т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Ну, добре... Хай так...- промовив і ліг.
З того часу ми обоє вже не лежали апатично і мляво. Ми напружено слідкували за кожним рухом і словом один одного. Ми, навіть, почали знов наші розмови, гру в шашки, але розмовляли тільки для того, щоб спіймати один одного, притиснути і примусити почути своє безсилля і приниження перед другим. Грали в шашки для того, щоб любуватись, як злісно кривляться губи переможеного.
Тільки не співали й не реготали.
І дедалі, то погляди наші ставали гострішими, слова пройняті більшою отрутою ненависти, вчинки все більш направлені з певною метою: тільки для нього. Все, що я не робив, я робив для нього. Він також.
Ось він виліз на вікно. Сидить і понуро дивиться в небо. Чогось посміхнувся.
- Слухай, Васюк, може б ти зліз уже?.. Я теж хочу трохи посидіти... Ти цілий день сидиш сьогодні...
- Цілий день? Це оригінально. Я тількищо виліз.
- Я теж хочу сидіти...
Посміхається і злазить.
- Будь ласка,- іронічно поводить рукою до вікна. О, як я його ненавиджу за те, що він зліз!
Вилізаю й сиджу з задоволеним виглядом. Мені зовсім не хочеться сидіти, мені холодно на вікні, небо хмарне, брудне, нічого цікавого. О, як я його ненавиджу за те, що сиджу на вікні з задоволеним виглядом.
Ну, хай-хай! Побачимо...
Ми на нудьгу вже навіть не жалілись. Принаймні, щодо мене, то я іноді майже забував, де я. Забував про свою справу, про покинутих на волі, навіть про волю саму. Я тільки чув і бачив Васюка. Часом, ночі не спав і перебирав, що він сказав мені, яким тоном і як я міг так одповідати йому й чому я не зробив отак або так. Тоді б він не посміхався так єхидно й злорадісно.
Так минали наші дні.
І був раз вечір. Ми лежали непорушно в напівтьмі й мовчали. Я лежав лицем догори і непокійно мій погляд блукав по стелі. Блукав і раптом за щось зачепився. І в той же мент з глибин несвідомого щось штовхнуло моє серце. Боже! Стеля! Дерев’яна стеля! На горище! Вилізти на грубу, перепиляти дошку, вибратися на горище, з горища по ринві на вулицю, з вулиці. Господи!.. Подрати простині й зробити шворку. Пилку зробити можна з бляхи, найти на дворі, на прогулці... Ніччю один пиляє, другий стежить...
О, ідіот! А він лежить і не знає. Цілком байдужісінько, як купа мокрих ганчірок, важко лежить і не догадується навіть! Ха-ха-ха! Хай лежить!
Як я сміявся! Ох, як я сміявся всю ніч. Тепер він побачить, хто з нас чого вартий, він, що сто літ пролежав би й нічого не побачив, чи я, який...
Я йому нічого вранці не сказав. Тільки поглядав на нього й з серйозним виглядом невпинно реготавсь. А він плямкав собі, сопів носом, потім ходив, сидів, лежав, кашляв.
- Може, Васюк, хочеш сидіти на вікні? Будь ласка, сідай, я потім посиджу.
Він здивовано дивився на мене. А я потуплював очі. Навіщо показувати йому, як блищить моя гордість.
- Я серйозно кажу: сідай, я потім...
- Дякую. Ти сьогодні чогось занадто добрий.
І неймовірно поглядав на мене, а я про себе посміхався: «Жалкий ти!»
- Чи може тобі хочеться ходити по камері? Ну, то ходи, я нічого не маю проти...
Він не зводив з мене пильного, неймовірного погляду і був насторожений.
А я з серйозним виглядом реготав і крадькома поглядав на стелю.
Нарешті, я рішив сказати йому.
Ввечері, підсівши до нього на койку, я тихо й холодно розказав усе. Він слухав мовчки, понуро. О, я бачив, що він буде сперечатись, бо то не він знайшов. І він, справді, вислухавши, почухався й сказав:
- Фантазія!
Ох, як я його ненавидів!
- Чого фантазія?
- Звичайно, фантазія! Чим же ти пиляти будеш?
Да! Я так і знав, що він це спитає.
- Чим? Пилкою!
- Якою?
- З бляхи зробимо!
- Де ж ти бляхи візьмеш?
Господи! Він смів ще сумніватися! Він, що сто літ, як купа ганчірок, пролежав би отут і не побачив би нічого, він ще сміє...
- Я з тобою більше й балакати не хочу! Можеш лежати собі...
- Та чекай! Я тебе питаю, де ти бляхи візьмеш. У дозорця попрохаєш?
- На дворі знайду! От де! Або від підвіконника одломлю. Ну, годі!
Більше з цим йолопом я не хотів балакати.
Але вранці він сам забалакав і видно було, що щиро кається за вчорашнє.
Ага! Голубчику!
Проте я не хотів зовсім пригнічувати його, і тому холодно й діловито сказав:
- У такому разі ми сьогодні ж повинні знайти.
- Ну, певно! (Він спробував навіть руки потерти). Вмент повинні знайти бляху! Ого! Тільки знаєш, треба обережно. А потім, мені здається, що на правий бік було б краще тікати? Га?
Я холодно і строго промовчав. Без тебе знаємо, на який бік краще!
Ми вийшли на прогулку. Я не хотів, щоб він знайшов бляху. Він - незграба, недотепа, він не повинен найти.
Найти повинен я.
І справді, знайшов я. В кутку, де лежала купа цегли, я присів спочити. Блукаючи очима по землі, я раптом, під самими ногами, помітив шматок заржавілої бляхи, що витикалася з-під глини. Самої справжньої бляхи, якраз такої, яку я собі уявляв, навіть так же погнутої. Коли вартові дивилися в другий бік, я з замиранням серця вийняв хустку й ніби мимохіть упустив її на бляху. Потім помалу й байдуже нахилився, схопив разом із хускою дорогоцінну знахідку, і так само помалу й ліниво сунув її під пальто. Ура!
Васюк усе бачив і вже хитро підморгнув мені, але я холодно встав і, міцно держачи рукою бляху, помалу й ліниво став ходити між вартовими. Позіхаючи, я поглядав у небо й виразно бачив, що на правий бік тікати не можна, бо там стояла будка і вартовий найшвидше
