але троє си­нiв, як со­ко­лiв: най­стар­ший. Ден­ис, уже дав­но жо­на­тий, доб­рий ха­зяїн, - удав­ся в батька; се­ре­дульший - отож Ро­ман; а най­мен­ший - Зiнько. Ро­ман знав, що йо­му йти в сол­да­ти, i не схо­тiв же­нитися, щоб жiн­ки са­мої до­ма не ки­да­ти, ска­зав, що як вер­неться, то­дi; Зiнько­вi ж дав­но тре­ба бу­ло од­ру­жи­ти­ся, бо i в сол­да­ти йо­му не при­па­да­ло йти, та й же­ре­бок вiн уже брав, дак що ж, ко­ли не хо­че? Не­ма, - ка­же, - йо­му па­ри. Батько сер­див­ся: десь у своїх книж­ках на­чи­тав, ма­буть, та­кого. Ма­ти хоч i гнi­ва­лась, що не­ма їй по­мо­чi, та не ду­же, бо працьови­та й ти­ха Де­ни­со­ва До­ма­ха - он та бi­ля­ва молод­иця, що те­пер по­рається бi­ля пе­чi, - го­ди­ла свек­ру­сi. А так до­ко­ри­ти Зiнько­вi нi­чим не мож­на бу­ло: i ти­хий, i працьо­витий па­ру­бок, i не­пи­ту­щий… не та­кий за­пальний ха­зяїн, як Де­нис, але ж та­ки ха­зяй­но­ви­тий. Та най­дуж­че ма­ти лю­била оцього Ро­ма­на: та­ке во­но зма­леч­ку бу­ло мо­тор­не та цi­ка­ве i з се­бе гар­не, то вже бу­ло ма­зун­чи­ком у ма­те­рi. А да­лi на служ­бу пi­шов, на чу­жи­нi по­не­вi­ряв­ся, - хi­ба ж i не жал­ко? I ста­ра Па­рас­ка, за­бу­ва­ючи, щй їй тре­ба взя­ти з при­пiч­ка та й пос­та­ви­ти на стiл мис­ку з ва­ре­ни­ка­ми, спи­нялася бi­ля пе­чi, ди­ви­лась за­ко­ха­ни­ми ма­те­ри­ни­ми очи­ма на си­на i ду­ма­ла: "Бо­же, яке ж гар­не! Бро­ви як на шну­роч­ку, вус чор­ненький, ще й уго­ру тро­хи зак­ру­че­ний. Па­нич, та й го­дi!"

I батьки ра­дiв, що син вер­нув­ся. Сам вiн про­жив уже пiв­сотнi й шiсть лiт, але си­ви­на лед­ве по­чи­на­ла проблискувати ­в нього у тем­но­му во­ло­сi, а оцi три си­ни - та­кi ко­са­рi, що й тра­ва пе­ред ни­ми го­рить. Ха­зяй­ст­во в нього доб­ре бу­ло, а те­пер ще пок­ра­щає. За та­ки­ми си­на­ми й за­ба­га­тi­ти мож­на. Пи­лип уже тро­хи ви­пив i те­пер, час­ту­ючи гос­тей, радiсн­ий та доб­рий, роз­ка­зу­вав:

- Випийте, лю­де доб­рi, за здо­ров­ля моїх си­нiв!.. Во­ни в ме­не - як зо­ло­то!.. Хоч стар­ших бог заб­рав, дак же си­ми щед­ро на­дi­лив, спа­си­бi їм!..

- Що прав­да, то прав­да, су­сi­де, - дай, бо­же, щоб усе бу­ло го­же! - твої си­ни та­кi, що в кож­но­го батька сер­це рос­ло б, на їх див­ля­чись, - так про­ка­зу­вав дов­гий i су­хий Струк, бе­ручи в Пи­ли­па чар­ку.

Iншi гос­тi, по­та­ку­ючи, ки­ва­ли го­ло­ва­ми, а си­ни си­дi­ли гор­дi тiєю хва­лою. Стар­ший - уже по­важ­ний, з бо­ро­дою, здо­ро­вий, як ро­бо­чий вiл; мен­ший - ще мо­ло­дий па­ру­бок з не­ве­лич­ки­ми чор­ни­ми ву­са­ми й за­ду­ма­ни­ми яс­ни­ми очи­ма; тi очi ду­же на­га­ду­ва­ли батько­вi, тiльки що в батька во­ни вже при­гас­ли за дов­гi лi­та кло­по­ту й пра­цi, а в си­на ся­ли цi­лим сяєвом мо­ло­до­го вог­ню. Але най­бiльше ди­ви­ли­ся лю­ди на Ро­ма­на. Вiн си­дiв на по­ку­тi пиш­ний, у пiд­жа­ку, об­стрижений i роз­че­са­ний на­бiк по-го­ро­дянсько­му; пов­не об­лич­чя бу­ло бi­ле, а гар­ний вус аж бли­щав на ньому. Те­пер цей че­пур­ний вид по­чер­во­нiв, бо па­ру­бок ви­пив не од­ну чар­ку го­рiл­ки; та вiн мiг пи­ти по­ба­га­то i ще не був п'яний, а так - тiльки по­чи­нав хмiль го­ло­ву роз­би­ра­ти, i Ро­ман де­далi ста­вав усе ве­се­лi­ший та хвалькi­ший на язик.

- Чого ж це ти, не­бо­же, - пи­тав йо­го дядько Ох­рiм, - не за­раз до­до­му вер­нув­ся, як служ­бу вiд­був? Ад­же за­ма­лим не год iще про­га­явсь.

- Такоє дєло слу­чи­лось, - од­ка­зу­вав Ро­ман.- Как ви­шол я з служ­би, за­раз долж­ность ми­не пред­ло­жи­ли, очинь да­же хо­ро­шую: трис­та рублєй жа­лу­ван­ня.

- О, це доб­ра служ­ба, - трис­та руб­лiв! - оз­вав­ся свят Ма­нойло.- А яка ж то служ­ба?

- А та­ка - швей­ца­ром при па­ла­тi. Ну, я там по­чал слу­жить, а по­том за­тос­ко­вал­ся по сво­му ро­ду. Нивж­лi - ду­маю - я в свой­ой ро­динє не мо­гу при­лич­ной для се­бе долж­нос­ти по­лучить? Бро­сив усьо i прий­шов.

- I доб­ре зро­бив, син­ку, - ска­за­ла ма­ти, - бо й нас iзвесели­в.

- Тепер тiльки од­ру­жиш, сва­те, дi­тей та й за­бу­вай го­ре! - ска­зав до Пи­ли­па Ма­ной­ло.

- Та я з до­ро­гою ду­шею, - всмiх­нув­ся Пи­лип, - аби си­ни!

- Пождiть, ба­тюш­ка, бу­де­мо й же­ниться; вот тольки долж­ность по­лу­чим, одка­зав Ро­ман.

- Образований чо­ло­вiк мо­же зав­сег­да со­бi долж­ность по­лучить, - оз­вав­ся Де­ни­сiв кум Те­реш­ко. Вiн ко­лись, ще за пансько­го пра­ва, був бi­ля па­нiв у дво­рi, то iно­дi й сам лю­бив за­ки­да­ти "по-обра­зо­ва­но­му". Йо­му ду­же по­до­ба­лось, як го­во­рить Ро­ман, i са­мо­му хо­тi­ло­ся до­ки­ну­ти слiв­це, щоб зна­ти бу­ло, що й вiн не абих­то. Батько й iн­шi гос­тi ду­ма­ли: "Ач, як наб­рав­ся Ро­ман, на­уки! Так i рi­же по-пансько­му!" Їм зда­ва­ло­ся, що Ро­ман ду­же доб­ре пот­рап­ляє на панську мо­ву. Тiльки си­во­му мов­чаз­но­му Кор­нiєвi Гра­бен­ко­вi та Зi-нько­вi не по­до­ба­лось, що сол­дат ла­має язи­ка.

А Пи­лип iз Пи­ли­пи­хою все прип­ро­ху­ва­ли та час­ту­ва­ли. Об­лич­чя в гос­тей по­чер­во­нi­ли й спiт­нi­ли, язи­ки по­чи­на­ли чiп­ля­ти­ся за зу­би, хоч го­ло­си де­да­лi ста­ва­ли все гуч­нi­шi та гуч­нi­шi. Тiльки Зiнько був зов­сiм тве­ре­зий, бо вiн не вжи­вав го­рiл­ки; та Ро­ман бадьорив­ся. Але й йо­му вже так уда­рило в го­ло­ву, що аж млос­но ста­ло, i вiн пi­шов з ха­ти на про­хо­ло­ду. Зiнько й со­бi вий­шов мов­би за ним, а прос­то то­го, що не лю­бив ди­ви­ти­ся на п'яних. Обид­ва вий­шли в двiр.

Була не­дi­ля, i на ву­ли­цi веш­та­лось чи­ма­ло на­ро­ду. Iш­ли па­руб­ки в свят­ко­вих чу­мар­ках i доб­рих по­ясах, смi­яли­ся й по­гу­ку­ва­ли на дiв­чат, а тi, хи­хи­ка­ючи й ще­бе­чу­чи, проход­или ву­ли­цею, ма­ючи яс­но­ко­лiр­ни­ми стрiч­ка­ми. По­пiд ха­тами, на призьбах та на ко­ло­дах скрiзь си­дi­ли ба­би, лузаю­чи на­сiн­ня, ча­сом i чо­ло­вi­ки з люлька­ми в зу­бах i розмовл­яли про вся­кi но­ви­ни та про ха­зяй­ськi й хат­нi спра­ви. I пiд Си­ва­ше­вим дво­ром ле­жа­ли ко­ло­ди, доб­рий ха­зяїн, Пи­лип дав­но вже стя­гав де­рев­ню на но­ву ха­ту си­но­вi, - i чу­ти бу­ло звiд­тi­ля го­мiн. Че­рез ни­зенький тин. цi­ка­во за­зи­ра­ло на но­во­го сол­да­та кiлька ди­тя­чих i дi­во­чих, бi­лих i заквiтчани­х по-свят­но­му го­лiв. А в дво­рi у су­сi­да Стру­ка сто­яло бi­ля ти­ну i ди­ви­ло­ся двоє дiв­чат: Стру­ко­ва доч­ка з йо­го най­мич­кою Ле­ван­ти­ном.

- А, дiв­ча­та! - гук­нув Ро­ман.- На­да й їм праз­ник уст­роїть. Брат Зi­но­вiй!