т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Ви - кондуктор, ви повинні знати. Якже це так?!
Дізнатись щось певного не можна було. Говорили, що в якомусь манежі іде зараз збірка й обмірковується, чи бути забастовці, чи ні. Говорили непевними голосами. Лиця були розтеряні, пригноблені, навіть у тих, кому приємний був той страйк. Погляди часто й надовго зупинялись на козаках (бо то, таки дійсно, була мальовнича група!).
Зіна прудко бігала своїми стемнілими очима й була бліда. Губи часто покусювала. Іноді коротко й різко кидала до мене:
- Забастовка, мабуть, протягнеться більше трьох днів?
Або:
- Він більше двох днів голодовки не видержить...
І хоча я бурмотів щось, але вона не слухала моєї одповіді - все прудко бігала очима по кричущій, схвильованій юрбі, немов у ній вишукувала способів помогти собі, немов хотіла використати цю живу силу, запрягти чи що ці тіла в якийсь віз: везіть, подлі боягузи!
Раптом в одному кутку перона хвилювання й крик побільшились. Лиця повернулись туди.
З натовпу витискувалось двоє жандарів, а між ними йшов парубок у синій засмальцьованій сорочці в залізнодорожному картузі. Лице йому було гнівно-завзяте й ображене. Він заклав руки в кишені і, не хапаючись, виступав між жандарів, часом щось говорячи до публіки, яка розступалась перед ними двома живими тинами. Обличчя жандарів були напружено злі й теж ніби ображені. Очевидячки їх ображали слова парубка. Тини за ними зараз же знову зливались в одну рухливу масу, а з неї вистрибували на спину жандарів крики, до яких взагалі «начальству» не варто дуже прислухатись.
Зіна стала ще блідішою. Родима плямочка біля носу стала дуже виразною й хотілося зчистити її кінчиком хустки, а буйне золотисте волосся ніжно погладити й тихо з жалем поцілувати.
Коли жандарі ввели парубка в якісь двері, почулись крики:
- В манеж! В манеж! На збірку!
Із юрби стали виплигувати на рельси робітники і, розмахуючи руками, озираючись, закликаючи, прямували до здоровенного, закоптілого будинку.
- Ходім! - коротко, майже суворо кинула Зіна й теж стрибнула на рельси. За нами стрибнуло ще кілька пасажирів.
В манежі було повно голів. Це був здоровенний кавун, повний насіння - облич. Навіть угорі на товстелезних бантинах прилипли люди й щось кричали звідти, коли кричали внизу. Кругом були якісь машини, залізні прилади, заліплені людьми. І був ще манеж той похожий на величезне корито, помазане медом, під яке пробрались мухи й закрили все собою.
Десь попереду чувся голос оратора. Мабуть говорила ота голова, що випнулась над усіма й вимахувала руками.
Мені довелось щиро й серйозно попрацювати плечима, щоб упевнитись, що то, дійсно, говорила та голова. Дякуючи цьому, ми були недалеко від самої трибуни.
Голова мала добрий голос, бороду, але мало красномовности. Вона часто спотикалась об свої ж слова, сипала ними без ладу й іноді до того заплутувалась серед них, що безпомічно зупинялась і важко дихала. Але не падала духом і ще з більшим завзяттям і запалом пробивалась уперед. Це була серйозна й нелегка робота і всі слухали уважно.
Але дедалі ми слухали з Зіною, то здивованіше стали поглядати одне на одного. Голова говорила про те, що круг вокзалу стоять салдати й козаки, що сили нерівні, що жертв буде багато, а здобутку мало.
Їй кричали з маси противне, але ті крики покривались іншими, маса хвилювалась, потім стихала. А голова, спочивши тим часом і витерши засмальцьованим рукавом спітнілого лоба, знов говорила. Говорила про голодних дітей, жінок, про салдат та козаків, про сили нерівні. Їй кричали знов і знов піднімався галас і крик. Кричали з бантин, з димарів старих паровозів, унизу, згори, з боків. У величезному просторі манежа над кашею голів стояв ніби сизий дим. Немов кожний той крик був вистрілом з вогнем і димом.
Ми перезирались. Зіна все здивованіше й здивованіше поширяла очі й навіть часом озиралась. Круг нас сперечались парами, групами; на них шикали, щоб не заваджали слухати.
- Ну, забастовка, видно, не пройде. Їдемо, значить, далі,- звернувсь я до Зіни.
- Ви так думаєте? - коротко й чудно кинула.
- Так...
Вона нічого не сказала, тільки дивно крутнула головою й стала слухати.
А голова аж хрипіла вже надірваним голосом, немов люто застудилась там, на трибуні!
- Товариші! Милі товариші! Послухайтесь вашого старого товариша. Нащо воно вам?.. Як сказано... У кожного, знаєте... Не нада!.. Бог з нею... Згадайте, як нам... скільки нам... год тому назад, скажем примірно, скільки горя було від тої забастовки? Га? А що ми маємо від неї? Ще хочете тюрми та пуль?
- Плювати! - крикнуло з бантини, немов з небес. Але внизу, з землі, зараз же полетіли назустріч крики:
- Знаємо вже! Годі! Чули! Правда!
Зіна раптом шарпнулась уперед.
- Куди ви? - схопивсь я за нею.
- Туди! - озирнулась вона, хитнувши до оратора. І лице було надзвичайно бліде, а очі блискучі, чудні. І ніби біль якийсь почувся мені в них, гострий та різкий.
Я став протискуватись за нею, але мусів одстати й зупинитись, бо робітники, на жаль, мали теж загальний звичай: дамам добровільно давати дорогу, а чоловікам уступати з бою. Я стояв ступнів за десять від неї, а вона коло самої трибуни. Мені видно було тільки капелюх її, який, немов сковорода, поставлена руба, весь час заступав її голову від мене.
Бачив, як вона щось заговорила до робітників, які стояли круг неї, і ті робітники подивились чогось на оратора; потім вона озирнулась і, розшукавши мене очима, показала робітникам, а мені хитнула головою й посміхнулась. І знову вони заговорили. Далі один з робітників потягнув, мабуть, оратора за ногу, бо той спинився, озирнувся й нахилився вниз. Щось говорять йому. Хитнув головою, глянувши на Зіну. Слуха. Ще захитав. Хитнув востаннє, підвівся й знову заговорив, прибивши своїм голосом густий гомін, що почався в манежі, як прибиває дощ порох на вулицях.
