Серед темної ночі - Борис Грінченко

Ярош iз Куч­мою гля­ну­ли, ди­ву­ючись, на нього, а Па­трокл Хви­гу­ровський пiд­няв тi мо­не­ти, що по­па­да­ли додол­у.

- Чи ти ба! - скрик­нув.- Гляньте лиш: кар­бо­ва­нець i три чет­вер­та­ки! Де це ти до­був, хлоп­че? Мо­же, в ко­го "загубив"?

- Овва! Как уже я, то й не мо­жу до­буть! Пальто пер­вий сорт, а две­рi ла­кей не за­пер, а я пальто на­дел та й по­шов на ба­зар, як пан!

- Eге! Лу­каш ста­ро­ви­ну зга­дав, своє давнє ре­мес­ло.

- А чим ста­ре моє ре­мес­ло по­га­не? - пи­тав за­де­ри­ку­ва­то Лу­каш.- От ви з своїм но­вим без копєйки си­ди­те, а в ме­не бряж­чать?

- Величається! - га­рик­нув пох­му­рий Куч­ма.- По­цу­пив якесь дран­тя та й ра­дий. Чорт вiть що!

- Чого ж во­но чорт вiть що? - пи­тав об­ра­же­ний Лу­каш.

- А то­го, що чорт вiть що, та й го­дi! На­ше дi­ло старосвiтсь­ке, вiльне… Ви­вiв ко­ня, сiв на йо­го - як май­нув по­лем-степом… гей!.. А то лазь по вiк­нах та ви­тя­гай ма­нат­ки! Пху!..

Кучма плю­нув i сер­ди­то од­вер­нув­ся. Вiн був ста­рий ко­новод i не лю­бив ли­га­ти­ся з зви­чай­ни­ми мiськи­ми зло­дi­яч­ка­ми, що жи­ли з дрiб­ної кра­дiж­ки.

- Бросьте спо­риться, - пе­ре­пи­нив Ярош.- Єслi Лу­ка­шу ща­стя, то й га­разд.

- Нехай лиш ста­но­вить мо­го­ри­ча! - оз­вав­ся Пат­рокл.

- За пер­вин сорт! - крик­нув Лу­каш. Ухо­пив гро­шi й мет­нувся з ха­ти.- В од­ну ми­ну­ту?

- А стой, Лу­каш! - гук­нув йо­му навз­до­гiн Ярош.- По­зо­ви там по до­ро­зi Ро­ма­на!.. Чуєш? Долж­но, не сли­шав - под­рав как са­ма­шед­ший… Ну, по-ку­до­ва не­ма Лу­ка­ша, то роз­ка­жи, Пат­рок­ле Сте­па­но­ви­чу, про Лев­ди­ка? - зве­лiв Ярош.- Ви­дал ти Лазька?

Лазько то був ареш­тант, що хо­див з тюр­ми на ро­бо­ту в го­род; че­рез нього Лев­дик по­да­вав про се­бе то­ва­ри­шам звiст­ки.

- Бачив… Я й за­був пак роз­ка­за­ти… На бульва­рi вiн ро­бив… Пi­шов i я на бульвар: па­лич­ку в ру­ки та й iду со­бi - от, ка­ва­лер на гу­лян­ня, ту­ди-сю­ди па­лич­кою кру­тю… А во­ни ям­ки ко­па­ють, де­ре­во са­ди­ти. Ну, я сiв на ос­ло­нi за­раз бi­ля Лазька - од­по­чи­ваю б то. I вiн ме­не ба­чить, i я йо­го ба­чу, та прок­ля­тий сол­дат стир­чить… А, ка­нiс пе­кельний! Хоч би те­бе три­чi Тар­тар пог­ло­тив!.. Од­на­че див­люсь - од­хо­дить, од­хо­дить сол­дат геть да­лi… То­дi вже Лазько й ска­зав… Чiп­ляються до Лев­ди­ка не за са­мi Рi­па­ки, а ще й за Панасовку­, - пам'ятаєте, вiн то­дi хо­див? Дак ка­же: тре­ба свiдєтєля, що ту нiч вiн до­ма був.

- Та-ак!.. Свiдєтєля… Ко­го ж би то?..- за­мис­ливсь Ярош.

- Кого ж? Хве­дор­чен­ка! - по­ра­див Куч­ма.

- Ай прав­да! Дак я завт­ра зай­ду до Хве­дор­чен­ка, ска­жу, щоб го­то­вий був до сле­до­ва­те­ля йти, а Пат­рокл Степанови­ч пой­де уп'ять на бульвар та пе­ре­ка­же Лазьком.

- Гаразд! - од­ка­зав Хви­гу­ровський.

Це бу­ла зви­чай­на спра­ва: ко­но­во­дам, як во­ни потрапляли­ до тюр­ми, тре­ба бу­ло та­ких свiд­кiв, щоб вип­рав­ля­ли їх. Зде­бiльшо­го їм щас­ти­ло пе­ре­ка­за­ти то­ва­ри­шам, чо­го са­ме їм тре­ба, а тi пос­та­ча­ли свiд­кiв з своїх же лю­дей.

Тим ча­сом прий­шов Лу­каш з дво­ма пляш­ка­ми й з закускою, а за їм i Ро­ман. Стiл зас­та­ви­ли пляш­ка­ми, чар­ка­ми, та­рiл­ка­ми, за­ло­жи­ли вся­кою їжею. Пат­рокл, не га­ючись, одiт­кнув по­ла­ма­ною дво­зу­бою ви­дел­кою пляш­ку й на­лив. По­ча­ли пи­ти й їсти.

Побачивши, скiльки при­не­се­но го­рiл­ки, Яро­ше­ва жiн­ка по­да­ла мер­щiй на стiл усе, що тре­ба, а са­ма, по­ки тi пи­ли й за­ку­шу­ва­ли, ниш­ком узя­ла ди­ти­ну, вис­ко­чи­ла з ха­ти та й по­да­лась до су­сi­ди. Во­на зви­чай­но так ро­би­ла, як Ярош гу­ляв. Вiн пив не час­то, але пiд час ве­ли­кої гу­лян­ки бу­ва­ло, що й доб­ре ви­пи­вав, i то­дi бив її й нi­ве­чив тяж­ко за те, що во­на зав­сiг­ди гре­бу­ва­ла йо­го дi­лом i то­ва­рист­вом.

- А сли­ха­ли - вже Ми­ки­та вий­шов на во­лю?..- по­пи­тав Ро­ман.

- Хiба? Нi, не чув, - од­мо­вив Пат­рокл.

- Вийшов? - спи­тав злiс­но Куч­ма.- Що ж, оце так йо­му й ми­неться?

- Нє, - вiд­ка­зав Ярош, - так не ми­неться. Слєдуєть наказать. От збе­ре­мось гур­том та по­ду­маєм, що з ним де­лать.

Микита - це був теж ко­но­вод з їх то­ва­рист­ва. Йо­го пiйман­о, суд­же­но, i вiн ви­ка­зав ще на кiлькох душ - тi й до­сi вiд­бували ка­ру в ост­ро­зi. Зви­чай­но ко­но­во­ди не про­ща­ли та­кої зра­ди.

- Треба так на­ка­рать, - го­во­рив Куч­ма, - щоб уже бiльше не мiг та­ко­го ро­би­ти. А то те­пер стра­ху нi­яко­го не­ма. У ста­ро­ви­ну не так бу­ло - в ста­ро­ви­ну стро­го бу­ло.

- Ну, а как же в ста­ро­ви­ну ка­ра­ли? - спи­тав Лу­каш.

- А так!.. Од­но­го ра­зу… дав­но бу­ло… год де­сять… То­дi в нас був ота­ма­ном Хо­мен­ко, - от за­пальний був!.. А гнiз­до в нас бу­ло пiд Борз­ною. Дак один на су­дi й прош­ко­див­ся так, що че­рез йо­го двох у Си­бiр зас­ла­ли. Ну, ми пi­дож­да­ли, по­ки вiн вий­шов з ост­ро­га. Вий­шов вiн i не по­дає зна­ку, а сам на Чер­нi­гiв поб­рав­ся. А ота­ман ка­же: "Нев­же ж оце вiн i вте­че на­ших рук? Не по­пус­тi­мо, хлоп­цi!" Ну, за­раз двоє й обiз­ва­лись: один та ще дру­гий, мо­ло­дий був хло­пець, Грицько… а здо­ро­вий був, як тур!.. "Ми йо­го, - ка­жуть, - при­ставимо". I прис­та­ви­ли!

- Та как же во­ни йо­го прис­та­ви­ли?

- А так, що на до­ро­зi пе­рей­ня­ли. Пе­рей­ня­ли, та на­зад ру­ки скру­ти­ли, та ро­та ган­чiр­кою затк­ну­ли, та й ве­дуть… До­вели до на­шо­го яр­ка… був там у нас та­кий ярок, що ми в йо­му зби­ра­ли­ся… Один же по­бiг то­ва­рист­во кли­ка­ти, а Грицько бе­рег­ти зос­тав­ся.

- Зачим то­ва­рист­во?

- Щоб суд був… Не хо­тi­ли са­мi по­ряд­ку­вать… Ну, збi­гав… Ма­ло не все то­ва­рист­во зiб­ра­ло­ся. Ста­ло круж­ка, а йо­го по­серединi… Одiтк­ну­ли йо­му ро­та, - ка­жи, ко­ли хо­чеш!.. А вiн стоїть про­ти мi­ся­ця бi­лий-бi­лий та тру­ситься…

- Ну?

- Ну, й при­су­ди­ли! - I Куч­ма ви­хи­лив чар­ку.

- Шо ж йо­му здєла­ли?

- Шо здєла­ли, то здєла­ли, а тольки бiльше нi­ко­го не па­скудив!.. Як за­ко­па­ли на то­му ж мiс­цi, то так i зог­нив, - нiх­то не шу­кав… А хоч би й знай­шли, то нiх­то б не ви­ка­зав, бо всi хлоп­цi доб­рi та й би­ли всi… по чер­зi ко­жен брав кий­ок та й бив… щоб усiм вин­ним бу­ти…

- I ви там бу­ли? - спи­тав Лу­каш.

- Може, був, а мо­же, й нi, - од­ка­зав Куч­ма, на­ли­ва­ючи но­ву чар­ку.- Так у ста­ро­ви­ну бу­ло! А те­пер роз­пус­та пiш­ла, нiх­то не ша­нується, нiх­то чес­тi не знає: ви­ка­зав на то­ва­ри­ша та й прав, i хо­дить со­бi на во­лi, мов i нi­чо­го не зро­бив. Хi­ба що по­поб'ють iно­дi, та