т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

собі) почалося щось... не таке, як раніш. Як пригадую собі, на другий день ми якось ні разу не реготали. Васюк майже весь час ходив із кутка в куток по слідах, витертих на підлозі попередниками, і посвистував. Я лежав на койці. Пригадую також, шо це був мало не перший день, відколи жив я з Васюком, що я пролежав, як раніше, цілий день на постелі. Ввечері, в сірому світлі смеркання, ми сіли, було, в шашки пограти, але на половині гри обом стало нудно й ми покинули.

І не розвивали ніяких планів у той вечір.

Другого дня, виразно пам’ятаю, Васюк, вчепившись руками в ґрату, весь час після обіду до самої ночі просидів на вікні. Ми часто сиділи й раніше, але не так подовгу.

А я цілий день лежав на койці. Не хотілось рухатись. Потім потроху, непомітно стало так, що Васюк, звичайно, ходив по хаті й посвистував, а я лежав. Майже не балакали, а коли балакали, то потроху й дедалі то сухіше, холодніше. Шашки десь порозгубились і, коли хотіли раз заграти, то не змогли знайти всіх. Нових робити не хотілось.

Васюкове ходіння мене дратувало. Іноді він починав кашляти, спирався об стінку рукою і, нахиливши голову, кашляв хвилин п’ять. Це також було нудно й досадно слухати.

- Ти поменше б на вікні сидів...- сказав я раз.

- Це не вікно...- грудним шепотом промовив він і, постоявши ще трохи, знову заходив.

- І ходив би не так багато...

- Тобі що?

- Та мені нічого... Ти стомлюєшся...

- Плювать!..

- Глупо...

- Не находжу... Глупіше лежати цілий день.

- Я принаймні лежу тихо й нікого не турбую своїм ходінням…

- Це оригінально. Значить і я повинен лежати?

- Ах, одчепись... Хочеш, ходи...

І він ходив, похиливши голову, ніби глибоко думав про щось. Але я знав усе, про що він міг думати, знав, як він повернеться, сяде, закине руки за шию й ляже поривчасто на койку. Знав, що він мене знає так само, як і я його. Знав навіть, що, коли він уночі чудно крекче, йому сняться женщини, а як раптом сяде на койці, значить, снилось, що тікав. Спершу питав його, а потім питати перестав. Ну, що він мені може сказати? Все те саме, відоме, старе. Пробіжить по наконечних слідах мозку і сліду не лишить. І дедалі, то все менше й менше він сміявся, а все частіше лягав на койку й важко сопів носом. Це було дивно спочатку, але хутко стало старим, відомим. Все у нас вмент ставало старим, тим самим. І через те, що нового не бувало, старе від довгого лежання в мозку обтиралось, губило всякі фарби, зморщувалось, а далі починало гнити. І якби можна було розчинити наші черепи, я певний, що мозки наші світились би в темноті фосфоричним, гнилим світлом.

Іноді, чомусь, по задурманеній душі морозом проходило щось непокійне, жахливе, тоскне. Особливо ввечері, коли камера робилась напів темною, напів ясною. Тоді й Васюк починав якраз найбільше сопти носом. Це ще більш дратувало.

- Слухай, Васюк, чого ти сопеш так?

- А що таке?

- Та нічого. Негарно слухати.

- Це оригінально.

Ідіот! Він ще на смішки пускається.

- Нічого оригінального нема, а тільки погано.

- Може я турбую тебе цим?

- Ах, одчепись ти ради бога! «Турбую, турбую». Подумаєш, делікатність яка!..

- Так якого ж чорта чіпляєшся? «Не ходи, не сопи». Твоя камера, чи що?

- Щоб ти знав, що моя! Мене першого привели сюди.

Він аж сів.

- Слухай, ти або здурів, або...

- Сам ти дурень!..

Він мовчки, пам’ятаю, посидів, потім тихо ліг. Мені стало трохи соромно, але зараз же я почув страшенну злість за це на Васюка. Мені хотілось зробити йому, коли так, ще гірше, ще поганіше.

- І кашляєш ти... Перше вночі не кашляв, а тепер кашляєш... Я ж не винен, що ти не можеш спати.

Він мовчав.

- Я теж міг би, коли в мене безсонниця, кашляти і взагалі перешкоджати спати.

Васюк ворухнувся.

- Я це навмисне роблю? - глухо спитав.

- Я так думаю. Перше ти не кашляв. А тепер на злість. Я, мовляв, не сплю, так і другий хай не спить.

Васюк скинув ноги на підлогу й сів. Сів і схилився до мене. Я лежав і дивився у стелю, але почував, що він дивиться на мене.

- Ну, та й сволоч же ти, слухай,- помалу й злісно почав він.- Така сволоч, що я й не сподівався... «На злість».

- Ну, я прохав би тебе не лаятись, бо теж умію дулю скрутити.

- А хіба ж не сволоч таки? Яке ти маєш право так говорити... «Я на злість йому кашляю». Ти, брат, може, по собі міряєш. Але коротка мірка...

- Скажіть, довгий який! Подумаєш! Обізвався.

Васюк раптом замовк і знову ліг.

Більше ми в той вечір не балакали. Вночі Васюк кашляв надзвичайно голосно й подовгу. Я був певний, що він навмисне, цей раз уже навмисне, на злість мені, кашляв. Я не міг спати всю ніч. Ну, чекай: коли так, то й ми будемо так. Чекай, чекай.

 

_________

 

 

На другий день я не лежав уже. Коли Васюк починав ходити по камері, я теж вставав і ходив. Нам незручно було, ми товклись один об одного, і мусіли навіть зупинятися. Васюк мовчки поглядав на мене, посміхався й сідав на свою койку. Я теж в унісон йому посміхався, ходячи сам по камері.

Після обіду він довго й болісно кашляв. Потім, трудно дихаючи, заплющив очі й задрімав.

Тоді я встав, заходив по камері, голосно заспівав. Він злякано прокинувся, підвівсь на лікті, подивився на мене.

- Хіба ти не міг би посідити тихо якісь півгодини? - хмуро спитав нарешті.- Ти ж бачиш, що я дрімаю.

- Зо мною не церемоняться... Чого ж я маю церемонитись? - не зупиняючись, кинув я рівно й жорстко. Він помовчав.

- Ех, та й злий ти, я тобі скажу...

- І чудесно!