т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.
Зіна сміється, прощається й виходить. Я за нею, мовчазний і зайвий.
Сильний мира з приємною очумілістю дивиться нам услід.
От сами бачите, до чого зводилась моя роля! Але що я міг зробити, коли ця дівчина була утворена цілком інакше, ніж я, а я сам попав у такий момент, коли чоловік сам собі дивується?
Але це ж не все.
Наша біганина в результаті дала те, що Зіні треба було тільки поїхати ще у сусідній губернський город, взяти у якогось ще більш сильного мира посвідчення, що він нічого не має проти визволення Антипа, і Антип виходить на поруки.
Ну, думав я, слава богу, я також визволюсь.
Але маєте! Вийшовши від того передостаннього вершителя долі Антипової, Зіна весело заявила:
- Ну, так! Значить, ми завтра ввечері їдемо в Х...
І енерґічно, смакуючи майбутню поїздку, прицокнула пальцями.
А мені аж серце тьохнуло. Я мусів прокашлятись.
- Себто, хто це ми?
Вона здивовано глянула на мене.
- Ну, звичайно, не прокурор судебної палати та я, а ваша милість і я.
Ну, тут терпець мій увірвався.
- Але ж чекайте! - аж зупинився я.- Що ж я маю до того? Навіщо я здався ще там?!
Вона ще більше здивувалась, а очі... ах, хай їм біс! - ті очі лукаво-лукаво сміялись. Зелені, сірі, карі, усі кольори разом. І ні крихти не вірили в моє обурення, в моє серйозне відношення до моїх власних слів.
Але я твердо рішив ні за що не піддаватись.
- Ні-ні! Як собі знаєте, а я не можу їхати.. У мене, знаєте, робота... Я й так уже той... уже запустив безбожно... Та й чого я маю їхати? Ні, я не розумію: ви така енерґійна... смілива дівчина, а не можете обійтись без няньки-мужчини... Фе! Сором!
Якби це на іншу, то вона б розсердилась, надула губи, ну, почала б хоч холодним, байдужим тоном виясняти мені, що я в цих справах суджу, як міщанин і вузький формаліст; а вона того нічого. Пильно, з легким тріпотінням губ від сміху, мовчки подивилася в моє серйозне лице, потім несподівано схопила його в свої маленькі долоні, провела ними од вух по щоках і, нахиливши свої губи під самий ніс мені, дзвінко-радісно засміялась. І це на вулиці, на тротуарі, під цікавими поглядами прохожих! Потім схопила під руку й весело потягнула вперед. Розмова, мовляв, скінчена.
Ну, що я мав робити? Узяти й розцілувати її тут же на тротуарі? Але щоб мені помоглося з того?
_________
На другий день після обіду вона прийшла до мене дуже весела та бадьора.
Ще з порога закричала:
- Уявіть собі, мамалиґо (вона так звала мене в найкращі хвилини своїх настроїв) - була тількищо в Антипа й він мені заявив голодовку. Мені! Ну? Як вам це подобається. Коли я його не випустю через три дні на волю, він починає голодувати. Ха-ха-ха! Сказав, що буде голодувати до смерти. Значить, йому ще 2-3 дні зосталось жити.
І разом з нею сміялось її положене золотистими хвилями волосся. І хотілось підняти голову догори й шукати в небі плаваючих шулік. Про голодовку ж смішно було навіть думати. При чому тут голодовка, смерть, туга, коли є цей сміх, а за сміхом те лукаве, непохитне і таємне?!
Я теж посміхнувся.
- Комік! - стиснула вона плечима.
Потім стала рахувати, скільки часу забере дорога туди, там і назад. Виходило не більше трьох днів. Далі виходив на волю Антип.
І очі її якось так прижмурились, потемніли, замерли від напливу чогось великого, що хотілося здорово вилаять того бестію Антипа. А на душі стало і ніжно, і смутно, і думалось про те, що люди мають різне щастя.
Ввечері ми виїхали.
Я згадав, що мені треба було поїхати в одній своїй давній справі на пару днів у Х., через те більше й не вступав у дискусію з Зіною. А вона й не дивувалась тому - вона сама знала, що у мене була там справа.
Ніч пройшла хутко, наче хтось узяв і вилив зразу, як відро води, ті десять-дванадцять годин у минуле. Ранок застав нас на гарячих суперечках про людей соціялістичного ладу. Зіна запевне знала, що люди соціялістичного ладу будуть кохати тільки раз у житті. Один раз і годі. Але зате так, що... ех! Але я також мав доскональні відомості, що люди одним разом не задовольняться, а неодмінно всі захотять ще хоч раз перемінити. Зіну це ображало, мені теж було обидно за будучих людей.
Раптом поїзд зупинився, всі пасажири чогось кинулись до вікон з одного боку, наче хтось зразу перехилив вагон у той бік, і стали дивитись. А за ними товпились другі й зазирали через плечі їм. І по вагоні стрибало слово:
- Забастовка... Забастовка... Забастовка...
Ми здивовано перезирнулись. Потім теж кинулись до вікон. Якась, видно, велика станція. На пероні багато люду. Вигляд незвичайний у всіх. Кричать щось до наших вікон. Очевидячки, пасажири з якогось другого поїзду. Трохи оддалік коло станційної комори купа козаків. Стоять біля коней, держачи їх за поводдя. Або дуже руді з кучерявими бородами, або чорні, безвусі, з татарськими косоокими пиками. Але всі з кучерами з лівого боку, з шапками набакир і червоними випусками на штанях.
Ми знов подивились одне на одного.
- Значить, справді таки забастовка? - здивовано дивлячись, промовила Зіна. І перший раз за її дивуванням не показалось лукаве. Якась тривога була на лиці.
- Мабуть...- з сумним спочуттям хитнув я головою, дивлячись на неї.
Вона раптом засміялась.
- Чого ви?
- Так. Ви - комік: скорбно так хитнули головою.
Але сміх її був якийсь... якийсь звичайний, яким сміються усі люди. А в лиці тривога й непокій.
- А може ще нічого й не буде,- казав я ніби бадьоро,- ходімо на перон, подивимось.
Вийшли.
На
