Серед темної ночі - Борис Грінченко

стов­бу­ри мрi­ли в тем­ря­вi. Зда­ва­ло­ся, що якiсь здо­ро­вен­нi лю­ди, якiсь ве­лет­нi пох­му­рi й страш­нi по­ставали навк­ру­ги мовч­ки i поп­рос­тя­га­ли над Де­ни­сом свої ве­ли­чез­нi ла­пи, щоб йо­го вхо­пи­ти. От са­ме над го­ло­вою на­вис­ла та­ка ла­па, ши­ро­ко-ши­ро­ко ро­зiп'явши товс­тю­чi во­ло­ха­тi пальцi-кiг­тi. Тiльки тро­хи ниж­че - i вхо­пи­ла б йо­го. I враз тi пальцi по­ча­ли во­ру­ши­ти­ся, вся ла­па схитнулася­, мов ки­да­ючи­ся вниз йо­му на го­ло­ву. Де­нис хо­тiв вискоч­ити з-пiд неї, але ту ж мить по­ба­чив, що всi тi страш­нi чор­нi ла­пи ожи­ли, за­ко­ли­ха­ли­ся i прос­тяг­ли­ся до нього, во­ру­ша­чи своїми дов­ги­ми пальця­ми-кiг­тя­ми… Хо­лод­ний важ­кий страх при­тис до зем­лi Де­ни­са, не да­вав йо­му повор­ухнутися… За­ше­лес­тi­ло, за­шу­мi­ло, оз­ва­ла­ся навк­ру­ги вся тем­ря­ва… Ще мить…

Денис зiр­вав­ся на рiв­нi но­ги - i враз роз­вi­яв­ся ввесь той страх. Тiльки вi­тер ти­хо ше­лес­тiв лис­том, ко­ли­шу­чи вi­ти. Де­нис зiтх­нув гли­бо­ко, мов що важ­ке з се­бе ски­нув, плю­нув, дум­кою сам се­бе ви­ла­яв, що так пе­ре­ля­кав­ся з дурного ро­зу­му, i зно­ву сiв пе­рех­рес­тив­ши­ся. Не дур­но цей яр Чор­ним звуть: у йо­му й де­ре­ва страш­нi.

А дав­но ще проз­ва­но йо­го Чор­ним. Батько роз­ка­зу­вав, що ко­лись, у ста­ро­дав­ню дав­ни­ну ще, тут роз­бiй­ни­ки жи­ли, киш­ло їх у цьому яру бу­ло. Бо то­дi тут не та­кий лiс був, - це вже йо­го ви­ру­ба­но те­пер. Був та­кий лiс, що й не до­лi­зе нiх­то сю­ди, бу­ло. А во­ни, ма­буть, отут, са­ме бi­ля цього ду­ба, й жи­ли, тi роз­бiй­ни­ки. То вдень у яру си­дять, а вно­чi на здо­бит­ки йдуть, лю­дей роз­би­ва­ють. Пе­рей­муть, хто їде, та й пог­ра­бу­ють, а то так i вб'ють. А од­но­го ра­зу, ка­жуть, дак їхав пан ба­га­тий, мо­ло­дий та з мо­ло­дою па­нiєю… вно­чi… I са­ме проз цей яр проїзди­ли. А роз­бiй­ни­ки й вис­ко­чи­ли на їх. Па­на ж уби­ли, а па­нi ота­ман розбишацьки­й, Чор­ний на прiз­ви­ще, со­бi взяв. Уже во­на прохала-блага­ла, щоб вiн її не брав, ка­за­ла, що й ви­куп за се­бе при­шле… Дак ду­же гар­на бу­ла, за­ко­хав­ся в неї ота­ман при мi­сячному сяєвi та й по­вiв її з со­бою в оцей яр. Во­на спер­шу пру­ча­ла­ся, кри­ча­ла, а да­лi й за­тих­ла. Як при­ве­де­но її в яр, то бу­ла ще нiч, i ота­ман узяв її до се­бе в шат­ро. А розбiйники­ спа­ти по­ля­га­ли, смi­ючи­ся та зазд­ря­чи ота­ма­но­вi. По­прокидалися вдень - не чуть ота­ма­на. За­зир­ну­ли в шат­ро, аж ота­ман ле­жить i кинд­жал стри­мить йо­му в гру­дях, а в дру­го­му кут­ку па­нi вдрод­ли­ва мерт­ва: са­ма се­бе за­рi­за­ла, ота­ма­на за­ко­лов­ши. По­хо­ва­ли роз­бiй­ни­ки обох тут у яру, а со­бi виб­ра­ли но­во­го ота­ма­на. Дак що ж? Не мог­ли ви­жи­ти. Як нiч, так i хо­дить мерт­ва па­нi, хо­дить, i пла­че, й прок­ли­нає за свою не­до­лю роз­бiй­ни­кiв. I та­кий страх їх узяв, що во­ни по­ки­ну­ли цей яр та й по­да­ли­ся ку­дись да­ле­ко. А па­нi, ка­жуть, що­ро­ку тiєї са­ме но­чi, як за­рi­за­лась, ви­хо­дить з ями та й iде бай­ра­ком. Ти­хо-ти­хо йде, вся в чор­но­му, лед­ве чу­ти її…

I йшло ти­хо, лед­ве чу­ти. Але Де­нис це по­чув. Дух йо­му за­било, по­лiз­ло до­го­ри во­лос­ся. Ту­по­тить… Зда­ле­ка ще чуть, як щось ту­по­тить… Ось ближ­че… Ось уже й на прогайльови­нi…

Якась ку­па ве­ли­ка чор­на наб­ли­жається. Де­нис силкуєтьс­я зро­зу­мi­ти, що то, але тем­ря­ва не дає йо­му роз­ди­ви­ти­ся. А ку­па все на­су­ває, все на­су­ває… Ось од­но… двоє… Та це чо­ло­вiк з па­рою ко­ней!..

Денисовi зно­ву за­би­ло дух, але вже не з стра­ху, а з дум­ки: що то за­раз бу­де, що то вiн до­вi­дається?

Пiдвiв чо­ло­вiк до ду­ба ко­нi й по­чав ма­ца­ти - до якої гiл­ки б кра­ще прив'яза­ти. Прив'язав од­но­го, то­дi дру­го­го. По­стояв хви­ли­ну, мов по­ду­мав, що йо­му да­лi ро­би­ти, i пi­шов стеж­кою в той бiк, де був Де­нис, тро­хи нав­ко­си вiд нього.

Втече! От за­раз пi­де, пок­риється, i Де­нис нi­чо­го не знатим­е, да­рем­нi бу­дуть усi за­хо­ди, зно­ву нi­чо­го вiн не до­вi­дається про те, хто йо­го во­рог. I враз мов ш­пе­том що кинул­о Де­ни­са на­зуст­рiч не­вi­до­мо­му чо­ло­вi­ко­вi. Вис­ко­чив i став пе­ред ним, лi­вою ру­кою вхо­пив йо­го за гор­ло, а пра­вою, дер­жа­чи кий­ок по­се­ре­ди­нi, роз­мах­нув i вда­рив з усiєї си­ли в бiк. Чо­ло­вiк упав, i Де­нис опи­нив­ся на ньому.

Але да­рем­не на свою си­лу ва­жив. Да­ле­ко дуж­чий за йо­го був чо­ло­вiк. Вiд­ра­зу ви­вер­нув­ся з-пiд йо­го, збив йо­го пiд се­бе i приг­нi­тив ко­лi­ном.

- А! Ти ме­не бу­деш би­ти! - зах­ри­пiв знай­омий Де­ни­со­вi го­лос.

- Роман! - скрик­нув Де­нис.

I змовк­ли, вдив­ля­ючись один од­но­му в об­лич­чя: той на зем­лi, пiд ко­лi­ном, а той, на­хи­лив­ши­ся над їм, з ру­кою на гор­лi. Ди­ви­ли­ся се­ред тем­ря­ви хмар­ної но­чi, сил­ку­ючи­ся пiз­на­ти знай­омi ри­си.

I враз пiз­на­ли…

Денис по­чув, як Ро­ма­но­ва ру­ка ще дуж­че стис­ну­ла йо­му гор­ло, але тiльки на мить. Як звiр ди­кий, од­ним ско­ком, Ро­ман зник у тем­ря­вi.

Денис пiд­вiв­ся хи­та­ючись. Гру­ди в нього бо­лi­ли вiд Ро­манового ко­лi­на. А, прок­ля­тий! Як приг­нi­тив! Здо­ро­вий, як бу­гай!..

Денис увесь тру­сив­ся - з нап­ру­жен­ня, зо злос­тi. Те­пер вiн знає, хто ко­нi бе­ре. То до­га­ду­рав­ся, а те­пер i по­ба­чив. А, зло­дiю, ко­но­во­де, хар­ци­зе прок­ля­тий! Не ми­неш ти те­пер Де­ни­со­вих рук!..

Денис по­вiдв'язу­вав ко­нi й по­вiв їх з яру…

Була ще нiч, як вiн уїхав у двiр до ку­ма Те­реш­ка й постук­ав до йо­го в тем­не вi­кон­це:

- А вий­ди лиш, ку­ме, сю­ди! Пiз­нав­ши Тон­ко­но­жен­ко го­лос, за­раз вий­шов. Пе­ред две­ри­ма сто­яв Де­нис i дер­жав па­ру ко­ней.

- А що це?

- Твої ко­нi.

- Ой! Та ну?

- Дивись!

Тонконоженко ки­нувсь до ко­ней i ха­зяй­ським оком за­раз же пiз­нав їх, хоч i в тем­ря­вi.

- Та як же то? Нi­чо­го не роз­бе­ру.

- Замкни ко­нi в по­вiт­ку, та хо­дiм у ха­ту, то роз­ка­жу.

Дочувшися Тон­ко­но­жен­ко, як усе ста­ло­ся, i ра­дiв поверн­еним ко­ням, i тро­хи бо­яв­ся: а що, як це зна­ха­ря роз­гнiває?.. А як Де­нис ска­зав, що вiн хо­че нап­ра­ви­ти врядник­а на Ро­ма­на, то вiн i зов­сiм пе­ре­ля­кав­ся:

- Ой ку­ме, не ро­би цього! Хi­ба ж ти не знаєш то­го Го­строгляда? Та 'дже всi лю­ди ка­жуть, що йо­го не мож­на зай­ма­ти, бо як схо­че, то та­ке по­ро­бить чо­ло­вi­ко­вi, що й жи­ти не дасть. Ка­жуть, хво­ро­бу на­си­лає i на то­вар мо­ро­ви­цю.

Денис по­чав спе­ре­ча­ти­ся. Ад­же тут не­ма нi­якої не­чис­тої си­ли. Пев­не, зна­хар у спiл­цi з ко­но­во­да­ми. Дi­ло зви­чай­не, людське.

Та кум нi­як то­го не слу­хав. Не­хай там i людське дi­ло, та зна­хар має не­людську си­лу.

Щоб не спе­ре­ча­ти­ся бiльше, Де­нис за­мовк. Вiн за­но­чу­вав у ку­ма, а вран­цi вер­нув­ся до­до­му.

Було свя­то. До­ма­ха пiш­ла до церк­ви. Ма­ти по­ра­лась бi­ля пе­чi, батько й Зiнько бу­ли в