т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

Не знаю. Але треба було бачити, як вона здивовано підіймала свої густі брови, коли щось робилось не так, як хотілось їй. Не сердилась, о, ні! не гнівалась, не сумувала, а тільки страшенно дивувалась.

Один раз я спробував поставити трохи виразніше питання про мою участь в біганині. Я почухав кінчик носа, прокашлявся і, дивлячись убік, надзвичайно байдуже сказав:

- А слухайте, Зіно, як вам здається, чи не той... чи не міг би я сьогодні той...

Я мусів ще прокашлятись.

- ...лишитись, розумієте, вдома... У мене, знаєте, робота...

Вона широко розплющила очі, підняла брови й мовчки дивилась на мене. Мовчки, ні слова, ніби я говорив щось таке, що давно всім відоме за страшну єресь, наприклад, що Маркс був есером.

Розуміється, я теж замовк. Я не можу вести далі розмови, коли вона дає несподівані наслідки. Мені навіть стало ніяково. Я пильно почав придивлятись у вікно: там на вулиці стояв лихтар і структура його показалась мені надзвичайно цікавою.

- Слухайте! - нарешті схаменувшись, почала вона (без гніву, без серця, навіть із співчуттям до мене),- що це вам бог дав сьогодні? Га?.. Що з вами? Ви, часом, не захворіли? Ану, дайте ваш пульс...

І таки взяла мою руку, знайшла пульс і стала заглядати в лице таким лукавим поглядом, а губи трипотіли такою усмішкою, що я мусів об’єктивно запитати себе, чи справді ж момент підходящий, щоб поставити це питання.

Але, коли вона потім раптом бризнула в лице мені сміхом, коли схопила мою шапку й натягнула її аж на ніс мені, я мусів признатись, що на цей раз вступати з нею в дебати було б зайвою річчю. Коли б вона, скажемо, розсердилась - я б знав, що сказати, я б спокійно, з вибачливою посмішкою довів би їй, як два рази по два чотири, що гнів її безпідставний і що я маю право робити так, як мені хочеться. Коли б вона засмутилась - я б ласкаво, трошки іронічно, показав би їй, що через таку дурницю сумувати не годиться. Але вона сміялась, насувала мені шапку на ніс і ні на крихту не припускала, щоб мої слова були продуктом серйозної, твердої думки.

При такому відношенні мені зоставалось тільки одсунути шапку на відповідне місце, криво посміхнутись і, спотикаючись, бігти за нею на вулицю, куди вона мене тягнула з гомоном і сміхом.

І, завважте собі, вона скрізь і завжди сміялась, ця дівчина з волоссям, як положена бурею золотиста пшениця! Що б їй не трапилось, вона перш усього сміялась, ніби була утворена зовсім по другому методу, ніж усі люди. Немов бог пробував на ній, чи не краще було б, якби люди т а к реаґували на все. І, хай проститься мені дерзновеність моя, я радив би, кому слід, взяти під серйозну розвагу цей новий метод.

Суджу з власного досвіду.

Прибігаємо, наприклад, ми до губернатора.

Коло широкого, суворого й масивного під’їзду - будка в білих і чорних смугах косяками. Біля будки вартовий; він нічого не говорить нам, але здається, що між нами була довга розмова, після якої краще всього нам одійти собі геть.

Так мені здається. Але Зіна реаґує інакше. Мило хитає головою вартовому, легко збігає по чистих холодних східцях до масивних дверей і має вигляд, ніби вертається до себе додому після веселої гулянки десь на човні. Озирається й нетерпляче, весело кричить на мене:

- Ану, швидче там! Дивіться, плентається...

І майже наспівуючи, розчиняє двері й увіходить у високі з колонами, килимами, таблицями сіни.

Тут тихо, строго та велично, як в передверії гробниці. Перед нами стоїть в довгій лівреї благообразно-суворий, сивий швайцар і холодно питає:

- Що треба?

Але Зіні все те й за вухом не свербить.

- Губернатора треба бачити,- недбало кидає вона й шукає очима вішалку, де б могла повісити своє пальто.

- Їх превосходительство не приймають.

- Що??

Вона озирається, високо підніма брови й здивованими очима дивиться на нього. Вона здивована, але здивована з смішком в очах, з смішком людини, яка знає, що дивуватись нічого, бо то єсть неправда, а буде так, як вона собі знає.

- Їх превосходительства немає вдома...- ще холодніше промовляє швайцар.

- Хіба? - весело дивується вона й скидає пальто. Дає його мені й повертається до швайцара:

- Ви певні в тому? Кумедно! Але того не може бути, ви помиляєтесь. Він напевне вдома. Напевне. Підіть, будь ласка, скажіть, що прийшла Зінаїда Сокоринська. Він знає. Дуже-дуже треба бачити.

Швайцар строго дивиться на неї й на мене. Але я твердо витримую його погляд - мені навіть жаль його трошки, жаль його строгої поважности, довгої лівреї.

- Я ж вам виразно кажу, що їх превосходительство не приймають зараз,- з натиском говорить він до Зіни.

Але Зіна весело-нетерпляче поводить плечима.

- Ах, боже мій! «Приймають, не приймають». Ви підіть скажіть, що прийшла Зінаїда Сокоринська. Розумієте: Зінаїда Сокоринська. От і все. Ну, швидше, швидше... А то піду сама без вас, вам же гірше буде. Чудак ви!

Швайцар обурюється, дивується, сперечається, але кінець кінцем якось непомітно, від її упевненого сміху губить свою строгу поважність і нерішуче йде до губернаторських покоїв.

Нас приймають. Зіна балакає, слухає, дивується і сміється. І видно, що вона рішуче не вірить у те, чому дивується, а ще знає, що то неправда й буде так, як вона знає.

- Але ж у вашого нареченого витрушено бомби! За це - каторга. Ми не можемо таких злочинців випускати на поруки! - розводить руками губернатор.

- Каторга?? - страшенно дивується Зіна. Але за тим дивуванням пробивається щось своє, щось таке лукаве й певне, що губернаторові стає якось сумнівно і здається, що каторга - це, справді, вже занадто...

- Але, у всякому разі, я тут нічого не можу помогти вам! - ще ширше й безнадійніше розводить він руками.

Але я про себе посміхаюсь.

Сміється й Зіна і зеленкуваті очі її, як дивний кришталь, блискають при поворотах усякими кольорами.