Серед темної ночі - Борис Грінченко

Здавалася зов­сiм спо­кiй­ною, хоч уся хо­ло­ла. До­жи­да­ла но­чi, як бо­га, щоб зос­та­ти­ся са­мiй. Зос­та­ла­ся, та не полегш­ало. Не мог­ла зас­ну­ти. Все ми­ну­ле, все тяж­ке й бо­лю­че вста­ло, ожи­ло но­вим жит­тям i пек­ло її, мор­ду­ва­ло.

Присягання, бо­жiн­ня, i то­дi зра­да й ганьба, нес­ла­ва, со­ром!.. А вiн жи­ве тут, нi­ку­ди не поїхав, гар­но вбра­ний… жи­ве доб­ре, ма­буть… i по­ки­нув її, за­був, мов то не вiн присягався, не вiн за­на­пас­тив їй жит­тя!..

Нащо до­ля зно­ву їм зуст­рi­ти­ся су­ди­ла? Кра­ще б во­на йо­го не ба­чи­ла, не чу­ла про йо­го нi­чо­го, то­дi б во­на ду­ма­ла, що, мо­же, вiн умер або жи­ве десь да­ле­ко, у злид­нях, у го­рi й нi­чим не мо­же їй до­по­мог­ти. То­дi б їй бу­ло лег­ше. А те­пер!..

Пекучий жаль об­нi­мав її за мо­ло­дим за­на­па­ще­ним жит­тям… жаль на се­бе й на йо­го… зрад­ни­ка…

Самий жаль на йо­го. Як­би во­на мог­ла йо­го кляс­ти, мо­же б їй бу­ло лег­ше. Але во­на не мог­ла.

Вона ка­за­ла со­бi, що не лю­бить йо­го бiльше пiс­ля то­го, як вiн так iз нею зро­бив, але зла, зне­на­вис­тi не бу­ло в неї до йо­го.

А тi згад­ки, тi прок­ля­тi згад­ки ми­ну­ло­го, не­дов­го­го i так страш­но роз­би­то­го щас­тя!.. Це ж усе ми­ну­ло, йо­го не­має й не бу­де вже нi­ко­ли… На­вi­що ж їй зга­дується, як йо­го очi за­зи­ра­ли їй у вi­чi при мi­сяч­но­му сяєвi?.. Ба­чить той пог­ляд… чує йо­го пал­кi ус­та на своїх ус­тах… i як йо­го ду­жi ру­ки, об­няв­ши її, заб­рав­шiї її всю цiл­ком, при­гор­та­ють так мо­гу­че i так бо­ля­че-со­лод­ко!..

Безщасна ки­да­ла­ся по лiж­ку, сон утiк од неї да­ле­ко, зля­каний пал­ки­ми нес­по­кiй­ни­ми об­ра­за­ми… об­ра­зи минулого­ щас­тя мi­ша­ли­ся з об­ра­за­ми пе­ре­бу­тої ганьби й со­ро­му… йшли один за од­ним, як хви­лi в рiч­цi, i не бу­ло в неї си­ли при­пи­ни­ти їх, прог­на­ти вiд се­бе i хоч на мить уга­му­ва­ти цю му­ку.

I дов­го це дi­ялось…

Крiзь ма­леньке вi­кон­це вже по­чи­на­ло сi­рi­ти пер­шим ура­нiш­нiм свi­том. Чу­ти бу­ло, як хтось уже проїхав ули­цею, а Ле­ван­ти­на ще не спа­ла, зне­мо­же­на без краю своїми дум­ками. Ле­жа­ла, зап­лю­щив­ши очi, а йо­го очi сто­яли пе­ред нею i ди­ви­лись, ди­ви­лись на неї… пильно, не­ру­хо­мо… та­кi ве­ли­кi… аж го­рять на чор­но­му Ро­ма­но­во­му об­лич­чi… Яке во­но страш­не ста­ло!.. А очi все бiльша­ють, i все наближают­ься, i пе­чуть її, пе­чуть!.. Хо­че скрик­ну­ти - не мо­же; хо­че во­рух­ну­ти­ся - не зду­жає. А во­ни все пе­чуть аж у са­ме сер­це, аж у са­му се­ре­ди­ну сер­ця, i йо­го страш­на ру­ка, чор­на та­ка, як i об­лич­чя, бе­ре її бiд­не сер­це, i стис­кає ду­же, ду­же, i хо­че вир­ва­ти з гру­дей.

Крикнувши, зiр­ва­ла­ся на рiв­нi но­ги i ста­ла се­ред ха­ти, вся трем­тя­чи.

То був сон, що на мить од­ну до неї зле­тiв, але який же страш­ний сон!..

Стояла i трем­тi­ла.

- Левантине! Чо­го ви­сип­ляєшся? На ба­зар тре­ба!- озвалася­ з дру­гої ха­ти Ква­сюч­ка.

Левантина сха­ме­ну­ла­ся. Про­ве­ла трем­тя­чою ру­кою по чо­лу i ста­ла вби­ра­ти­ся.

Убралася, взя­ла ко­шик i вий­шла. Над­во­рi вже бу­ло зов­сiм вид­ко, скрiзь iш­ли на ба­зар лю­ди.

Ледве за­вер­ну­ла за рiг своєї ву­ли­цi на дру­гу - пе­ред нею став Ро­ман.

З нес­по­дi­ван­ки зля­ка­ла­ся так, що аж спи­ни­лась, i на мить чор­не об­лич­чя з ми­ну­ло­го сну про­май­ну­ло пе­ред нею, та за­раз же й зник­ло, бо жи­вий Ро­ман нiт­ро­хи не на­гадував тiєї страш­ної при­ма­ри. Вiн сто­яв пе­ред нею з бi­лим ви­ко­ха­ним об­лич­чям, ще че­пур­нi­шим, нiж во­но бу­ло на се­лi, i всмi­хав­ся:

- Здорова бу­ла, Ле­ван­ти­не! Вiн, ви­ди­мо, до­жи­дав­ся на неї, сто­яв тут, по­ки во­на вий­де.

- Здоров… одказала, не див­ля­чись на нього.

- А що, не ду­ма­ла, що встрєтиш ме­ня тут?

- Нi…

- Дак ти слу­жиш у го­ро­дi… Та чо­го ж ми ста­ли? Iди, ку­ди йдеш, а я нем­нож­ко прой­ду з то­бою… Так дав­но слу­жиш?

- Третiй мi­сяць…

Вона вiд­ка­зу­ва­ла ти­хо, спус­тив­ши очi до­до­лу, йду­чи з їм по­руч.

- Штука! Зро­ду не ду­мав!.. Ка­ким же це ти об­ра­зом попал­а сю­ди?

Вiн ще пи­тається!..

Але пе­ре­мог­ла се­бе i вiд­по­вi­ла, сил­ку­ючи­ся го­во­ри­ти спо­кiй­но:

- Як умер­ла… на­ша доч­ка… то я й не схо­тi­ла вже зостатися­ в своєму се­лi… i пiш­ла по най­мах…

- Дак доч­ка бу­ла… вмер­ла!..- ска­зав Ро­ман, тро­хи помовч­авши.- Ну, царст­во їй не­бес­не!.. Ето во­на й ха­ра­шо здєла­ла, що вмер­ла.

- Нащо ти так ка­жеш, Ро­ма­не?

- А раз­лi б луч­че бу­ло, как би во­на зав'яза­ла то­бi свiт?

- Не во­на ме­нi зав'яза­ла свiт, а… мiй дур­ний ро­зум та… ти, Ро­ма­не…

- А ти не на­па­дай­сь на ме­ня! Раз­лi я про те­бе не ду­мал? Сколько раз! Мо­же б, по­ле­тев до те­бе, дак чо­го ле­теть? Слу­ча­лось по скольки день го­лод­но­му хо­дить… Шо я те­бе - го­ло­ду­вать поз­вав би? А ква­ти­ря бу­ла та­ка: сад на ноч, а на день - ба­зар та ву­ли­ця. Ку­ди б же я те­бе брав? Тольки не­дав­нич­ко бог дал служ­бу та­ку-ся­ку знай­тить; ду­мал - роз­жи­вусь нем­нож­ко, а тог­да вже й до те­бе весть по­дам, щоб при­хо­ди­ла.

- Невже ти ду­мав ме­не кли­ка­ти? - спи­та­ла­ся Леван­ти­на, i ра­дi­ючи, i вi­ри не йму­чи.

- Ну, от так! А то ж как? Раз­лi ти ду­маєш - я ка­кой?

I вiн по­чав їй роз­ка­зу­ва­ти, що вiн за нею жу­рив­ся, та як вiн шу­кав ро­бо­ти, та бi­ду­вав, i скрiзь при­бiльшу­вав своє ли­хо та роз­тя­гав йо­го на дов­ший час.

- А я, бо­же ж, те­бе до­жи­да­ла на Рiзд­во!

- Ну й чуд­на ти! Как же б я до те­бе прий­шол, ког­да ме­ня до­ма во­ром об'яви­ли?

- Дак хоч би звiс­точ­ку по­дав - де й що ти, щоб я хоч зна­ла.

- Ну й чуд­ная ти! Ну й ка­кую б же я по­дав звiс­точ­ку? Що го­лод­ний та хо­лод­ний? Не стоїть то­го де­ла! Та й так ска­зать: не хотєл ози­ваться, щоб Де­нис та во­лос­нi не довiдали­сь, де я: во­ни б же ме­не тог­да сi­час у хо­лод­ну запакували, а то й у тю­ря­гу. Раз­лi ж я дур­ной, щоб в огонь са­мо­му лєзть?

Левантинi все, що вiн ка­зав, зда­ва­ло­ся прав­дою. Та тiль­ки гiр­ко, що во­но так усе зро­би­ло­ся.

- А що ж ти те­пер ро­биш, Ро­ма­не? - спи­та­ла­ся во­на.

Роман за­го­мо­нiв швид­ко, мов пос­пi­ша­ючи мер­щiй про­минути це пи­тан­ня:

- Вот ви­диш, я тут на служ­бi слу­жу… Тут, знаєш, есть та­кой лiс­ной склад, дак я там… за при­каж­чи­ка… Не очень щоб прек­рас­но й жить - ну та живй­ом как-не­будь.

Цю каз­ку вiн усiм