Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Дядьку, а те­пер же до­рож­че роб­лять, - нас­мi­ли­лась озват­ися дiв­чи­на.

- Може, де й роб­лять, дак пi­ди ще по­шу­кай - по­ки йо­го знай­деш тiєї до­рож­чої цi­ни. А тут ро­бо­та го­то­ва.

Подумала Ле­ван­ти­на: i справ­дi, по­ки ще йо­го знай­деш! Мо­же, дов­го ще по­по­хо­диш! Зго­ди­лась.

- Iди ж у ха­ту та снi­дай, та й поїде­мо за­раз на по­ле!

Пiшла Ле­ван­ти­на в ха­ту. Не­мо­ло­да жiн­ка по­ра­лась там.

- Оце, ста­ра, нес­по­дi­ва­но бог пос­лав най­мич­ку, - оз­вав­ся до неї ха­зяїн.- Да­вай їй снi­да­ти, та вiзьму її на по­ле…

Хазяйка при­вi­та­ла її лас­ка­во, по­са­до­ви­ла снi­да­ти.

Потiм поїха­ли на по­ле…

I нез­чу­ла­ся Ле­ван­ти­на, як про­ми­нув мi­сяць на ро­бо­тi в Бов­ку­нiв (так зва­ли­ся цi лю­ди). Пра­ця бу­ла тяж­ка, як зви­чайно по се­лах у жни­ва, та Ле­ван­ти­на хоч i бу­ла со­бi ут­ла й тен­дiт­на, але не бо­яла­ся нi­якої пра­цi. Ха­зяї й ха­зяй­ськi си­ни й доч­ка, ба­ча­чи, що во­на доб­ра ро­бiт­ни­ця, а дiв­чи­на зви­чай­на й со­ром'язна, бу­ли до неї доб­рi. А що за пра­цею не геть бу­ло ко­ли й ду­ма­ти про щось iн­ше, оп­рiч ро­бо­ти, то Ле­ван­ти­на та­ки тро­хи зас­по­коїла­ся й на сер­цi, - не так не­на­че ста­ли її дош­ку­ля­ти отi кля­тi дум­ки про ми­ну­лi ли­ха та зла. Про по­дiю у Чор­но­му яру i про все, що по­тiм у Диб­лях ста­ло­ся, во­на нi­чо­го не зна­ла - це зро­би­ло­ся вже пiс­ля неї. Тут цього нi­чо­го не бу­ло чу­ти. Ле­ван­ти­на думал­а, що й дов­го жи­ти­ме у Бов­ку­нiв, але по­ми­ли­лась.

Одного ра­зу, як усi си­дi­ли за снi­дан­ням, рип­ну­ли две­рi i в ха­ту ввiй­шла якась дiв­чи­на:

- Здоровi бу­ли! Ось i я вер­ну­лась.

- Ге, Па­рас­ка! - зра­дi­ли ха­зяї.

Виявилося, що тая Па­рас­ка - це Бов­ку­но­ва най­мич­ка. За­недужала в неї ма­ти, дак во­на й пiш­ла на який час до­до­му; а те­пер ма­ти по­дуж­ча­ла, то во­на й на­зад.

Левантина зос­та­ва­ла­ся нi в сих нi в тих, бо гос­по­да­рi зно­ву бра­ли Па­рас­ку. Во­на не вдер­жа­лась:

- Чом же ви, дядьку, не ска­за­ли, що у вас най­мич­ка є? Мо­же б, я то­дi у вас i не ста­ла, а де­iн­де шу­ка­ла служ­би.

- Еге, дiв­чи­но! То­го ж я й не ка­зав, що ти то­дi не ста­ла б, а ме­нi, са­ма ба­чиш, - рук бу­ло тре­ба, аж кри­ча­ло, - по щи­рос­тi вiд­ка­зав Бов­кун… Та не жу­ри­ся! Я оце завт­ра їду в го­род, а в ме­не там є ро­дич, брат у пер­ших, ба­ка­лiєю тор­гує… Я оце як був у йо­го, дак вiн ме­нi ка­зав, що йо­му тре­ба най­мич­ки. Їдьмо завт­ра в го­род, то я те­бе од­ве­зу до йо­го: мо­же, вiн не знай­шов iще дiв­ки, то те­бе вiзьме. А не вiзьме вiн, то вiзь­ме хто iн­ший, - у го­ро­дi лю­дей ба­га­то.

"Чи в го­род, то й у го­род!" - по­ду­ма­ла со­бi Ле­ван­ти­на. Во­на там зро­ду не бу­ла, дак їй тро­хи страш­но бу­ло ту­ди їха­ти, але ж там був за­ро­бi­ток, а тут уже вiд­бу­ли жни­ва, то не ду­же тре­ба най­ма­них рук. Вран­цi поїха­ла з Бов­ку­ном у го­род.

Чомусь той го­род здав­ся їй не та­ким пиш­ним, як во­на ду­ма­ла. Та­кi бу­дин­ки во­на ба­чи­ла i в па­нiв у своєму се­лi, тiльки що тут їх бу­ло ду­же ба­га­то: де­рев'яних, кам'яних, сi­рих, бi­лих, жов­тих… так i миг­тять ув очi… Та все один до од­но­го поп­ри­ту­лю­ва­нi - нi го­ро­дiв, нi сад­кiв. По ву­ли­цях сно­ви­га­ють сол­да­ти та па­ни, ла­ються якiсь мос­ка­лi; вiз то­рохтить по ка­мiн­нi та пiд­ки­дає на ям­ках - аж не вси­диш. Не по­до­ба­ло­ся те все Ле­ван­ти­нi.

- Тпру! - при­пи­нив Бов­кун ко­нi. Ста­ли бi­ля не­ве­лич­кої крам­ни­цi.

- Ану, злазь. Ле­ван­ти­не, бо оце вже ми й приїха­ли.

Бовкун прив'язав ко­ня до лiх­тар­но­го стов­па, i вдвох увiй­шли в крам­ни­цю.

Крамниця бу­ла пiд­хо­жа до тiєї, що Ле­ван­ти­на ба­чи­ла i в се­бе на се­лi, тiльки бiльша. По нiй кру­тив­ся ха­зяїн, Сте­пан Iва­но­вич Ква­сюк, чи то пак Ква­сю­ков, - це вже так вiн се­бе те­пер звав. Чор­ня­вий, з банька­ти­ми очи­ма, з пiдстриженою по-го­ро­дянсько­му бо­рiд­кою, не ду­же гар­ний з се­бе, та й не по­га­ний.

- Здоров був, Сте­па­не Iва­но­ви­чу! - при­вi­тав­ся гiсть.

- А, здрас­туй­те, здрас­туй­те, Пла­то­не Гри­го­ро­ви­чу! Заїздiть же в двiр, чо­го ви на ву­ли­цi ста­ли? - зап­ро­ху­вав ха­зяїн.

- Нема ко­ли, тре­ба на ба­зар пос­пi­ша­ти­ся, - вiд­ка­зав Бов­кун.- А ось я, ко­ли хо­че­те, дiв­чи­ну вам при­вiз. Чи, мо­же, вже на­ня­ли со­бi?

- Нi, нi, ще.

- Дак оця хо­че у вас ста­ти. Слу­жи­ла в ме­не мi­сяць, - доб­ра ро­бiт­ни­ця. Я й да­лi б зос­та­вив, та не мож­на.- I вiн по­чав роз­ка­зу­ва­ти, че­рез вi­що му­сив Ле­ван­ти­ну вi­дiс­ла­ти. А Ква­сюк тим ча­сом пог­ля­дав на неї своїми банька­ти­ми очи­ма, i Ле­ван­ти­нi чо­мусь не по­до­бав­ся той пог­ляд.

- А яку цi­ну вiзьмеш, дiв­чи­но? - спи­тав вiн.

- Три з по­ло­ви­ною на мi­сяць, - нес­мi­ли­во ска­за­ла Левант­ина.

В го­ро­дi слу­жи­ли по чо­ти­ри та по п'ять кар­бо­ван­цiв, але Ква­сюк по­ба­чив, що Ле­ван­ти­на то­го не знає, i ска­зав, що бiльш як три кар­бо­ван­цi не дасть, та ще щоб во­на й на своїй оде­жi бу­ла. Ле­ван­ти­на не дов­го ду­ма­ла й поєдна­лась. Ква­сюк заб­рав у неї паш­порт i од­вiв її в кух­ню до своєї жiн­ки.

Квасючка, ви­со­ка й ху­да жiн­ка, ду­же ста­рi­ша за сво­го чо­ловiка, гля­ну­ла та­ки­ми сер­ди­ти­ми очи­ма на Ле­ван­ти­ну, так до неї оз­ва­лась, що в тiєї аж у ду­шi по­хо­ло­ло.

"Боже мiй, ду­ма­ла во­на.- Якi ж тут неп­ри­вiт­нi лю­ди! Як я тут жи­ти­му?"

Хазяйка за­раз же пос­та­ви­ла її за ро­бо­ту до пе­чi. Кiлька ра­зiв на­ла­яла, що се­люч­ка i нi­чо­го не тя­мить, хоч Левантина­ ро­би­ла все як тре­ба. Ле­ван­ти­на їй не по­до­ба­ла­ся, бо бу­ла мо­ло­да й гар­на. Ква­сюк був на де­сять ро­кiв мо­лод­ший за жiн­ку i оже­нив­ся з нею че­рез гро­шi. Тi гро­шi вiн дав­но заб­рав со­бi до рук, за­вiв на них цю крам­ни­цю, а жiн­кою по­чав пош­тур­ху­ва­ти. Во­на йо­му вже нап­рик­ри­ла­ся, бо бу­ла ста­ра й не­гар­на. Як вiн най­мав мо­ло­ду най­мич­ку, то Ква­сючка лю­ту­ва­ла i сил­ку­ва­ла­ся вит­риш­ка­ти її геть уся­ки­ми при­чiп­ка­ми та зну­щан­ням. Во­лi­ла б ста­рих най­ми­чок, бо до тих цей кля­тий ба­бiй не в'яз би. Але Ква­сюк про­га­няв ста­рих так са­мо, як во­на мо­ло­дих. I че­рез те в їх у ха­тi зав­сiгди ки­пi­ло, як у ка­за­нi.

Того ж ве­чо­ра во­на ска­за­ла чо­ло­вi­ко­вi, що Ле­ван­ти­на се­лючка, нi­чо­го не тя­мить, то во­на її вi­дiш­ле. Але Ква­сюк знав уже, че­рез що це.

- Не ве­ре­дуй! - крик­нув.- Че­рез те­бе най­мич­ки не вдер­жиш. Що­мi­ся­ця но­ва. Одiш­леш цю - зос­та­неш­ся зов­сiм без най­мич­ки, бо нi­якої то­дi не най­му.

- Про ме­не кра­ще без най­мич­ки,