Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Ну, не очинь то й те­пер бу­дем про­щать…- сти­ха, але го­стро про­мо­вив Ярош, i йо­го хо­лод­нi, злi очi блис­ну­ли.

- Нi, що не ка­жи, а в ста­ро­ви­ну не так бу­ло! - знов пра­вив своє Куч­ма.- То­дi ти знав, що ти в то­ва­рист­вi воїн i що всi за те­бе, як один, сто­ять! По прав­дi ро­би­ли! А те­пер та­ко­го вже не­ма… I то­го не бу­ло, щоб ко­но­вод по­га­нив ру­ки пальтом яким або­що. То­дi ко­жен знав: на­ше дi­ло - степ! Там ти со­бi вольний, - шу­кай вiт­ра в по­лi! Та й ко­но­во­ди ж якi бу­ли! Хо­мен­ко, ота­ман, дак той раз за од­ну нiч сам ви­вiв п'яте­ро ко­ней!.. Ото лю­ди!.. А те­пер що? Пху!.. Дрiбнодухi всi!

Кучма вже здо­ро­во ви­пив, а ви­пив­ши, вiн зав­сiг­ди вихвал­яв ста­ро­ви­ну, що як доб­ре то­дi бу­ло, i ла­яв мо­ло­дих…

- Брехня! - грим­нув ку­ла­ком по сто­лу Пат­рокл, аж пляш­ки й чар­ки задз­ве­нi­ли.- Брех­ня! Є й те­пер та­кi ко­но­во­ди - ор­ли!

- А де ж ти їх ба­чив? - спи­тав, глу­зу­ючи, Куч­ма.

- Де? На Ку­ба­нi!

- А хi­ба ти там був?

- О, стультус ма­ло­ум­ний! Да ти спи­тай­ся, де я не був!

- Ану ж, ну, роз­ка­жiть про Ку­бань! - поп­ро­хав Ро­ман.

- Слухайте! Поч­ну ab ovo, спо­чат­ку. От як тур­ну­ли ме­не з кон­дук­то­рiв, за­хо­див­ся я тор­гу­ва­ти. Гол­ки-шпильки, пун­дики-мундики, та­ба­чок-сiр­ни­чок - ат, чорт зна що! Ба­чу, що во­но не пiд­хо­дить нi до мо­го iме­нi, нi до моєї хва­ми­лiї, нi до ме­не са­мо­го. Бо iм'я в ме­не ге­рой­ське, хва­ми­лiя - об­разець, та й сам я та­кий, що хоч за­раз iди тро­ян­цiв воюв­ать. А тут гол­ки-шпильки!.. Чорт зна що! Лiк­вi­да­цiя i ак­ва вi­та.

- Шо, шо? - пи­та­ли Ро­ман та Лу­каш.

- Азiнуси й стульту­си! Те, що про­дав свою ба­ка­лiю, а гро­шi з го­ря про­гу­ляв. Ну, зос­тавсь у ме­не в ки­ше­нi, якось за­валявся, кар­бо­ва­нець. По­ди­вив­ся я на нього: ге-ге, братику, з то­бою дов­го не про­жи­веш!.. Нi, тiс­но тут жи­ти!.. Мах­ну на Ку­банськi сте­пи! Хоч з чер­ке­сом бу­ду биться, усе луч­че, нiж iз п'яни­ця­ми в трах­ти­рi. Ну, иду до зна­ко­мо­го кондукт­ора: "Пус­ти на Ку­бань!" По­са­до­вив у кон­дук­торську, а на дру­гий поїзд дру­го­му кон­дук­то­ро­вi здав… От я вже й на Ку­ба­нi… Доб­ра шту­ка Ку­бань, да тiльки бi­да, що й останн­ього кар­бо­ван­ця в до­ро­зi проїв. На­няв­ся до од­но­го багатого­ па­на, а в нього та­бун­щик Ар­тем Гай­да. А ви знаєте, що во­но там та­бун­щик? Чорт, а не чо­ло­вiк! Як вир­веться у ши­рокий степ з ор­ка­ном у ру­ках, дак вiн там орел! Ска­же­но­го ко­ня-не­ука пiй­мав, сiв на йо­го, стис­нув ко­лiньми - ех! аж степ гу­де! Кiнь б'є i пе­ре­дом i за­дом, та де йо­му ски­нуть Ар­те­ма! З ска­же­но­го - овеч­кою ста­не! А вже нi­чия чу­жа ко­няка не стрi­вай­ся з Ар­те­мом у сте­пу - йо­го бу­де. I бу­ло в нас то­ва­рист­во доб­ре: шес­те­ро нас, та та­кi!.. Од­но­го ра­зу трид­ця­те­ро ко­ней ви­ве­ли, за од­ну нiч за двiс­тi верс­тов пе­ре­ки­ну­ли, про­да­ли i в обiд дру­го­го дня до­ма бу­ли.

- Ну, та нев­же? - по­чу­ли­ся зди­во­ва­нi го­ло­си.- Та як же це ви зро­би­ли?

- Уже зна­ли - як!.. Ех, отам спра­ва! Там ко­но­вод не зло­дi­яч­ка - та­кий, що пе­ред по­лi­цiєю тру­ситься, як от ми, кла­поухi азi­ну­си. Там вiн нi­ко­го не боїться, а йо­го всi бо­яться! Вий­де­мо на яр­ма­рок - гу­ляй ду­ша без кун­ту­ша! Мо­рем ко­ло нас го­рiл­ка, тан­цi, му­зи­ки бi­ля ят­ки на май­да­нi, а лю­ди зби­ра­ються!.. А дiв­ча­та за­див­ля­ються!.. Ах, сто чор­тiв!.. А ми гу­ляємо, го­па­ка ви­ти­наємо, до дiв­чат за­ли­цяємось, та ве­ли­чаємось, та хва­ли­мось - як ко­ней пе­ремк­ну­ли та якi бу­ли ко­нi…

- Ну, це вже брех­ня! - пе­ре­пи­нив Куч­ма.- Тоб­то ста­ли роз­казувать, де ко­нi бра­ли? Та за­раз би й вас са­мих заб­ра­ли.

- Суса ту­по­ри­ло­го у хвiст по­цi­лу­ва­ли б, а нас не заб­ра­ли б! Там не на нас, а вiд нас страх був. Там на всю ок­ру­гу звiс­но, хто та­кий Ар­тем Гай­да, а йо­го зро­ду нiх­то не зай­ме, лю­ди шап­ки йо­му ски­да­ють, бо бо­яться. А пан аж про­сить: "Оста­вай­ся в ме­не, Ар­те­ме, жи­ти!" Бо пан знає, що як у йо­го свiй ко­но­вод жи­ти­ме, дак цi­лi бу­дуть ко­нi свої, а до чу­жих йо­му бай­ду­же.

- От там жисть! - скрик­нув Ро­ман.

- Вольне, ве­се­ле жит­тя!.. Ко­ли, бу­ва­ло, й на­па­дуть на нас, дак ми зна­ли, як обо­ро­няться… Раз як зас­ту­ка­ли нас в оче­ретах! Два днi обо­ро­ня­лись… руш­ни­ця доб­ра в Ар­те­ма бу­ла i пiс­то­ле­ти­ки в ме­не… Во­ни до нас по­су­нуться, а ми - бах! Во­ни й за­хо­ва­ються, бо кулька не дулька: як ура­зить, то за­бо­лить. А на тре­тiй день умк­ну­ли од їх, ще й з кiньми… Го-го-го! Аж степ зас­тог­нав, як у ко­пи­та вдарил­и!.. Гей! Сто чор­тiв!..

I вiн зно­ву грим­нув ку­ла­ком по сто­лу. Стан йо­му випрос­тався, вся йо­го куд­ла­та ве­ли­ка пос­тать див­но вiд­мi­ни­лась пiд впли­вом зга­док про ми­ну­ле, ди­кою сте­по­вою си­лою справ­дi по­вi­яло вiд неї. I об­лич­чя в сього п'яни­цi й зло­дiя мов ося­яв який­сь свiт, очi йо­му заб­ли­ща­ли див­ним блес­ком…

Всi гля­дi­ли на йо­го за­чу­до­ва­нi. Ро­ман увесь час слу­хав, вту­пив­ши в нього свої пал­кi очi, бо­ячи­ся сло­веч­ко згубити. I як уда­рив по сто­лу здо­ро­вен­ний Пат­рок­лiв ку­лак, па­рубок ураз так i ки­нув­ся й скрик­нув:

- А що ж, справ­дi? Раз­лi ж i ми не лю­ди? Раз­лi ж уже как ми, дак i не зу­мiєм нi­чо­го зро­бить? Да я вам та­ку шту­ку вшква­рю, шо на всю гу­бер­ню бах­ну, а в кар­ма­нах аж зас­мiй­оться!.. Хо­че­те? Завт­ра в Диб­лi i п'яте­ро ко­ней возьме­мо.

- Ну, ну, ти не очень за­ри­вай­ся! - про­мо­вив Ярош неприхильне.- Знаєм уже, как там брать…

- А я вам ка­жу, що возьме­мо! Слу­хай­те. Ко­ло мо­го дво­ра жи­ве сусєд Струк. А в йо­го на шпи­лi клу­ня. I так во­на стоїть, що з усього се­ла її вид­но. Ну, я за­па­лю клу­ню, на­род по­бi­жить на пу­жар, а ви тим ча­сом ви­ве­де­те ко­нi.

На хви­ли­ну всi стих­ли, а то­дi враз "ура!" за­ре­пе­ту­ва­ли Пат­рокл, Куч­ма й Лу­каш.

- Тихше! Цитьте! З ули­цi по­чу­ють! - при­пи­няв Ярош.

- Дарма! Чорт їх бе­ри! Не­хай чу­ють! - не вга­вав Пат­рокл.- Ро­ма­не! Бра­ти­ку! Амi­кус лю­без­ний, дай я те­бе по­цi­лую!

I йо­го ве­ли­чез­нi ла­пи об­хо­пи­ли Ро­ма­на, а ще­ти­няс­та пи­ка при­тис­ла­ся до па­руб­ко­во­го об­лич­чя.

- Випиймо ж!.. Ви­пий­мо ж iще!.. I вiн пив сам, на­ли­вав Ро­мановi.

- От так мо­ло­дець!.. Це по­нi­маю!.. Щоб на­ша сла­ва не про­падала!.. А, прок­ля­тi де­рiї! - ре­пе­ту­вав уже зов­сiм п'яний Пат­рокл.- Ви ра­дi б нас у лож­цi во­ди вто­пить, бо ми зло­дiї, а ви чес­нi!