Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
А свати вже були?
— Ми ждали на пана гетьмана...
— Добре! Посватаємо славно, як прадідний звичай велить.
Олексій поцілував гетьмана в руку.
Пане гетьмане, я переступив твій наказ і одного бранця, Івана Виговського, про котрого я писав, відлучив від тамтих і держу його під сторожею таки у цій домівці.
Давай його сюди зараз.
За хвилю стояв Виговський перед Хмельницьким у подертому контуші, так, як його піймали на Жовтих Водах.
Здоров, вашмосць,— каже Хмельницький, простягаючи до нього руку.— Як вашмосці тут жилось?
Спасибі, пане гетьмане, жилось мені добре. Усе було, чого душа забажала, опріч волі. Цей молодий козак поводився з нами, як не можна краще. Не зробив сорому нашій Могилянській академії.
Сідай, вашмосць, і гостися з нами. Про наше діло поговоримо потім. У Крим ти не поїдеш, бо я тебе у Тугай-бея викуплю.
Поздоровляю тебе, пане гетьмане, з побідою і сердечно дякую, що не даси мене татарам на поталу.
Тим вартніше твоє повітання, що воно для тебе болюче...
Ні, я тепер радію з того. За час моєї неволі я багато передумав і надумавсь інакше. Ваша побіда — то побіда мого народу і моєї церкви над гнобителями. Отож вона і моя побіда. Хочу, як ваша милость на це згодиться, піти до вас у службу душею і тілом.
Дуже радо приймаю, вашмосць, пане Виговський. Твоя мудра голова не раз стане нам у пригоді. Панове старшино,— каже, звертаючись до них,— чи і ви приймете нового товариша, пана Івана Виговського?
Щиро приймаємо,— відізвалися голоси. Усі стали подавати йому руку. Кречовський каже:
Нарешті і ти урозумився, пане-брате, і пішов услід, за мною. Краще пізніше, як ніколи.
Раніше я не міг,— звинявся Виговський,— я був при комісарі Шембергу і не командував жодним військом...
< Бенкет протягся пізно вніч. Хмельницький наказав Олексієві видати для Виговського нову одежу.
Як гості порозходились, Хмельницький ходив по усіх кутках. Няня нічого не перемінила, і йому здавалося, начеб лиш учора звідсіля вийшов. Опісля зайшов на кухню до няні і присів на лавці.
Не лягаєш спати, Богдану? Ти знеможений...
Радість так само відбирає сон, няню, як і смуток... Давно я, няню, з тобою не говорив... Та от, славити Бога, я вдома і трохи свобідного часу маю... Дасть Бог, що ще заживемо, няню, по-давньому, а я твоїх казок та пісеньок послухаю.
Вже то мої пісеньки по росі розійшлись, я вже своє виспівала.
То хоч на моєму весіллі заспіваєш, няню...
-— Гадаєш женитись, Богданчику? Щасти тобі, Боже. Тобі треба вірної дружини, щоб тебе розуміла та й з тобою спочувала...
— Я вже маю; дружину, няню...
4— Чи не про паню Чаплінську ти думаєш?
Еге, ж!
Хай тебе господь заступить! Покинь цю нерозумну думку, Богдане, плюнь на цю ляшку і навіть не дивись у той бік. Пошукай собі дружини іншої, статечної, таки поміж нашими дівчатами...
Хіба ж Ганна не статечна, хіба ж вона мене не Любить!
Ні, Богдане, вона повія, не варта тебе. Чаплінський лиш моргнув на —неї, то зараз повисла йому на шию, замість видерти йому очі або на себе руку наложити. Так зробила б статечна жінка, що шанує себе і свого чоловіка любить. А вона голубила найтяжчого твого ворога...
Це ж було силуване.
Ой, ні! До любові нікого не всилуєш. Хіба ж мало: було такого між людьми? Таку жінку чи дівчину у піснях оспівують. Г ти можеш про неї думати, хоч би для того, що стільки через неї натерпівся?
Чи вона сюди приходила коли?
Приходила, але вже тоді, як Чаплінський її покинув і, втікаючи, не хотів її з собою брати. Вона бачила що ти йдеш вгору. Чому ж не примилитись та й гетьманшою стати, замість пуститися на останнє і де в шинку згинути або під тином... Не з любові вона приходила... От сука за тим псом біжить, котрий дужчий.
Ти, няню, загостро її судиш. Ти козачка і не так на світ дивишся, а вона з панського роду і знову інакше думає.
Чи з панського, чи з мужицького роду, а жінка однако на це дивиться... А втім, яке мені діло до панів? Хіба мало я від них натерпілась? Богдане, покинь цю злу думку, бо ще не одно горе прийдеться проковтнути через неї...
Хмельницький був сьогодні надто розніжений, що так терпеливо слухав теревенів старої, баби... Він Ганну таки забере до себе, хоч би на те тільки, що Чаплінський із злості зубами скреготатиме. Та ні, не тому, а через те, що він Ганну щиро любить та не може її забути, не може забути того щастя, тих гарних хвилин щирого кохання та розради. І знову так буде... Вона була присилувана і мусила, і тому вона не винувата, бо не по волі це зробила. Без Гажш не було б йому щастя.
З такими думками перемучився дорана.
Рано звістили йому, що приїхав татарський ага по бранців. Від нього довідався, що татари отаборилися біля села Рокитної. Поїхав на замок і сюди наказав привести перед себе бранців. Було між ними трьох таких, що пішли слідом Виговського і перейшли на службу Хмельницького. Це були Хмелецький, Яскульський і Зацвіліховський. Тих і Виговського Хмельницький викупив, і вони лишились. До інших, між котрими були Шемберг,' Сапіга і Чарне-цький, він говорив:
— Така ваша доля, панове, і так вирішила старшина!' що ви, панове, підете у татарську неволю, поки Не викупитесь. Ваші гетьмани вже туди поїхали. Знайте, панове.-що на Україні вже польського війська немає. Не шкода —вам було стільки крові проливати?
— А хто ж цьому винен? — каже Шемберг.
— Хто? Зараз вам скажу: Потоцький, Вишневецький, Конёцпольський, Шемберг і багато інших... Тягли струну гніту, поки не лопнула. Отож не винуйте кого другого, хіба себе самих. Та, може, це ваше нещастя навчить вас розуму, і покаєтесь.
На те Чернецький:
— Не гріх тобі, пане Хмельницький, для привати; щоб заспокоїти свою жадобу помсти, піднімаєш руку на короля свого і ойчизну і такого накоїв лиха?
:— Ох! Як, ваша милість, страшно помиляєшся в одному і другому. Мене дивує, як може розумний4чоловік, за якого я вашу милість вважаю такі дітвацтва говорити? Чи, ваша милість, думаєш, що за мою худопахолвську кривду піднявся б увесь народ до повстання і тисячі збройного люду збігались би до мене? Інші не раз, може, і більш від мене дізнали кривди, а народ не рушався. Ні, ваша милість, то зробила ціла сума усіх кривд, а в такому разі чому не кажете: не гріх тобі, український народе, задля привати підносити руку на короля і т. ін. А щодо другого, то я не підніс руки на короля,— лише на тих короленят, що ні Бога, ні короля не-бояться, не слухають, живуть неправдою, гнітом і сваволею. А щодо отчизни, то
Бог мені свідком, що я Польщі добра бажаю, я борюся також проти її ворогів, бо як не приборкаєш короленят, то вони її, певно, заженуть у могилу. Колись мене історія осудить по правді Я хотів доходити права в дорозі легальній, та переконався, що в Польщі під режимом магнатів-короленят немає ні правди, ні закону.
Признаю,— каже Сапіга,— що вашмосці зроблено кривду...
Тепер так говорите, коли ви в татарських путах, як я, можу вас у Тугай-бея викупити і козацьким судом на смерть засудити,— Хмельницький став гарячитися, його очі палали вогнем,— але тоді, як мене було скинуто з уряду генерального писаря, як мене заволока, злодій і п'яниця ограбив з моєї батьківщини, як мені замордував дитину, забрав жінку, тоді ніхто не признав мені права, хіба один король. До того з мене глумились панове сенатори і висміяли мене. Тепер я вам дякую за ваші спочування, бо вони мені зовсім непотрібні. Тепер я собі сам справу зроблю. Чаплінський, щоб не то до Варшави, а на Інфлянти сховався, то й там його дістану, шкуру з живого здерти накажу і на кіл посаджу. їдьте, панове, з Богом! Я стільки можу для вас зробити, що попрошу Тугай-бея, щоб з вами у Татарщині гарно поводились. Прощайте! — Бранців передали зараз татарам. їм дов'язали руки і повезли возами.
Того дня справляв гетьман для чигиринців великий бенкет на замку, а другого дня поїхав у Суботів, де жила Ганна Чаплінська. Стріча вийшла дуже зворушлива. Ганна кинулася Хмельницькому у ноги і просила прощення не за свою зраду, лише за своє жіноче безсилля, що не могла опертися примусові. Хмельницький, зворушений до сліз, підняв її і став цілувати, запевняючи, що їй усе прощає, усе забуває, що було, і хоче її знову посадити на втрачене місце законної жінки. Ганна дуже зраділа, бо вона боялася гніву запального Хмельницького. Хмельницький остав ще в Суботові, заводячи лад по господарюванню Чаплінського. За кілька днів приїхали обоє у Чигирин. Горпина, побачивши їх разом, заломила руки.
— Ой Богдане, Богдане! Нагадаєш ти колись мої остороги, та вже запізно буде завертатися.
Вона не звіталася навіть з Ганною і дивилась на неї вовком.
Увійшли обоє у світлицю і .тут посідали. Горпина не приходила. Хмельницький зайшов у кухню, щоб її уговорити та задобрити. Якраз Горпина в'язала свою мізерію в узлики.
— Що ти, няню, робиш? — питає, здивований. Горпина плакала.
Йду з цього дому геть. Між старців піду під церкву за прошеним хлібом, а не хочу твоїй пані одної години служити.
Няню, заспокойся, май розум, усе гаразд уложи-ться...
Вже зложилось, та не гаразд. Коли б ти мене присилував тут лишитися, то знай, що собі смерть зроблю, а не послухаюся, хоч гріх самому на себе руки накладати. Така... така... хай не скажу, не буде наді мною панувати. Ти мене не задержуй, бо це даремне... Колись, колись, може, й я цього доживу, пізнаєш, що я правду говорила і моя душа добре віщувала. Прощавай, Богдане, хай тобі Бог у всьому благословить. Пам'ятай, що я все за тебе 'Бога молити буду.
Хмельницький не спиняв її. Він знав, що як Горпина на що завізьметься, то її ніщо не спинить. Жаль йому стало доброї, щирої няні, котру любив, мов рідну матір. Гадав, що віку свого при ньому доживе, а воно вийшло не так. Та, може, вона згодом поєднається з тим, що мусить бути, і вернеться. Здвигнув плечима і поступився Горпині, що якраз виходила з клунком на плечах.
Вернув до світлиці дуже зворушений. Ганна це помітила.
Що там сталося? Чого стара пішла з клунками?
Покинула мене і пішла у світ.
Добре сталося. Я й так хотіла тебе просити, щоб ти де-небудь вивів її звідсіля. То прямо відьма... Як я сюди приходила, то не хотіла мені одним словом відповісти, про що я питала.
А ти, Ганно, часто приходила?
Як Чаплінський втік, то я приходила розпитати про тебе.
Хмельницького начеб кольнуло під серце.
"Аж як Чаплінський втік...
