В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

- Не пос­ва­тає те­бе сеї осе­нi твiй хло­пець, - обiз­ва­ла­ся вре­ш­тi, не на­ду­му­ючись, - не пос­ва­тає. Те­тя­на вiд­вер­ну­ла­ся.

- Ов-ва! - ска­за­ла ли­ше згор­да i по­ве­ла спу­ще­ни­ми очи­ма по во­дi.

- Ов-ва?! ка­жеш, доньцю? - спи­та­ла з яв­ним до­ко­ром Ма­в­ра.

- Ов-ва! - вiд­по­вi­ла, як пер­ше, гор­до дiв­чи­на, мов не своїм вже го­ло­сом, i, вiд­вер­нув­шись вiд во­ди, вi­дiй­шла…

***

Знов ми­нув який­сь час.

Настка пiш­ла з своїми ро­ди­ча­ми на про­щу в да­ле­кi сто­ро­ни i не поп­ро­ща­ла­ся з Гри­цем, їй бо­лi­ло сер­це, що вiн май­же цi­ле оце лi­то за­нед­бу­вав її, на­вi­ду­ючись лиш рiд­ко до неї. Та не по­ка­зу­ва­ла во­на йо­му сво­го жа­лю, а жда­ла терп­ли­во, до­ки не звер­неться знов сам до неї, як уже не раз бу­ва­ло дав­нi­ше, ко­ли йо­го що-не­будь роз­лу­ча­ло з нею. Щоб йо­го мог­ла ще i яка iн­ша дiв­чи­на за­ня­ти, їй не при­хо­ди­ло до­сi на дум­ку. Зви­чай­но, бу­ва­ла се до­сi са­ма йо­го чуд­на не­пос­тiй­на вда­ча, що бра­ла над ним верх i або вiд­да­ля­ла з ха­ти на який­сь час, або си­лу­ва­ла до га­ря­чої за­пальчи­вої пра­цi; то­дi й тиж­ня­ми не за­хо­див до неї.

Та все ж вiн i то­дi на­вi­ду­вав­ся до неї бо­дай на хви­ли­ну-двi, по­ка­зу­вав­ся, пос­пи­тав що-не­будь, особ­ли­во ж як йо­го в ро­бо­тi за­хоп­ля­ла сльота, вiн звер­тав­ся хоч крадьком до неї.

Але сього лi­та вiн ли­ше десь та не десь заг­ля­не на хви­ли­ну до неї ве­чо­ром, а зреш­тою в не­дi­лю, свя­то йо­го мов вiт­ром уду­ва­ло…

Куди хо­див? - за­пи­ту­ва­ла се­бе Наст­ка i чу­ду­ва­ла­ся.

А мо­же, i вза­га­лi не хо­див?

Се раз. А по-дру­ге, чо­му вже не го­во­рить їй, як дав­нi­ше, де бу­вав, ко­ли вже вiд­да­ляв­ся?

Вони ж со­бi ме­жи со­бою вже дав­но по сло­вi [30] i ждуть ще нi­би доз­во­лу батькiв, щоб вiд­бу­ло­ся ве­сiл­ля. А са­ме те­пер по­чи­нає вiн її за­нед­бу­ва­ти. Са­ме те­пер, їй бо­лi­ло сер­це, вi­щу­ва­ло сму­ток, i бу­ва­ли хви­лi, ко­ли во­на гiр­ко жа­лу­ва­ла­ся на йо­го нев­дя­ку i бай­ду­жiсть, на чуд­ну вда­чу, а iно­дi, пе­ре­го­во­рю­ючись з ма­тiр'ю, на­вiть пла­ка­ла.

Збиралася од­но­го ра­зу вже й до во­рож­ки-ци­ган­ки йти, про якої си­лу i мiць чу­ла лиш мов з каз­ки, та все по­бо­юва­ла­ся. А да­лi й со­ро­ми­ла­ся. Во­рож­ка, як во­на чу­ла, жи­ла десь на са­мо­тi, на го­рi Ча­ба­ни­цi, в лi­сi, от­же, тре­ба би ще iз ки­мось iн­шим iти. А во­на не ма­ла з ким. А хо­ча, го­во­ри­ла со­бi, i пi­де до неї, то що ска­же во­рож­цi? Що ми­лий спро­не­вi­рив­ся? Во­на то­го на­пев­но не знає. Не раз i не два впев­няв її, що її од­ну лю­бить, її од­ну на свi­тi.

Та що пи­та­ти її? Про що роз­вi­ду­ва­ти­ся? Що вiн не лю­бить дов­го дер­жа­ти­ся ха­ти, од­но­го мiс­ця? До то­го во­на звик­ла. Та­кий вже зро­ду вдав­ся. На те й во­рож­ка, хто знає, чи по­мо­же. Хi­ба що, мо­же, йо­му ким що по­чи­не­но?

Ким?

Не знає.

Дiвчиною якою?

Котрою?

В се­лi всi дiв­ча­та зна­ли, що во­ни со­бi по сло­вi, жод­на ме­жи них не ста­не, хi­ба би яка мо­ло­ди­ця. А мо­ло­диць їй не страш­но, хо­ча й ка­жуть лю­ди, що є мiж ни­ми i та­кi, що чо­ло­вi­кам вiд­би­ра­ють ро­зум. Та вiн не боїться. Гриць не бо­я­з­­ли­вий. На цi­ле се­ло вiн один нi­чо­го не боїться. Тож чо­го їй до во­рож­ки?

Так роз­ду­му­ва­ла Наст­ка i ос­та­ла­ся, не пiш­ла. Лиш ко­ли ро­ди­чi за­го­во­ри­ли про хiд на про­щу в да­ле­ку сто­ро­ну, во­на про­си­ла­ся з ни­ми. Хо­тi­ла гос­по­ду по­мо­ли­ти­ся, за свiй грiх по­ка­яти­ся, про щас­тя поп­ро­си­ти. I пiш­ла. Не зра­див­шись пе­ред нi­ким з то­ва­ри­шок - зiб­ра­ла­ся й пiш­ла.

Грицевi ста­ло нi­яко­во, ко­ли за­чув, що Наст­ка пiш­ла з ро­ди­ча­ми так да­ле­ко в чу­жу сто­ро­ну, як ка­за­ли лю­ди, не спiм­нув­ши йо­му про те нi сло­веч­ком, i не поп­ро­ща­ла­ся.

I ста­ло йо­му на­раз прик­ро i жаль за доб­рою, щи­рою дiв­чи­ною, що за цi­ле лi­то не зро­би­ла йо­му нi од­ним сло­вом до­ко­ру за бай­ду­жiсть до неї.

Правда, вiн не все був до неї бай­ду­жий, лиш са­ме в той час, як стрi­чав­ся з Те­тя­ною. Тож лиш то­дi вiн її за­нед­бу­вав. По кож­дiй стрi­чi з Те­тя­ною вiн не­на­че тра­тив власть над со­бою, так ду­же пiд­хо­ди­ла во­на йо­му пiд ду­шу. I був би, ко­ли б був мiг, з нею вже дав­но од­ру­жив­ся. Во­на, - як го­во­рив їй iно­дi сам, - весь ро­зум з го­ло­ви ви­пи­ва­ла i мов шов­ком за па­лець кож­дим сло­вом об­ви­ва­ла. Од­нак, не ба­чив­ши її дов­ше, як ось i те­пер че­рез якусь ро­бо­ту, до якої батько мов при­ку­вав, по­чи­нав ту­жи­ти за Наст­кою i вiд­чу­вав ви­раз­но, що без неї не мо­же обiй­ти­ся. Яка во­на доб­ра, яка по­дат­ли­ва, як прис­та­ва­ла у всiм за ним, а на­раз вiд­вер­ну­ла­ся. То­му вiн сам ви­нен. Сам-один. Во­на все од­на­кою бу­ва­ла. Ок­рiм нього, нi­ко­го не лю­би­ла…

- Грицю, - гро­зи­ла са­ме ос­тан­нiй раз (при­га­да­ло­ся йо­му), ус­мi­ха­ючись жар­тiв­ли­во до нього, не ба­чив­ши йо­го дов­ше в се­бе. - Вi­дай, ти знай­шов со­бi дру­гу Наст­ку, що пер­шу вже за­бу­ваєш. Як знай­шов, то дер­жи! - ка­за­ла, а про­те, хоч i ка­же се, тяг­не i обiй­має йо­го пест­ли­во за шию. - Я знай­ду со­бi дру­го­го Гри­ця. Не тiльки свi­та, що на­ше се­ло, не тi­ль­ки хлоп­цiв, що Гриць на гра­ни­цi. Як хо­чеш, Гри­цю, - до­дає i, ус­мi­ха­ючи­ся, заг­ля­дає йо­му в очi, обiй­має i го­лу­бить, до­ки не ус­мiх­неться вiн i не при­хи­литься, не при­ми­риться знов з нею.

I так все i зав­ше. Од­на­ко­ва, доб­ра, поб­лаж­ли­ва, хит­ра, як та ли­сич­ка; тяж­ко Наст­ку не лю­би­ти. Зав­ше во­на з ве­се­ли­ми, як не­бо го­лу­би­ми очи­ма, що не зна­ли гнi­ву, з ус­та­ми, що з ус­мi­хом вi­та­ли.

А те­пер пiш­ла на про­щу - сло­ва не ска­за­ла, те­пер, пер­ший раз в жит­тi, здається, вiд­чу­ла справ­дiш­нiй жаль до нього. "Нев­же ж дiз­на­ла­ся про Тур­ки­ню? - по­ду­мав з прик­рим по­чут­тям, мов очу­тив­шись, Гриць. - Гос­по­ди! А ко­ли вже дiз­на­ла­ся, хоч i не знаю звiд­ки, бо як i хто та­ке роз­ка­зав би? - то вже лiп­ше роз­ка­же вiн їй сам про все. Хоч бу­де по прав­дi. Про все пе­ре­ко­нається.

А розг­нi­вається во­на, вiн її пе­реп­ро­сить. Во­на муд­ра, про­с­тить йо­му i по­ми­ряться, як не раз вже. Во­на ж у нього доб­ра, як ка­ва­лок хлi­ба, хоч до ра­ни при­ло­жи. З нею все зро­биш. Iнак­ше го­дi пос­ту­пи­ти, її шко­да, її жаль ли­ши­ти, її дав­но вiн лю­бить.

Отаке.

Одної жаль ли­ши­ти, бо вже дав­но лю­бить, ба на­вiть зв'я­зав­ся, дру­гої не го­ден по­ки­ну­ти, сер­це не за тим;