Серед темної ночі - Борис Грінченко

- От, та­ту, ви­ко­ха­ли си­ноч­ка-ко­но­во­да! - оз­вав­ся Де­нис до батька.

Старий мов здриг­нув­ся:

- Що ти ка­жеш, Де­ни­се? Про ко­го це ти ка­жеш?

- Про ко­го ж я ка­за­ти­му, як не про те ле­да­що, зло­дю­гу кля­то­го! - злiс­но вiд­по­вiв Де­нис, роз­дя­га­ючи­ся i сер­ди­то ки­да­ючи чу­мар­ку на пiл.

- Не лю­туй, а кра­ще до ла­ду роз­ка­жи! - зве­лiв батько.

Денис по­чав роз­ка­зу­ва­ти. Вiн i по­пе­ред сього ще ду­мав на Ро­ма­на. Та що ж? Не мож­на бу­ло до­вi­да­тись. А от те­пер уже до­вi­давсь… I вiн по­ря­ду опо­вi­дав усю по­дiю.

А ста­рий Си­ваш слу­хав, по­хи­лив­шись кi­нець сто­лу, про свою ганьбу вiд рiд­но­го си­на та й не по­мi­чав за ве­ли­ким смут­ком, що пе­ку­чi сльози ко­ти­ли­ся йо­му по об­лич­чю, по бо­ро­дi й па­да­ли ве­ли­ки­ми яс­ни­ми крап­ля­ми на спрацьо­ванi по­чор­нi­лi ру­ки.

Дожився! Хi­ба вiн то­го спо­дi­вав­ся, то­го до­жи­дав? На ста­рiсть йо­му си­ву го­ло­ву та­ким со­ро­мом син пок­рив, пе­ред усi­ма людьми i йо­го, i ввесь рiд iз­ганьбив!.. Нi­ко­ли цього не бу­ло, щоб iз-по­мiж Си­ва­шiв зло­дiї бу­ли. А от­же…

Мати сто­яла бi­ля пе­чi, при­хи­лив­ши­ся в кут­ку до ро­га­чiв, та й со­бi вти­ра­ла сльози. Зiнько си­дiв та­кий, як пе­ред смер­тю. Тяж­ка хма­ра на­ляг­ла на всю сiм'ю.

А Де­нис усе опо­вi­дав, не по­мi­ча­ючи то­го нi­чо­го, розпалени­й своїм опо­вi­дан­ням, згад­кою про вiд­бу­ту бо­ротьбу. Вiн до­ка­зав i змовк, i всi мов­ча­ли. Тiльки ма­те­ри­не хли­пан­ня чу­ти бу­ло се­ред ти­шi. А Де­нис, нез­ва­жа­ючи на те, пра­вив своє:

- Цього не мож­на так по­пус­ти­ти. Це вiн i да­лi бу­де все се­ло гра­бу­ва­ти та й нас. Я пi­ду у во­лость. Хай їдуть у го­род та щоб там заб­ра­ли йо­го до тюр­ми.

- Денисе, чи ти ро­зу­му не згу­бив? - по­ну­ро спи­тав батько.

- Чого б я ро­зум iз­гу­бив?.. А що ж я - по­да­рую йо­му троє ко­ней, чи як?

- Ех ти, без­со­ром­ний, без­со­ром­ний! - гiр­ко й до­кiр­ли­во про­мо­вив батько ти­хим го­ло­сом, що ще трем­тiв од недавн­iх слiз.- Дак ти пi­деш ото са­мо­го се­бе по­га­ни­ти, лю­дям роз­ка­зу­ва­ти, що Си­ва­шi зло­дiї?

- Та це ви че­рез те так ка­же­те, що ви вже ста­рi, вам бай­ду­же про ха­зяй­ст­во, а нам iз Зiньком тре­ба своє доб­ро бе­регти.

- А ти, Де­ни­се, на ме­не не зда­вай­сь! - оз­вав­ся по­важ­но, з при­тис­ком Зiнько.- Ме­нi честь ми­лi­ша за доб­ро. Хоч би й трид­ця­те­ро ко­ней про­па­ло, я на бра­та не пi­ду ви­ка­зу­ва­ти, са­мо­го се­бе ганьби­ти.

- Хi! Яка ж то й ганьба! Ад­же не ми кра­ли, а вiн. Ну, як со­бi знаєте, ко­ли та­кi доб­рi та ба­га­тi! А я то­го не по­да­рую, бо ме­нi нi з чо­го да­ру­ва­ти. Я за­раз до вряд­ни­ка! - I вiн по­чав удя­га­ти­ся.

Мати за­го­ло­си­ла на всю ха­ту, ки­ну­лась до Де­ни­са i вче­пилася за йо­го:

- Денисе! Що ти ро­биш? Не пу­щу я те­бе! Не хо­ди!

- Одчепiться, ма­мо! - сер­ди­то га­рик­нув Де­нис i вир­вав у ма­те­рi свою ру­ку.

- Облиш йо­го, ста­ра! - оз­вав­ся батько.- Слу­хай ти! - загом­онiв вiн до Де­ни­са, i го­лос йо­го задз­ве­нiв так гост­ро, що той ураз спи­нив­ся.- Я то­го то­бi не доз­во­ляю i ве­лю не ро­бити то­го. По­ки я жи­вий, то я тут ха­зяїн у своєму доб­рi, а не ти! Пi­деш ка­за­ти - прок­лену i сьогод­нi ж ви­ки­даю те­бе з усi­ма твоїми ма­нат­ка­ми з ха­ти, щоб ти ме­нi її не ганьбив! I нi­чо­го не дам.

Денис знав батька. Вiн був зви­чай­но ти­хий, але як ота­ким го­ло­сом за­го­во­рить, то вже що ска­же, те зро­бить. Де­нис сер­ди­то швир­го­нув чу­мар­ку зно­ву на пiл i пi­шов з ха­ти мовч­ки, тiльки две­ри­ма грюк­нув так, що аж щпа­ру­ни по­си­па­лись.

Вiн справ­дi об­ли­шив iти до вряд­ни­ка, але не мiг утер­пi­ти й роз­ка­зав де­ко­му про ви­па­док у Чор­но­му яру. Не­за­ба­ром по­го­лос­ка пiш­ла по всьому се­лу. До­вi­дав­ся й уряд­ник i пi­шов спер­шу до Тон­ко­но­жен­ка. Але той, бо­ячи­ся зна­ха­ря, ска­зав, що нi­чо­го вiн не знає, а ко­нi са­мi знай­шли­ся в яру. Пок­ли­кав уряд­ник Де­ни­са, але й той не ска­зав йо­му нi­чо­го, бо знав, що не ми­не батько­вої ка­ри, як ска­же. Так уряд­ник нi­чо­го й не мiг зро­би­ти. Звiс­но, мож­на пот­ру­си­ти i зна­ха­ря, i Ро­ма­на, та хi­ба в їх що знай­деш? Все се­ло го­во­ри­ло про їх, але за­ня­ти не мож­на бу­ло, бо нi до чо­го при­че­питься.

А лю­ди, до­вi­дав­ши­ся, що то свiй зло­дiй кра­де, ще бiльше по­ча­ли тур­бу­ва­ти­ся. Цей знає всi за­ку­точ­ки й су­точ­ки, то вiд нього нi­де на за­хо­ваєшся. Тре­ба доб­ре бе­рег­ти­ся. Сту­качiв ще бiльше най­ня­ли. Но­чу­ва­ли зав­сiг­ди бi­ля ко­ней, кла­ду­чи ко­ло се­бе ко­ля­ку або ки­юру доб­ру, а як хто мав, то й руш­ни­цю. Всi бу­ли на Ро­ма­на ду­же ли­хi; хто й оборон­яв йо­го по­пе­ре­ду, то той те­пер ла­яв. А вже що тi ха­зяї, яких вiн ко­ней поз­бав­ляв, то тi кля­ли так, що й кiс­точ­ки в нього не кля­тої не ли­ши­ло­ся. Двоє че­рез це зов­сiм зу­бо­жi­ло, а всiм. iн­шим до­ве­ло­ся по­зи­ча­ти гро­шей на ко­нi. Те­пер Ро­ма­но­вi страш­но бу­ло й поб­ли­зу Диб­лiв про­хо­ди­ти, ко­ли не хо­тiв го­ло­вою на­ло­жи­ти.

Але пiс­ля по­дiї в Чор­но­му яру кра­дiж­ки при­тих­ли; чи то ко­но­во­ди по­ля­ка­ли­ся, що їх вик­ри­то, чи то їм не бу­ло хо­ду за пильною вар­тою.

Так ду­ма­ли лю­ди, а Ро­ман ду­мав со­бi iн­ше.

Частина третя. ЛЕВАНТИНА

I

Левантина не зна­ла, ку­ди са­ме їй iти. Iш­ла в су­сiднє се­ло: мо­же, знай­де там ро­бо­ту. Те­пер жни­ва, то скрiзь рук тре­ба. До се­ла бу­ло тiльки вi­сiм верс­тов, i во­на всту­пи­ла в йо­го ще до снi­дан­ня. Про­ми­ну­ла кiлька пер­ших дво­рiв i спи­нилася пе­ред ве­ли­кою, на двi по­ло­ви­ни но­вою ха­тою, з дво­ром, за­бу­до­ва­ним по-ха­зяй­сько­му зроб­ле­ни­ми повiтк­ою, во­зiв­нею й хлi­ва­ми. Се­ред дво­ру сто­яв зап­ря­же­ний кiнь.

"Мабуть, за­мож­ний гос­по­дар жи­ве, - по­ду­ма­ла дiв­чи­на.- Зай­ду до йо­го".

Несмiливо всту­пи­ла у двiр, i са­ме в ту мить з ха­ти вий­шов гос­по­дар, кре­мез­ний про­си­вий чо­ло­вiк з ко­рот­кою пiдст­ри­же­ною шпи­ча­ку­ва­тою бо­ро­дою, з куд­ла­ти­ми бро­вами. Ла­го­див­ся сi­да­ти їха­ти на по­ле i вздрiв Ле­ван­ти­ну.

- А чо­го то­бi, дiв­чи­но?

Вона ни­зенько вкло­ни­ла­ся, здо­ров­ка­ючи­ся, i трем­тя­чим го­ло­сом ска­за­ла:

- Роботи шу­каю… Чи не тре­ба вам най­мич­ки?

- Роботи? А звiд­кi­ля ти? - спи­тав гос­по­дар, по­зи­ра­ючи на неї ней­мо­вiр­ни­ми очи­ма з-пiд куд­ла­тих брiв.

- З Диб­лiв.

- А чия ж ти? - I так вiн ви­пи­ту­вав про все в Ле­ван­ти­ни, роз­пи­тав­ся й про те, че­рез що ки­ну­ла ха­зяїв. Во­на ска­за­ла, що за­не­ду­жа­ла, а тим ча­сом ха­зяї взя­ли iн­шу най­мич­ку. Ха­зяїн ще по­ди­вив­ся на її бi­лет, - ви­ди­мо, письмен­ний був, - вер­нув йо­го, а то­дi ска­зав:

- То що, зос­та­вай­сь хоч i в нас. Ро­бо­ти те­пер ба­га­то… Дам то­бi