т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

Але я бачив, як круг Зіни перешіптувались і показували на неї очима й головами. Особливо пильно дивились жінки.

- Я кінчаю моє слово, товариші,- почулося з трибуни,- хай говорять інщі.. От... Хай говорять по совісті, як я говорив. А ми послухаємо і скажемо спасибі за добре слово... От...

І незграбно уклонившись, став злазити, щось соромливо говорячи до облич і рук, які зараз же протягнулись до нього.

А за ним розляглись по манежу оплески, крики, свистки, шикання. Маса захвилювалась, заворушилась, як мухи, яких потривожено на їхнім меду. Особливо, я бачив, хвилювались бантини й боки.

Але зразу ж почало чогось стихати, тільки шикання побільшилось. Я глянув на трибуну й замер: там стояла Зіна. Склала по-наполеонівському руки на грудях, підвела голову вгору і звисока мовчки дивилася вниз. Волосся буйно-золотистими хвилями бігло під заломлений капелюх, очі одсвічували чимсь натхненним, але спокійним і рішучим, на губах знайомий лукавий усміх. Поза людини, яка знає, що робить і що з того вийде. Я зідхнув.

Ставало тихше й тихше. В неї впивалось, як у центр радіюса, безліч здивованих очей; її ждали, а вона стояла мовчки, непорушно й тільки брови її стали підійматись угору, очі поширялись і робитись лукаво здивованими. І разом з тим хвилинками ті очі темніли чимсь сильним, задержаним усередині. Немов усередині у ній кипіло щось велике, вогневе, але вона його здержувала й тільки лукаво посміхалася, знаючи про нього.

Замерло.

Зіна все здивованіше піднімала брови. Потім розняла руки з грудей, озирнулась і тихо почала:

- Товариші!

Замовкла й непорозуміло глянула на всіх.

- Товариші, я не розумію, куди я попала? Мене кликали на збірку робітників, а я, мабуть, попала кудись у друге місце. Правда? Скажіть мені, я серед робітників, чи де?

І замовкла чекаючи. Мовчала й маса, перезираючись.

На бантині засміялись.

- Серед баб! - раптом пролунав густий, злий голос.

Сміх побільшився.

- Серед трудящих людей, у яких є діти та жінки! - зразу ж одгукнувся дзвінко хтось ізнизу.

Зіна хутко повернулась у цей бік.

- Так? - здивувалась.- Так висилайте ж сюди ваших дітей та жінок, чого ж ви прийшли сюди?! Може ж вони здобудуть собі таке життя, щоб не мерти з голоду! В а м чого треба тут? Геть звідси, ідіть мийте горшки, хай приходять ваші діти та жінки!

З бантин і з боків загриміли оплески, сміх, крики!

- Правильно! Давай сюди баб! Геть звідси! Браво!

Центр мовчав і ніяково посміхався. Чулись тільки окремі голоси з нього, які кричали щось до бантин.

Зіна все таки здержувала своє всередині.

- Тш! - повела рукою.

Затихло.

Вона для чогось перехилилась до маси і стала пильно вдивлятись у кожне обличчя. Мовчки, серйозно, подовгу. В бантинах тихо ждали. Потім помалу підвела голову й здивовано заговорила:

- Але, знаєте, я не помилилась. Я справді таки серед робітників. Серйозно! Я бачу сажу й горе на ваших обличчях. На цих обличчях видно нужду і злидні. Хіба ні? Вони всі до того повимокали від поту й сліз, що скоро потріскаються від сонця, як старі чоботи. Ви це знаєте? На них так понадимались жили від праці, що так вам і ходити з ними. До смерти ходити. А хіба є радість у ваших очах? Хіба в тих очах я не страх, не темність, не забитість бачу? Так, я таки серед робітників! Це правда.

Зробила павзу. Маса не ворухнулась.

І раптом зеленуваті очі заблищали й пустили задержане те буйне, весело-гнівне, вогневе. Лице спалахнуло. Голова піднялась.

- Але слухайте! Хто вам сказав, хто сказав, що ми слабші? Той товариш, що говорив тут? А ви й повірили? Ах, ви ж коміки. Хіба ви не хочете краще пожити? Так таки зовсім не хочете? Ви цілком усім задоволені? Мабуть же ні? А раз ні, то чого ж вам треба? Треба тільки захотіти. Чуєте: тільки захотіти. Більше нічого. Отак стиснути кулаки, стиснути, щоб аж нігті вп’ялись у шкуру, і сказати: Ми хочемо. І більше нічого. Отак:

І стиснувши свій кулачок, простягнувши його до маси, перехилилася вперед і сильно-спокійним, весело-лютим голосом промовила:

- Ми хочемо! Чуєте?

І випрямилась.

В манежі зірвалась ціла буря. Справжня буря.

Але я бачив, що вона йшла не з слів її, а з очей. Мені можуть не повірити, але то так. З її очей і з того, що ховалось за очима. Воно з очей сідало на слова й на крилах їх перелітало в уха й очі маси, і маса вже горіла, маса вже забула себе, вже сміялась з того, що не зможе ніби перемогти. Вони не зможуть перемогти?! Та хто це сказав?!

- Забастовка! Годі! Забастовка! Голосувати!!

Зіна підняла руку. Маса покірно затихла.

- Товариші! - чудно блиснули очі з трибуни.- Ні одного більше поїзда? Так?

- Так! Так!

- Ні одного вагона далі? Правда?

- Правда! Правда! Так! Забастовка! У-у-у!!

Лице Зіни було бліде... і радісна мука мені вбачалася на ньому...

_________

За цілий тиждень не пішло з тої станції ні одного вагона нікуди.

Коли ми вернулися з Х.- я, скінчивши свою давню справу, а Зіна з дозволом взяти на поруки нареченого,- наречений уже четвертий день голодував. Його прийшлось зі звожчика зносити до Зіни на квартиру. Так він ослаб. Але не зовсім. Бо коли я вийшов у кухню по воду, а потім вернувся, то у нього ще було сили одірватись од Зіни й роздивлятись фотографії на столі.

Хутко він цілком одужав.

У мене теж цілком пройшов той чудний мент, коли чоловік сам із себе дивується. Я не бігав уже, як автомобіль, нікого не боявся, і цілі дні лежав на канапі лицем догори. І думи мої плавно та сумно, поважно кружляли над чужим щастям, як шуліки степів над старими, задуманими могилами.