Серед темної ночі - Борис Грінченко

Денис спи­тав­ся:

- А чи не мож­на б, дядьку, так, щоб i про зло­дiя довiдатися ­- хто вiн та­кий є.

- Ге! Чо­го схо­тiв! Бу­де й то­го, що ко­нi знай­дуться! - одказ­ав зна­хар.То­го не мож­на. Во­но, ска­за­ти, мож­на й те, да тiльки то­дi вже по­вiк-вiч­ний ко­ней не по­ба­чиш, бо во­но так, що або про те, або про те мож­на во­ро­жи­ти, тiльки про од­но.

- Та бог з ним! Ме­нi вже хоч би ко­нi! - мах­нув ру­кою Тон­коноженко.

Попрощалися й пiш­ли. Жал­ко бу­ло гро­шей Те­реш­ко­вi, та ве­се­ли­ло хоч те, що ко­нi знай­дуться.

Пiшли на­шi до­до­му, а зго­дом, слiд­ком за ни­ми, по­дав­ся й Гост­рог­ляд. Узяв­ши па­ли­цю, та й пi­шов по­ля­ми та га­ями зiл­ля зби­ра­ти. Зби­ра­ючи зiл­ля, дiй­шов до Га­по­но­во­го ху­тора: вiн же був бi­ля до­ро­ги з Чор­но­уса в Диб­лi.

- А що, клює? - спи­тав Га­пон, увiв­ши гос­тя в ха­ту.

- Тонконоженковi ко­нi… Ось двад­цять i п'ять…- Вiн роз­казав про те, як при­хо­ди­ли Те­реш­ко з Де­ни­сом.- Двадцятка вам, а п'ять руб­лiв мої. Не­хай ва­шi хлоп­цi ви­ве­дуть ко­нi у Чор­ний яр, - так, щоб на по­не­дi­лок на схiд сон­ця бу­ли там прив'яза­нi до то­го ве­ли­ко­го ду­ба.

- Отож-то й бi­да ме­нi, що ко­нi вже не в ме­не. Бо я знав, що до ме­не ста­но­вий мав приїха­ти за дi­лом, дак я, щоб тих­ше бу­ло, вi­дiс­лав їх до Лаб­зи. Та й з хлоп­ця­ми кло­пiт: один хво­рий ле­жить, а дру­го­го да­ле­ко пос­лав за дi­лом.

- Шкода… Як­би ж я знав, то я б iнак якось…

- Ну, та дар­ма! Ме­нi тре­ба поїха­ти в го­род. То пе­ре­ка­жу Яро­ше­вi, щоб хто з йо­го хлоп­цiв ви­вiв ко­нi.

- Ото й доб­ре!..

Приятелi ро­зiй­шлись.

А тим ча­сом Де­нис усе ду­мав про зна­ха­ря. Вiн не дивувався, що зна­хар i ко­нi якi вга­дав, i все знає, - бо че­рез те ж вiн i зна­хар, що мо­же вга­да­ти, - а ди­ву­вав­ся, як це ко­нi у Чор­ний яр пот­рап­лять. Де во­ни там вiзьмуться? Хто їх ту­ди при­ве­де? Мо­же, зло­дiї там ко­нi хо­ва­ють? Дак нi - нез­руч­но… Хi­ба са­мi при­бi­жать? Нi, не ви­па­да, бо ка­зав зна­хар, що ко­нi бу­дуть прив'яза­нi, - уже ж во­ни са­мi не прив'яжуть­ся. А хто ж їх прив'яже?

Цi дум­ки не да­ва­ли Де­ни­со­вi спо­кою. А що, як­би?.. А що, як­би пi­ти та за­хо­ва­ти­ся там по­мiж ку­ща­ми та й допильнув­ати - де ко­нi вiзьмуться? Мо­же, та­ким ро­бом вик­рив би вiн i ко­но­во­да. Ото бу­ло б доб­ре!

Тiльки страш­но! А що, як то не­чис­та си­ла ту­ди ко­нi при­веде? Де­нис бо­яв­ся не­чис­то­го, хоч i знав, що вiд йо­го лег­ко обо­ро­ни­ти­ся хрес­том. Та хоч би й не не­чис­тий, а са­мi конов­оди, то хi­ба тих не страш­но?

Та хi­ба вже так вiн i по­па­деться? У то­му яру мож­на так за­хо­ва­ти­ся, що й не по­ба­чить нiх­то. А то мож­на вдвох iз ку­мом Те­реш­ком пi­ти - охот­нi­ше бу­де. Де­нис пi­шов з цим до ку­ма, але кум нi­як не хо­тiв прис­та­ти до нього.

- Нi, вже, ка­же, - як зна­хар ска­зав, то так i зроб­лю. А то як не пос­лу­ха­юсь, то й гро­шi про­па­дуть, i ко­нi не вер­нуться. I ти, ку­ме, не хо­ди, про­шу те­бе!

Денис ска­зав, що не пi­де, а сам своє ду­має. Так-сяк су­бо­ту пе­ре­був, а як прий­шла не­дi­ля, то не­ма йо­му впо­кою: му­ляє йо­го той Чор­ний яр. Чи йти, чи не йти?

Чи вже та­ки вiн ма­ленький, що боїться пi­ти? Що бу­де, а вже пi­де!

Уже ко­ли хто ко­нi при­во­ди­ти­ме, то цiєї но­чi - пiд по­недiлок. Вiн пi­де зве­чо­ра.

Бiльше нi­ко­му вже вiн не приз­на­вав­ся. До­ма ска­зав, що пi­де на нiч у Чор­но­ус за дi­лом, - ви­га­дав уже там дi­ло. Узяв з со­бою доб­ру ки­юру й за­вид­на ще по­дав­ся з до­му. По­ки дiй­шов до Чор­но­го яру, по­ча­ло вже тро­хи смер­ка­ти­ся. Озир­нув­ся, гля­нув геть навк­ру­ги по­лем - нi­де нi ля­леч­ки. То­дi ти­хо пi­шов у яр.

З по­ля Чор­ний яр зда­вав­ся прос­то лi­сом, а як увiй­деш у той лiс, то це бай­рак гли­бо­кий. Ду­би, кле­ни, оси­ки, берес­ти та вся­кий ча­гар­ник гус­то по­рос­ли й поз­чiп­лю­ва­ли­ся гiл­лям. На по­лi ще бу­ло тро­хи вид­ко, але тут бу­ла вже нiч. Де­нис iшов по­мац­ки, на­хо­дя­чи но­га­ми знай­ому ву­зеньку стеж­ку, роз­хи­ля­ючи гiл­ля ру­ка­ми, зап­лю­щив­ши­ся, щоб хоч по очах не хвиська­ло вi­та­ми.

Вiн знав то­го ду­ба, де ма­ли ко­нi сто­яти, i прос­ту­вав до йо­го. Але по­ки дiй­шов, то доб­ре увесь вид йо­му под­ря­па­ло. На­реш­тi вий­шов аж на дно яру, тут бу­ла не­ве­лич­ка про­гайльовинка, а по­се­ред неї той дуб.

Велике ста­рез­не де­ре­во, чор­нi­ючи своїм мо­гу­чим стов­буром, роз­ки­нув­ши че­пур­но про­ти стем­нi­ло­го не­ба нерух­оме шат­ро сон­но­го лис­тя, сто­яло, як i по­пе­ре­ду, са­мотнє, i нi­яких ко­ней бi­ля нього не бу­ло.

Де ж би йо­го схо­ва­ти­ся так, щоб усе по­ба­чи­ти, а са­мо­го щоб не вид­ко бу­ло? Тре­ба не­да­леч­ко. По­чав роз­див­ля­ти­ся й не­за­ба­ром iз­най­шов со­бi доб­ру мiс­ци­ну поб­ли­зу ду­ба, в ку­щах. Звiд­ти вид­ко й дуб, i всю ма­леньку прогайльовинку­. Вiд­кi­ля б що не прий­шло до ду­ба - во­но Де­ни­со­вих очей не ми­не.

Положив бi­ля се­бе кий­ок i лiг. Хо­тiв за­ку­ри­ти, та побоявся­: тю­тюн да­ле­ко чуть, то щоб не спо­ло­ха­ти зло­дiя. Тер­пiтиме вже.

Ну, а що вiн ро­би­ти­ме, як по­ба­чить зло­дiя? Бi­да, що тем­на нiч. Як­би по­вид­но­му, то пiз­нав би - хто, чи хоч би доб­ре роз­ди­вив­ся, ко­ли не­вi­до­мий. А то, як на ли­хо, i мi­ся­ця не­ма, i зiр­ки за хма­ра­ми не ду­же свi­тять. Уже ж не спи­ниш зло­дiя та не спи­таєшся - хто. По­га­но зро­бив Де­нис, що по­слухався ку­ма i нi­ко­му не ска­зав. Тре­ба бу­ло зiб­ра­ти чо­ловiка п'яте­ро лю­дей та тут i за­хо­ва­ти­ся, ото­дi б во­ни вже пiй­ма­ли зло­дiя. А так не бу­де дi­ла.

Чи не вер­ну­ти­ся до­до­му?

Подумав тро­хи Де­нис. Нi, вже бу­де тут! Хоч по­ба­чить, що бу­де, а там уже зна­ти­ме, що ро­би­ти.

Холодне вно­чiшнє по­вiт­ря бу­ло в яру зов­сiм вог­ке, i Де­нис аж iз­мерз од йо­го. На се­лi теп­лi­ше вно­чi, дак вiн i вдягсь у чу­мар­чи­ну, а тре­ба бу­ло доб­ру сви­ту взя­ти. Ус­тав з зем­лi, по­зас­тi­бав­ся гар­ненько й сiв, зi­пер­ши­ся спи­ною на який­сь пень. Раз у раз ди­вив­ся на про­гай­льови­ну й на дуб, але нi­чо­го не ба­чив. По­ча­ли втом­ляться очi.

По то­му клап­ти­ко­вi не­ба, який вид­ко бу­ло Де­ни­со­вi, сну­валися хма­ри; зiр­ки то по­то­па­ли у їх, то зно­ву ви­ри­на­ли, лед­ве бли­ма­ючи.

"Ще дощ бу­де, по­ду­мав Де­нис.- Це кепсько: змерз­неш так, що й не ви­си­диш".

Великi де­ре­ва по­на­ви­са­ли над їм своїм куд­ла­тим чор­ним гiл­лям. Товс­тi