Серед темної ночі - Борис Грінченко

Iшла ву­ли­цею i вся тру­си­ла­ся з стра­ху, з тур­бо­ти, з холод­у. Пiс­ля пер­шо­го ви­пад­ку з Ква­сю­ком во­на спа­ла зав­сiг­ди вбра­на, але бу­ла бо­са, i хо­лод дош­ку­ляв її у но­ги. Пiш­ла швид­ше ву­ли­ця­ми без нi­якої ме­ти, не зна­ючи, що ро­би­ти. Бу­ло вже не­ра­но. На по­рож­нiх пiв­тем­них ву­ли­цях догорали­ лiх­та­рi, лед­ве бли­ма­ючи. Де-не-де блу­ка­ли сту­ка­чi, роз­ганяли свiй сон, ка­ла­та­ючи в ка­ла­таш­ку; а де­якi вже спа­ли, при­хи­лив­ши­ся до две­рей на яко­му рун­дуч­ку.

Левантина йшла, все йшла ву­ли­ця за ву­ли­цею, без нi­якої ме­ти, аби не сто­яти, аби йти. Хо­ди­ла так дов­го, аж по­ки вто­ми­ла­ся, i сi­ла на ос­лiн­чи­ку пiд чиїмись во­рiтьми, пiдобг­авши пiд се­бе за­ду­бi­лi з хо­ло­ду но­ги. Не дов­го по­си­дi­ла, бо за­раз же сту­кач прог­нав її звiд­ти:

- Iди, йди! Ба­га­то тут та­ких шляється! Не оги­най­сь, бо свис­ну, то при­бi­жить го­ро­до­вий - за­бе­ре в по­лi­цiю.

Левантина пiш­ла да­лi. Пе­рей­шла кiльки квар­та­лiв i зно­ву при­ту­ли­лась уже на рун­дуч­ку. Тут по­си­дi­ла тро­хи дов­ше, бо сту­кач з цього квар­та­лу десь зас­нув. Але на­реш­тi та­ки прог­нав, ще й ви­ла­яв по­га­но. Хо­ди­ла то­дi зно­ву з ву­лицi на ву­ли­цю, аби якось доб­лу­ка­ти до свi­ту. Хоч не зна­ла, що во­на му­сить ро­би­ти й свi­том.

Вернутися до Ква­сю­ка? Але тiльки по­ду­ма­ла про це, то всю її по­ча­ло тру­си­ти. Кра­ще з го­ло­ду вмер­ти, за­мерз­ну­ти, нiж од йо­го про­пас­ти!.. Пi­ти зран­ку ж най­ма­ти­ся, ста­ти на точ­ку? Хто ж її там вiзьме, бо­су й прос­то­во­ло­су, ще й без­пашпортну? Вер­ну­ти­ся до­до­му в своє се­ло? Але ту­ди її так са­мо не на­вер­та­ло, як i до Ква­сю­ка. Та по­ки во­на дiй­де, то й за­ду­бiє на до­ро­зi.

Думки му­чи­ли її так са­мо, як хо­лод та вто­ма. Во­на вже кiлька но­чей спа­ла ду­же пот­ро­ху i те­пер по­чу­ва­ла, що сон так i хи­ляє її: от-от упа­де й зас­не на ву­ли­цi. З усiєї си­ли бадьори­ла са­ма се­бе i все йшла, йшла…

Все ву­ли­цi, ву­ли­цi, ву­ли­цi… Мерт­вi ву­ли­цi… Та­кi чу­жi, як i лю­ди… Нi ду­шеч­ки рiд­ної!..

Яка са­мот­ня, яка по­ки­ну­та… На всьому свi­тi…

Без по­мо­чi, без на­дiї… Хоч би ку­то­чок теп­лий!.. Хоч би лю­ди­на доб­ра!.. Тiльки ву­ли­цi тем­нi, хо­лод­нi i щось торох­тить-торохтить-торохтить…

Спiткнулася i тро­хи не впа­ла. Во­на спа­ла, йду­чи. Не спа­ла, а так - го­ло­ва ту­ма­нiє… Лю­ди їдуть на ба­зар - торох­тять. Уже по­чи­нає свi­та­ти.

Хоч би де при­хи­ли­тись! Ку­ди во­на йде?.. Ох, як тяж­ко, - все тi­ло бо­лить!.. I ду­ша… Хоч би i вмер­ти… Хоч з мос­ту та в во­ду - он з то­го мос­ту.

Зiйшла на йо­го, пе­ре­хи­ли­лась че­рез по­руч­чя. Ди­ви­лась вниз.

Сiра, не­чис­та во­да плив­ла лi­ни­во, зас­па­но пiд ура­нiш­нiм ту­ма­ном… Та­ка хо­лод­на, не­гар­на… Да­лi, да­лi!..

Зовсiм уже вид­ко, по го­ро­ду ме­ту­шаться лю­ди. Де це во­на? Не­на­че во­на тут бу­ла, а не пiз­нає… Ста­ла й ди­виться. Хат­ки й по­га­ненькi об­шар­па­нi бу­ди­ноч­ки тис­ли­ся в яру по­пiд гли­нис­тою кру­чею. Зга­да­ла: Рiв­ча­ки… Тi, де Ро­ман… Чи не йо­го це й ха­та?..

Тепло у йо­го в ха­тi… Пi­ти б ту­ди, бо там теп­ло… I зас­ну­ти мож­на…

Хитаючися пе­рей­шла двiр i пiш­ла в ха­ту.

III

Романовi з то­ва­рист­вом ос­тан­нi­ми ча­са­ми не щас­ти­ло. Пiш­ли во­ни в Диб­лi i зов­сiм уже на­ла­го­ди­ли­ся ви­вес­ти па­ру доб­рих ко­ней. Ко­ли тут не­чис­та наг­на­ла гурт п'яних пе­рез­вян, i вся спра­ва ляс­ну­ла. Аж до свi­ту куй­ов­ди­ла­ся пе­рез­ва на тiй ву­ли­цi, де бу­ли ко­нi, i на ближ­чих, а то­ва­ри­шi му­си­ли си­дi­ти, при­таївшись в су­точ­ках. Доб­ре попотрусилис­я, бо­ячи­ся, що їх там по­ба­чать, а вже як­би по­ба­чи­ли п'янi чо­ло­вi­ки, то пев­не, що жи­ви­ми не пус­ти­ли б. Лед­ве по­щас­ти­ло по­ма­лу-ма­лу виб­ра­ти­ся звiд­ти та ви­нес­ти цi­лу ду­шу.

Пiсля цього, тро­хи зго­дом, Лев­дик з дво­ма хлоп­ця­ми по­дався в Рi­па­ки, i їм ду­же доб­ре по­щас­ти­ло ви­вес­ти троє ко­ней. Але за­раз же за се­лом но­ро­вис­та ко­ня­ка ски­ну­ла Лу­каша i втек­ла в по­ле. Му­сив вiн плу­га­ни­ти­ся в го­род пiш­ки, а тi двоє поїха­ли, щоб од­вес­ти ко­ней до Га­по­на. Та, їм на ли­хо, над­во­рi був ту­ман, та­кий гус­тий, що во­ни зблукал­ися, проб­лу­ка­ли всю нiч, не пот­ра­пи­ли до Га­по­на, а заїха­ли в Чор­но­вус i аж то­дi сха­ме­ну­ли­ся, як по­ба­чи­ли пе­ред со­бою ха­ти. По ву­ли­цi вже веш­та­лись лю­ди i за­раз же їх при­пи­ни­ли. Спер­шу чор­но­вус­цi по­ду­ма­ли, що це прос­то з якої сло­бо­ди лю­ди зблу­ка­ли­ся, по­ча­ли їх роз­пи­ту­ва­ти - вiд­кi­ля, та ку­ди, та чо­го їдуть. Тi щось не так од­ка­за­ли, щось нап­лу­та­ли, - во­ни їх у во­лость, по­ча­ли до­пи­ту­ва­ти­ся, а тi ще бiльше плу­та­ли, i ви­яви­лось, що це ко­но­во­ди. Би­то їх ду­же, а по­тiм од­ве­зе­но до тюр­ми.

Товариство не бо­яло­ся, що во­ни ви­ка­жуть на су­дi iн­ших: то доб­рi хлоп­цi i цього не зроб­лять. Але ж їх замк­нуть най­мен­ше на рiк до тюр­ми, а то так i заш­лють, бо во­ни вже не впер­ше на су­дi, а то­ва­рист­во то­дi втра­чає двох доб­рих ро­бiт­ни­кiв. А дру­ге - здо­бич вис­ко­чи­ла з рук iще раз.

Пiсля цього ота­ман з Ро­ма­ном та з Лу­ка­шем зно­ву подал­ися в Диб­лi, але й сього ра­зу не­щас­ли­во: пе­реш­ко­ди­ли сту­ка­чi, бо всю нiч хо­ди­ли по ву­ли­цях, не да­ючи пiдступити­ся нi до од­но­го дво­ру. Бо хоч п'янi пе­рез­вя­ни i не до­гледiлись то­дi до ко­но­во­дiв, але по­тiм удень лю­ди побачили­, що по го­ро­дах по­ход­же­но, i хо­ди­ло щось чу­же. Догадали­сь, якi то гос­тi бу­ли, i до­да­ли вар­ти.

I це вже так два мi­ся­цi то­ва­рист­во си­дi­ло без за­ро­бiт­ку. По­об'їда­ли­ся й по­об­но­сю­ва­ли­ся так, що вже да­лi нi­ку­ди. Тiльки Ярош жив, як по­пе­ре­ду, бо вiн зав­сiг­ди пив пот­ро­ху i не ду­же ши­ку­вав грiш­ми, як во­ни йо­му пот­рап­ля­ли до рук. Че­рез те всi те­пер до йо­го при­хо­ди­ли по­зи­ча­ти гро­шей, i вiн по­ма­гав то­ва­ри­шам пот­ро­ху. Са­ме за та­кою по­зичкою зай­шли до нього вве­че­рi Пат­рокл Хви­гу­ровський та пох­му­рий Куч­ма. Си­дi­ли, на­рi­ка­ючи на ли­хi ча­си, ко­ли по­чу­ли, що хтось iще йде, i не­за­ба­ром у ха­ту вско­чив но­вий гiсть - Лу­каш.

Вiн був ще обiд­ра­нi­ший, нiж по­пе­ре­ду, а на дов­гих но­гах не бу­ло чо­бiт: вiн уже дав­но їх про­пив "з го­ря" i те­пер хо­див так, що од­на но­га бу­ла в ре­зи­но­вiй ка­ло­шi, а дру­га об­горнена онуч­кою та ув'яза­на мо­туз­ком. Дар­ма що так, а був ве­се­лий, ус­ко­чив­ши, ма­хав ру­ка­ми й ви­гу­ку­вав:

- Здрастуйте вам! Чо­го кис­не­те? Дєла - пер­вий сорт, - кри­чав вiн п'яним го­ло­сом i бряз­нув на стiл кiлько­ма срiб­ними гро­ши­на­ми, що во­ни аж роз­ко­ти­ли­ся по сто­лу i двi впа­ло до­до­лу. Пе­ре­ля­ка­на ди­ти­на зап­ла­ка­ла в ко­лис­цi, i блi­да й мов­чаз­на Яро­ши­ха на­хи­ли­лась над нею, щось