Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Потоцький сидів у кареті, вижидаючи свого кінця. Він був певний, що хлоп не відважиться його особи доторкнутися. Те саме зробило б'агато панів, що позалазили у карети.
Побоїще являло страшну картину. Поламані вози, ридвани і карети, повбивані або покалічені коні, усюди повно ранених і трупів. Ранені, мимо упливаючої крові, прикидалися мертвими, щоб лише уникнути смерті від розбішено-го ворога. Повний розгром польського війська. На цім полі смерті вигукують побідники-козаки, радіють, пов'язуючи рани. Побідники кидаються забирати добичу. Перешукують трупів, знімають панську одіж, скидають своє лахміття і переодягаються. Перешукують панські вози і тут находять похованих панів.
От куди горобчики позалітали! Ну-те, мостиві пани, ходіть поклонитися пану Хмельницькому, чолом вдарте.
Накажіть, панове, Хмельницького за такий бешкет на кіл настромити. Хто ж таке видав, щоб хлопство так погано панів побило. Шукалисьте пани за ним, шукали і таки поталанило його знайти... Ми вас до нього проведемо.
•Таке саме було і з Потоцьким. Його витягли з карети і, узявши попід боки, вели два кремезні мужики.
' В лісі не вгавала метушня, чути було мушкетні стріли. То Кривоносові козаки виловлювали та вбивали втікачів.
Панських бранців привели перед Хмельницького. Над ними глумились козаки:
' — А що, панове, тепер уже знаєте, куди дорога на Січ? Бідні пани, померзли та січуть зубами, мов у пропасниці. Пане Хмельницький, наділи їх кожухами. Хмельницький стояв з Тугай-беєм.
— Бачиш, пане Потоцький, як то бог запорядив... Ішов нас брати в полон, та сам попавсь...
Потоцький скипів. Панська гордість відізвалась.
— Хаме! — крикнув.— Хто заплатить славному татарському війську за цей похід? Не ти нас побідив з своїм гультяйством, а пан мурза Тугай-бей з своїм лицарством.
У Хмельницького блиснули очі гнівом.
— Брешеш! — крикнув.— Я такий шляхтич, як і ти, ти, п'янице, розпуснику! Підлизуйся Тугай-бееві, підлизуйсь і по руках цілуй, та нічого тобі не поможе. Тугай-бей тебе побідив, а ти своєю ослячою головою запропастив військо і панів. Не турбуйсь, чим ми заплатимо татарам за їх прислугу. Заплатимо тобою і твоїми мостивими панами.
Тоді мужики надягли на Потоцького драну мужицьку свитину, посадили його на зрубане бервено.
Тугай-бей, бачачи, як безцеремонно козаки поводяться з Потоцьким, налякався, щоб йому не зробили амінь, бо Потоцького вважав він за найціннішого з усіх бранців.
Що твої козаки хотять з ним зробити? — спитав Хмельницького.
— Не турбуйся! Нічого йому не зроблять, хай тільки з ним трішки побавляться.
І справді, як Потоцький сидів на бервені в підраній свитині, козаки кланялись йому в пояс і говорили:
Ану-те, пане гетьмане, командуй своїм мостивим панам, кудою. втікати мають!
Пане гетьмане,— говорив другий козак,— випиймо на згоду, що вже ніколи не воюватимемо.— Він вийняв із кишені пляшку з горілкою, потягнув ковток і подав По-тоцькому:
Що, не хочеш? Далебі, це панська горілка, якою жиди-орендарі запоювали до безтями ваших підданців...
Хто у тій січі не поліг, попав, певно, в полон.
Зараз відправили молебень за побіду над панами-су-постатами. Хмельницький справив бенкет для усього війська. Для козаків і черні виточили бочки горілки, різали волів і пекли м'ясо. Старшину козацьку і татарську запросив Хмельницький до себе на бенкет. Порозпинали багаті панські шаїра, порозкладали панські срібні та золоті посудини, повиносили вибагливі страви, горілки та меди, які дістались як добич з панських возів.
Хмельницький почував себе зовсім безпечно, ніде польського війська вже не було.
Мужики, переодягнувшись в панські контуші, ходили поміж панів і частували їх горілкою.
На тім місці простояли козаки кілька днів. На козацькій раді старшин вирішено всіх панів і тих, що тепер узяли, і тих, що попалися на Жовтих Водах, видати татарам в нагороду за поміч і як воєнну добичу. Хто мав при собі гроші, міг зараз викупитись з татарської неволі. Татарам дісталося тоді 8.060 бранців.
Хмельницький післав вістку у Чигирин до Корнієнка, щоб звістив панів у Чигирині, яка їх жде доля, післав письмо і на Січ з подарунками для січового товариства. На Січ вій писав: "До славного Війська Запорозького низового.
Поклон от козаком, коториї йод Корсунем над врагами нашой благочестивой церкве и народа великое звитенство отнесли.
Поручаємся вашой л ас це и доброго здоровля желаем. Ми, Богдан Хмельницький, вибраний волними голосами старший над войском козацким, запорожским.
Гди нам по виборе отдавали войсковие клейноди; мовил пан кошовий, што их там только позичаєть. Они нам принесли щасте и звитенство над ворогами, а ми віруєм, што только под тими знаменами звитяжати будем. Для того затримуєм их і надальше. А за то посилаєм нашим славним товаришам на Сич за ,едну булаву две, а за еден бунчук два. Для сичових товаришев посилаєм тисяч битих таляров на пиво, а триста на сичовую церков, и полецаем-ся вашой милости покорними слугами.
Богдан-Зиновій Хмельницький власною рукою.
Иван Петрашенко власною рукою писар Войска Запорожского низового".
Тугай-бей відіслав бранців у Крим, а гетьмана Потоцького задержав ще при собі. Він питав його, чи можлива є, згода між Польщею й козаками.
— Ми не знаємо, чого козаки від Польщі хотять.
— Попереду усього треба, щоб ви відмежили козакам землю по Білу Церкву, де б вони свобідно могли жити своїм правом, а по містах і замках щоб не було ваших воєводів.
— Таких умов Польща не прийме,— каже Потоцький.
А! Як не прийме, то із-за того будете мати великий клопіт. Ми заприсягали козакам згоду на сто літ. Будемо їх проти вас. підпомагати. Нам з тої угоди вийде велика користь. Козаки відтепер не будуть нам перепиняти ходити походами на польські землі, а ваші гетьмани нам не страшні. З того буде нам більша користь, як з річного гарачу від Польщі, ви його і так не хочете платити. Отож наша згода з козаками стояти буде навіть проти волі султана.
Ваша милість, звольте знати, що я не маю права говорити за Польщу, лише за самого себе і за моїх товаришів недолі. Я питаю, скільки, ваша милість, жадав би за нас, старшин, окупу?
Ну, що ж, ви люде багаті. Дасьте нам по 25 тисяч червоних за голову. До того я вимагаю, щоб Польща випустила на волю тих татар, яких там держите, а маєтності ваші на Україні щоб ви віддали козакам і Хмельницькому.
Про викуп то ми можемо говорити, а щодо маєтно-стей, то це неможливо.
Як так, то я вам кажу, що козаки самі собі їх візьмуть.
Тоді обізвався Синявський:
Чи у. вашої милості має ціну шляхецьке слово?
Певно, лицарське слово цінніше золота.
В такому разі пусти мене на лицарське слово, а я, як лиш приїду до моїх Бережан, пришлю зараз 25 тисяч червоних. На це моя рука.
Згода! їдь додому, хай тебе аллах супроводжує.
З узятих у полон шляхтичів викупилося тоді з татарської неволі 580. Тих зараз пустили додому, і Хмельницький їх не перепиняв. Проти того виступив на раді полковник Іван Чорнота.
— Що ти, Богдане, робиш? Як можна ворога з рук пускати? Уіба ти гадаєш, що війна вже скінчена, а я тобі кажу, що ще й четвертини не зробили ми того, що зробити буде треба. Ти пускаєш додому стільки народу на те, щоб, вернувши у Польщу, згуртувались і знову нам на голову влізли...
'— Так ти гадаєш їх вигубити? Це ж не по-лицарськи.
Борони Боже! їх лише треба би на час війни зробити нешкідними. Подумай, скільки на Україні в наших "руках замків та замочків. Вони нам тепер, як з татарами згода, непотрібні. Там примістити б мостивих панів, доглядати їх, а тоді матимемо в руках певних заложників, що ляхи не будуть робити помсти над нами.
Я їх віддав татарам, а вони викупились. Тепер вони вільні.
Вони вільні від татарських сирівців і від їди конятини та інших невигод, але війна ще не скінчена і вони повинні в наших руках остати.
Хмельницький не погодився з думкою Чорноти — і пани поїхали додому.
А ті пани, що не мали чим викупитись, говорили між собою:
— Синявський небагато говорив і договорився, пробуймо і ми.
Коли це сказали Тугай-беєві і просились на слово, то він і слухати про це не хотів:
— Замість добичі, повезу додому цілу торбу лицарських сліп.
Синявськиіі м;ж добру славу про те, що був про своїх підданців дбайлиииіі і не робив їм кривди. Знали це по усій Україні, і тому Опшпський міг безпечно вертатися, не боячись розбурханих хвиль...
Інших панів повезли у Крим серед глуму і насмішок козацтва. Кобзарі .зложили зараз пісню про те:
Поїхали у Крим ридвани, А в них були два гетьмани.
По тім розпаювали добичу. Хмельницькому дісталося 13 возів, навантажених панським добром. Усе військо переодяглось і виглядало по-панськи, мов маків цвіт серед поля. Хмельницький пішов із військом під Білу Церкву.
Слава Корсунської побіди розійшлась по цілій Україні. Пани втікали в Польщу, за ними тягли жиди. Народ посполитий, що досі показував себе покірним, зривався тепер проти своїх гнобителів живловою стихією. Усюди гомонів оклик: "До зброї! Скидаймо ненависне ярмо, пррженім панів, жидів та єзуїтів, проженім ненависну унію і заживім своїми панами на рідній свобідній землі".
Кожний, хто почував у собі сили, зброївся у що попало. Хоч би взяти ломаку в руки, щоб лиш не голіруч.
До Білої Церкви напливав тепер збройний народ...
Хмельницький поручив Чорноті, генеральному обозному, організацію війська, а.сам поїх в у Чигирин поладна-ти свої діла.
IV
ІВАН виговський .
Про другу побіду над поляками довідалися чигиринці зараз. Вони більше, чим хто інший, з того були раді. Бо Хмельницький — теж чигиринець. Було чим величатись, що, мовляв, наш Хмельницький розбив ляхів двічі. До того ще чигиринці мали у війську козацькім свій полк. Тепер, як довідались, що гетьман до них прибуде, ладилися достойно його привітати. Сходилися часто на раду до старого Серпанки і склали цілий план повітання.
Корніенко при допомозі Онацького пильнував бранців.
Бранці все ще надіялись, що Потоцькому поведеться здавити повстання, і тоді вони вийдуть на свободу.
Аж приходить лист від Хмельницького, котрого прочитав Дорнїєнко панам. Уся надія пропала. Тепер треба буде мандрувати в далеку татарщину, поки їх кревні не зберуть грошей,і не пришлють окупу.
Український православний шляхтич Іван Виговський небагатого, але розлогого роду на Україні, прислухаючись тепер розмовам панів-католик в, побачив, в яку-попав колізію у тім конфлікті між панами та козацтвом.
