Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Та ме­нi бай­ду­же до те­бе, чорт те­бе бе­ри, хоч би й са­ма все ро­би­ла - як ко­би­ла, здо­ро­ва! Дак же не по­ро­биш усього са­ма, то ме­нi че­рез твої ве­ре­ди ку­мер­цiї вред бу­де.

- Кумерцiї вред! Як­раз то­бi ку­мер­цiя в го­ло­вi! Знаю, чо­го тре­ба! Дак я за то­бою i вно­чi слiд­ком хо­ди­ти­му.

Двоє дi­тей - хло­пець шес­ти ро­кiв i дiв­чи­на се­ми - попрок­идалися i слу­ха­ли свар­ку, слу­ха­ли не впер­ше. Незважаюч­и на їх, Ква­сюч­ка кри­ча­ла:

- Я те­бе вно­чi з пос­те­лi не пу­щу! Не ду­май, що то­бi пособиться, ко­ли ти її зос­та­виш.

- Тю на те­бе, ска­же­ну! Я то­бi ка­жу: одп­ра­виш цю дiв­чи­ну, я її зно­ву, то­бi на злiсть, iз­най­ду, а те­бе з ха­ти ви­же­ну, - йди геть iк твоєму дур­но­му батько­вi, що пус­тив на свiт та­ку при­ше­ле­пу­ва­ту доч­ку!

Квасючка за­мовк­ла, пам'ята­ючи, що вже од­но­го ра­зу чо­ловiк її виг­нав був, а батько не ду­же при­вi­тав, то їй довелося вер­та­ти­ся до­до­му й ко­ри­ти­ся чо­ло­вi­ко­вi. Во­на знишк­ла, але на­ва­жи­лась так дош­ку­ля­ти Ле­ван­ти­ну, щоб та, не ви­тер­пiв­ши, са­ма втек­ла.

I справ­дi дош­ку­ля­ла. Ле­ван­ти­нi прос­вiт­ку не бу­ло за ро­ботою, за лай­кою та за штур­хан­ця­ми. Сер­ди­та Стру­чи­ха бу­ла та­ка доб­ра про­ти цiєї ху­дої, як су­ха та­ра­ня, но­са­тої, ру­дої кра­мар­ки, роз­па­ле­ної зазд­рiс­тю й не­вi­рою до чо­ловiка. Ле­ван­ти­на му­си­ла вста­ва­ти вдос­вi­та, як ще тем­но бу­ло, а ля­га­ла опiв­но­чi, - i ввесь день на ро­бо­тi. I що не зро­бить, як не сту­пить - усе бу­ло не так, усе не до ла­ду, за все гри­ман­ня, а то й штур­ха­нець ме­жи пле­чi. Ква­сюк же був до неї доб­рий, i як не бу­ло жiн­ки, то все так пог­ля­дав на неї, як кiт на са­ло. Ле­ван­ти­нi вiд то­го пог­ля­ду ста­ва­ло так мо­торошно, що во­на то­дi ба­жа­ла, щоб швид­ше по­вер­ну­ла­ся Ква­сюч­ка з своєю лай­кою. Во­на сил­ку­ва­ла­ся не стрi­ва­ти­ся з ним на са­мо­тi, а вiн ро­бив­ся до неї лас­ка­вi­ший та лас­кавiший i ниш­ком си­ло­мiць пхав їй у ру­ки кiлька ра­зiв цу­керки з крам­ни­цi. Ле­ван­ти­на лю­би­ла ла­со­щi, але тi цу­керки бу­ло їй чо­гось гид­ко їсти, i во­на вiд­да­ва­ла їх дi­тям або ви­ки­да­ла. А од­но­го ра­зу хо­тiв по­да­ру­ва­ти їй гар­ну чер­вону стрiч­ку. Во­на не взя­ла i втек­ла вiд йо­го.

Проминув мi­сяць. Ле­ван­ти­на сто­ми­ла­ся так, що наважила­ся ки­ну­ти служ­бу i ска­за­ла про це ха­зяїно­вi. Той здивув­ався:

- Чого? Че­рез що?

Вона по­ча­ла ка­за­ти, що ду­же важ­ко жи­ти, що нi­ко­ли спо­чинку не­ма, са­ма лай­ка, а то й бiй­ка. Але Ква­сюк нi­як не хо­тiв її пус­ка­ти:

- I не ви­га­дуй! I не ви­дум­люй! Що це ти? Яке ж ти маєш пра­во ки­ну­ти ме­не без най­мич­ки? Му­сиш бу­ти, аж по­ки я но­ву знай­ду. А що то­бi важ­ко, дак цього бiльше не бу­де.

Мусила Ле­ван­ти­на зос­та­ти­ся, i справ­дi їй пок­ра­ща­ло: ха­зяйка вже не го­ду­ва­ла її по­ти­лич­ни­ка­ми i мен­ше ла­яла, хоч по­зи­ра­ла на неї ще лю­тi­ши­ми очи­ма, бо як зас­ва­рив­ся з нею чо­ло­вiк за Ле­ван­ти­ну, то аж по­по­бив її.

Але сам Ква­сюк по­чав чiп­ля­ти­ся дуж­че. Ско­ро Ква­сюч­ка од­вих­неться з до­му, вiн за­раз по­са­дить дi­тей у крам­ни­цi, а сам до неї та й по­чи­нає пiд­ла­буз­ню­ва­тись. Од­но­го ра­зу хо­тiв об­ня­ти, дак во­на йо­му та­ко­го сту­са­на да­ла, що аж поточ­ився.

- Оце, яка сер­ди­та! - ка­же не­мов лас­ка­венько, а в са­мо­го банька­тi очi так i зай­ня­ли­ся.

- Не в'язнiть, дядьку! - зак­ри­ча­ла Ле­ван­ти­на.- Бо, їй-бо, вте­чу!

- Дурна ти! - вiд­ка­зав Ква­сюк, зно­ву пiд­хо­дя­чи до неї та зас­ту­па­ючи їй до­ро­гу так, що во­на опи­ни­лась аж у кут­ку бi­ля пе­чi.- Чо­го то­бi тi­ка­ти? Не будь та­ка сер­ди­та до ме­не, то я те­бе как ку­кол­ку на­ряд­жу, а ха­зяй­ка не пос­мiє й сло­ва то­бi ска­зать. Лю­бить бу­ду так, що аж!..- I йо­го на­хаб­нi очi за­жев­рi­ли, впи­ва­ючи­ся в неї.

- Не зай­май­те ме­не, бо кри­ча­ти­му!

- Пустяки! Раз­лi я звєр якой, чи що, щоб од ме­не кри­чать! Та я й зай­мать те­бе не бу­ду, ко­ли ти не схо­чеш. Я до те­бе доб­рий, то й ти будь до ме­не доб­ра.

Левантина по­ча­ла со­ва­ти ро­га­чем у пе­чi, а вiн тим ча­сом ущип­нув її за ру­ку.

- От одiй­дiть, дядьку, бо, їй-бо, оцим ро­га­чем так i дам! - скрик­ну­ла вже зов­сiм сер­ди­то Ле­ван­ти­на.

- А я ро­гач у те­бе од­нi­му, а тог­да те­бе по­цi­лую.

- У вас є жiн­ка, - її й цi­луй­те, а не ме­не!

- Стану я та­ку по­га­ну цi­лу­вать!

- А на­що бра­ли?

- Бо глу­пой тог­да був.

- Ну, то будьте ж те­пер ро­зум­нi та не в'язнiть до ме­не!

У дру­гiй ха­тi по­чу­лась Ква­сюч­чи­на хо­да, Ква­сюк зник з кух­нi в двiр.

Прийде Ле­ван­ти­на в крам­ни­цю чо­гось узя­ти в хазяйс­тво, - вiн їй знов те спi­ває. Во­на вже бу­ла ра­да, що Квасючк­а не до­пус­ка­ла її до крам­ни­цi, а са­ма ту­ди хо­ди­ла. Та те ма­ло по­ма­га­ло, бо вiн зав­сiг­ди так при­ро­зу­мiє, щоб де самом­у її зас­ту­ка­ти.

- Дядьку, казала Ле­ван­ти­на, - ко­ли ви до ме­не чiп­ляєтесь, то да­вай­те ме­нi ро­щот!

- Не дам.

- То я вте­чу; хай вам i гро­шi зос­та­ються.

- Не вте­чеш, по­то­му шо в ме­ня твой паш­порт, а без паш­порту те­бе в од­ну ми­ну­ту в по­лi­цiю за­бе­руть.

Левантина ба­чи­ла, що во­на в не­во­лi, все ду­ма­ла, як би з сiєї не­во­лi виз­во­ли­ти­ся, i не мог­ла нi­чо­го ви­га­да­ти.

II

Як ха­зяїн ви­хо­див чо­го з крам­ни­цi, то за­мiс­то йо­го си­дi­ла ха­зяй­ка, а як i ха­зяй­ки не бу­ло або їй нi­ко­ли, то, на дру­гий мi­сяць служ­би Ле­ван­ти­ни­ної, Ква­сюк став по­си­ла­ти ту­ди Ле­ван­ти­ну. Замк­не шух­ля­ду з грiш­ми та й по­са­дить дiв­чи­ну, по­ки сам увiй­де. Зго­дом, прив­чив­ши­ся, во­на, бу­ло, ча­сом де­що й про­дасть iно­дi - та­ке, що йо­му цi­ну знає.

Одного ра­зу во­на си­дi­ла отак у крам­ни­цi, ко­ли ввiй­шло щось. Був осiн­нiй хмар­ний ве­чiр, а ску­пi Ква­сю­ки шкодували­ ра­но свi­ти­ти, - у крам­ни­цi бу­ло по­но­чi, i Ле­ван­ти­на тiль­ки й по­ба­чи­ла ви­со­ку пос­тать яко­гось чо­ло­вi­ка в пальтi.

- А дай­те чверт­ку та­ба­ку! - поп­ро­хав по­ку­пець.

Левантина здриг­ну­ла­ся вся, всiєю своєю iс­то­тою.

Перед нею сто­яв Ро­ман.

I вiн пiз­нав її i спи­нив­ся зди­во­ва­ний, на­вiть ура­же­ний, не зна­ючи, що ка­за­ти. Та швид­ко сха­ме­нув­ся:

- Левантина!.. Шту­ка! Ка­ким та­ким об­ра­зом тут очутилась?

Вона сто­яла пе­ред ним не­ру­хо­ма, i щось не да­ва­ло їй ди­хати, не да­ва­ло го­во­ри­ти.

- Служиш тут, чи как?

- Служу… ледве ви­мо­ви­ла во­на, i в цю мить увiй­шов Ква­сюк.

Роман за­раз же ки­нув роз­мов­ля­ти з Ле­ван­ти­ною, i во­на пiш­ла з крам­ни­цi. Але Ква­сюк, увi­хо­дя­чи, до­чув­ся,