т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

Бавлячись і позіхаючи, я підняв з землі декільки камінців і непомітно сховав їх у кишеню.

В камері я сказав Васюкові про правий бік і зараз же залишив балачку, не бажаючи пригнічувати його. Він покірно згодився.

Потім ми взялись до вироблення пилки. Ах, треба було тільки подивитись, як він тер камінцем цю нещасну бляху. Лишенько моє, він нічого не вмів, цей міцнолобий дурень!

- Ні! Дай сюди! Вартуй ти, я сам буду робить.

Він винувато передав мені камінь і бляху, а сам став коло вовчка пильнувати. Іноді він підходив до мене й несміло зазирав до рук моїх, але я холодно нагадував йому про дозорця й він, дурновато посміхаючись, поспішно йшов назад.

Я тер цілий тиждень і цілий тиждень він несміло зазирав до моїх рук і цілий тиждень я строго кричав на нього. Не міг же я, справді, допустити, щоб через дурну його цікавість пропала вся справа. Коли більш ні до чого не здатний, то хоч пильнуй до ладу.

Але пилка вийшла все таки пречудова. Правда, була трохи крива, зубці нерівні були, але зате гострі, як у справжньої пилки. Хіба він міг зробити щось подібне? У-у, балбес!

- Не стій, христа ради, перед носом. Іди до дверей!

Він щулився й одходив.

Нарешті ми постановили приступати до самої стелі. Було постановлено, що першим полізу я. Правда, він уперто стояв за те, щоб йому першому лізти, але як я стояв проти того, то було постановлено, що полізу я. Він же, незграба, неодмінно зробив би щось не так.

На мою койку поклали опудало, накрили його ковдрою, а Васюк повинен був ходити по камері, поглядаючи в дірку. На випадок серйозної небезпеки він повинен був чхнути, а на знак того, що дозорець наближається до дверей, покашлювати. Але я вже був певний, що він переплута, або чхне там, де цього не треба.

- Тільки, будь ласка, не переплутай...

- Ну, що-о ти! От ще сказав!..

Ще образився! Подумаєш, який моторний!

- Ну, добре. Ставай!

Васюк уперся руками в грубу й нахилив спину. Я пильно подивився в коридор, швидко підійшов до Васюка, виліз на спину і, схопившись руками за край грубки, помалу й обережно виліз на неї.

Васюк зараз же одійшов до дверей, подивився в дірку й заходив по камері.

Серце билось надзвичайно. Я вийняв пилку й обережно став намацувати стелю. Було темно, на руки липло старе, товсте павутиння, в коліна муляли дрібні камінці, пахло димом і паленою глиною.

Камера згори здавалась дивною, чужою, і постать Васюка якоюсь безглуздою, куцою.

Ось, нарешті, здається, та дошка. Дивно, яка вона зовсім не така, якою здавалася знизу. Товща, ширша... Страшенно незручно!.. Нема як почати... Здається Васюк чхнув? Ні, ходить. О, йолоп, йому добре походжати. Тільки цього й уміє, а все мені доводиться робити. Хіба спробувати так?...

Насилу вдалося почати. Пилка гнулась, муляла руку. Шум від пиляння був такий, що, мені здавалось, його зараз повинна зачути вся тюрма. Я для чогось дуже стискував щелепи і, щохвилини прислухаючись, дивився вниз. Але Васюк так само ходив, поглядав у вовчок і мовчав.

Тоді я знову пиляв. Але пилка гнулась, рука боліла, я задихувався. Мацав пальцями свою роботу і з злістю бачив, що вона майже не посовується. І безсило пустивши руку, понуро дивився вниз. Ходив Васюк, добросовісно щоразу зазираючи в вовчок, чорніло вікно, миготіло жовте світло лямпочки у верхній половині камери.

І пригадую, яким нікчемним уявлявся я сам собі там, на тій грубі - безсилий, вимазаний павутинням і порохом! І невже ж у цей самий час десь гули трамваї, кудись ішли люди без ключів, жінки, діти, малесенькі любі діти?..?

І знов я брався за пилку, стискував щелепи, прислухався й пиляв. Але подла пилка гнулася, муляла руку, рука нила, падала.

І знав я, ох, я знав, що не пилка винна, а безсила, худа рука моя.

І знав, що вилізе він і пилка не мулятиме його руки, мускулястої, сильної.

Рішуче покинув і зліз.

- А що таке? - стурбовано спитав він.

- Стомився,- хмуро муркнув я.- Лізь ти…

Він стримано посміхнувся.

- Смішного рішуче нічого нема. Спробуй, тоді й смійся...

Він мовчки взяв у мене пилку, незграбно виліз мені на спину й видряпався на грубу. Я думаю, що він на злість так давив мені плечі каблуками. Йолоп!

Але пиляв він, справді, не так, як я.

- Ти надиво мало зробив! - весело прошепотів він, злізши по моїй команді.

- О, ще б пак! А почати, по-твоєму, це легко.

- Та хіба ж я до того?

Але я вже бачив, до чого воно йшлося. Я це виразно бачив зо всього стомлено-поважного вигляду, коли він злізав звідтіля. Звичайно, він уже уявляв собі, що голова всій справі - він. Ця капустяна голова, цей белбас був цілком щиро переконаний, що він мене рятує.

- Ну, справа посовується! - говорив він звичайно.

І треба було тільки подивитись на нього, коли він промовляв ці слова!

О, як я ненавидів його за те, що справа посовується! Як я хотів, щоб він зломив пилку, порізав руку. Він би не бундючився так.

Дні прожогом пролітали крізь нашу камеру і зникали в безодні Минулого. І кожний день був несхожий на попередній день і кожна ніч відрізнялась від попередніх ночей.

Люди з ключами не помічали нічого й так само ходили коло наших дверей, або дрімали десь там у кінці коридора.

І тільки ставили лямпочку на двері, Васюк вилізав мені на спину, ловко піднімавсь на грубу і шепотів звідти:

- Готово! Позирай!

І я ходив, і позирав.

«Шр! шр! шр!» чулось з-над груби, а я ходив і позирав.

І щоразу, злізаючи, він все холодніше й коротше, стомленим, сухим голосом говорив мені:

- Хутко кінець.

Я вже мовчав. Я боявся говорити щонебудь, бо з грудей мені вирвалась би така дика зграя слів, що краще мовчати.

Я тільки думав про себе. Дивлячись удень на його колючі холодні очі, напрямлені на мене,