Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Як би ми нині добре стояли, коли б у козацтві, коли б на цілій Україні була сама неграмотна чернь!
І в тому правила поставити не можна,— каже Сапіга,— nulla requla sine exceptíone...2 Візьмім Адама Ки-сіля...
Но, но, обережно, панове, не висувайте його за зразок,— каже Чарнецький,— у йому сидить така сама шизматицька душа, лише що прикидається поляком.
Мені прийшов тепер на гадку,— каже Шемберг,— пан Кречовський. То щирий нам чоловік. Козаків уміє держати у послусі. Шкода його для Польщі, що так марно згинув там десь від черні. Багато на нім Польща втратила... Шкода тільки, що в послідніх часах втратив ласку у краківського пана (коронного гетьмана) — то за те, що не допильнував Хмельницького...
Що ж він тому винен, що його найвірніший осаула дав Хмельницькому підкупитись? Я вам кажу, що коли б він був старшим над байдаками, не той п'яниця, баба, Барабаш, то був би до того не допустив.
Корніенко слухав тої розмови, дивлячись у вікно. Його аж підносило, слухаючи панських теревенів, і тепер хотів їм відплатити за те, що говорили на Могилянську академію. Він повернувся лицем до панів і каже по-латині:
— Заспокойтесь, панове! Пан полковник Кречовський здоровий живе. Він з цілим своїм полком перейшов на бік Хмельницького.
В панів наче б громом вдарило. Збентежились дуже тим, що Корніенко слухав їх розмови. Але вістка про зраду Кречовського видалась їм неймовірною.
1 Defensor fidei (лат.) — оборонець віри.
2 "Nulla requla sine exceptione (лат.) — нема правил без винятків.
— Я вашмосцям не хочу перешкоджати в розмові,— каже Корнієнко,— і для того відходжу, коли до мене не маєте жодного бажання.
Пани були і одним і другим збентежені, що довго по відході Корнієнка не могли промовити слова.
Це також, певно, вихованок академії. Можна було по його рухах—і усім поведению пізнати, що він не з простих. Ніколи не можна бути надто обережним...
А що скажете до Кречовського, вашмосць Шем-берг? — питає Сапіга.
Я тому прямо не вірю. Цей хам хотів нас уколоти і таке видумав. Подумайте: це ж шляхтич, і латинської віри, католик...
— Тут на Україні і в чуда треба вірити,— каже Сапіга.
Отож, панове,— каже Чарнецький,— ми тут сидимо всі на бочці пороху і самі не хочемо того знати. Того, що тепер твориться, не можна легковажити, тут за кожним кущем криється зрада, а наші пани недооцінюють небезпеки. Щоб я був фальшивим пророком, але я й за наше військо, що стоїть під Черкасами з обидвома гетьманами, боюсь дуже. Нагадайте ті чванькуваті мови панів перед тим, поки ми пішли на Жовті Води: канчуками розженемо чернь... а тим часом Хмельницький показав себе неабияким грачем... до того ще обидва гетьмани в незгоді між собою. Що один скаже — біле, то другий доказує, що воно якраз чорне. І тепер так буде. А військо як довідається про наш розгром, то зневіриться. У нас немало є у війську шизматиків, а вони, певно, перейдуть за приміром тамтих до Хмельницького. Хмельницький знає через своїх шпигів добре, що у нас діється, і все використає для себе... навпаки, ми не знаємо нічого, що там робиться. Подумайте, що ми нічого не знали до послідньої хвилі, що з Хмельницьким Тугай-бей... Нечувана річ... Кречовський на наших очах переходить до ворога, а ми аж тепер про те довідуємося...
Ми короткозорі, близорукі,— каже Сапіга.— Коли б ми хоч трохи вміли дивитися на дальшу мету, то до того не було б прийшло. Хмельницького треба було задобрити в тім конфлікті з Чаплінським, а був би, певно, сидів тихо. Будь-що-будь, а йому зроблено велику кривду, а Чаплінський не така велика фігура, щоб через нього ризикувати. Виграв лише тому, що він католик, у вас все мусить те католицьке шило з мішка вилізти. А потім пощо було Хмельницького дразнити тими арештами та гонінням. Загналисьте лиса в тісну вулицю, то тепер не дивуйтесь, що кусає. Пан гетьман з паном Конецпольським наварили пива, а ми мусимо його випити. У нас на Литві живеться хлопу під литовським правом далеко краще, чим у вас у короні. Ваші кресові пани прямо збожеволіли. Гніт та й гніт, грабунок, обдирання, а це все мститься і зле скінчиться. Даремне його милість король закликає до помірковання... Шемберг обурився:
— Вашмосць не знає тутешнього гультяйства без честі і віри...
На те відзивається Іван Виговський, український шляхтич, котрий не мішався досі до розмови:
Не вони тому винні, а ви самі, що їм відбираєте і честь і віру, робите з них рабів, вийнятих з-під права, а раб ніколи не буде вірним.— Чарнецький поглянув на нього ненависно:
Ми якось дамо тому раду і погасимо це повстання в потоках шизматицької крові, як і раніше гасили. Не забувайте про Солоницю і Кумейки...
А був там Хмельницький? — питає Сапіга, іронічно всміхаючись.— Я вам, панове, кажу, що козацтво було досі львом з ослячою головою, тепер на тім карку виросла голова лиса, а то вже тяжча справа. Хмельницький — мудра голова і хитрий, а до того він став легендарною особою. Треба признати, що між нами нема такого, хто б йому спростав... Вивелись...
Так сварились частенько.
Як прийшов Корнієнко до них удруге, Шемберг питає тривожно:
— Чи справді Кречовський зрадив?
Я гадаю, що він не зрадив, бо він український шляхтич і співчуває королівським замислам...
Рани боске! 1 — скрикнув Шемберг.— Хіба вже буде кінець світу...
Ні, кінця світу ще не буде, а буде кінець магнатській сваволі, а може, кінець Польщі.
Пани поглянули на нього так, що мало його не з'їли очима...
1 Рани боске! (Пол.) — Рани божі!
— Чого, вашмосці, сердитесь на мене? Хіба ж не самі пани польські зложили по смерті гетьмана Конецполь-ського пророцтво, що це значить конец Польскі, finis Poloniae. Я цього не вигадав, а я знаю, що коли б ви могли, казали б мені за ці слова язика врізати. Я собі міркую так: коли польський король не значить у магнатів віхтя соломи, коли його наказів ніхто не слухає, коли кожний магнат вважає себе самого королем і необмеженим паном, коли нема права і справедливості, а панує сваволя, то скажіть мені, панове, чи така держава може довго устоятись? Козацтво потрясе Польщею в її основах, а тоді, як лиш подуне вітер (збоку, будівля завалиться. Хіба ви того не бачите?
То вже Хмельницький з вашмосці говорить,— каже Чарнецький.— Польща ще велика і сильна, і мусите їй коритись.
Я це знаю не від пана Хмельницького, а трохи вчився історії. На саму силу нема що так дуже покладатися, бо гуси вола поконають. Розбурханої хвилі вже ніхто не здержить, навіть сам Хмельницький ні, бо втопився би. А панове дуже помиляєтесь, що Хмельницький із жадоби помсти викликав повстання. Його викликали магнати, ті кресові королики своїми звірствами над усім українським народом. Гляньте, панове, на мене: я попович і маю вищу освіту, а як мій батько вмер, то пан князь Ярема хотів мене завернути у підданство і зробити своїм надворним блазнем, щоб я його веселив, а за невдалі жарти канчуки брав.
До того він не мав права,— каже Сапіга,— бо духовний стан і його наслідники вільні від підданства.
Я це знаю. А чи котрий кресовий магнат дивиться на закон? Я мав дістатися в підданство найбільшого лотра на Україні, і я мусив втікати. Я чув, як панове перед хвилею величали того пана оборонцем віри...
— Бо він на це заслуговує,— каже Чарнецький.
То ваша милість так кажете. Але, може би, так не сказав пан.Казановський, котрому князь Ярема збройним розбишацьким наїздом забрав Ромен. Не сказали би так і ті сироти Вишневецькі, котрим той оборонець віри на сфальшованім завіщанні майно заграбив. Певно не сказав би того і пан хорунжий Конецпольський, котрому пан Ярема відібрав Гадяч... От бачите, ваша милість, яких богів ставите на престолі і молитесь до кумира, хочете, щоб господь такої поганської біжниці не спалив вогнем.
Подивляю елоквенцію вашмосці,— каже Чарнецький,— але тут ми говорили лише про лицарські цноти пана князя, тих ніхто не може йому відмовити.
A defensor fidei? Як ваша милість такі слабкі викрутні резони ставите у відповідь на мої нагі факти, то шкода говорити,— він вийшов схвильований.
— То Хмельницького школа,— каже Шемберг.
— А може, якраз Кречовського,— каже Сапіга..
Олексій, поки не запевнився, що бранців добре стережуть, не мав часу побігти у город, щоб привітати знайомих. Пішов поперед усього до няні Горпини.
Вона аж помолодшала, така була рада. ' — А не казала я, Олексію, що господь пішле кару на ляхів... Якби ти був бачив, як з Чигирина все втікало!.. А що там Богдан, чи здоровий, чи зараз навідається до нас?
Здоровий, няню, велів" вас поздоровити. Ми розбили ляхів дощенту, а ось я привів панських бранців і мушу пильнувати. Не мав хвилинки часу, щоб до вас навідатись.
Але у Серпанків уже був, правда?
Ні, няню, не ходив нікуди. А втім, нема у Серпанків того, до чого моє серце тягне.
Є вже. Катрусю привезли з Києва здоровісіньку, ще краща, як була раніше. Я її в церкві бачила...
Невже ж? — скрикнув Олексій.— Бог би вас, няню, за це слово милував. Зараз-таки там побіжу, бо в мене часу мало.
На моє лишенько я тобі це сказала, був би ти ще часочок у мене посидів.
Другим разом, няню, не сердьтеся на мене, далебі, не видержу.
Нічого, синку. Не маю совісті здержувати тебе, йди з Богом, повеселись, а мене старої,не забувай. Я тебе так люблю, як Богдана і Тимоша... А знаєш... Приходила Чаплінська... Він її покинув і, втікаючи, не схотів її з собою брати.
Пан гетьман радіти буде...
Нема чого радіти, бо з нею не буде йому радості. Як вона так з легким серцем могла жити з другим, то вона повія, а не жінка. Я все Богданові говорила: не женись сину з ляшкою... Не послухав і через неї стільки натерпівсь...
Корніенко вже далі не слухав. Йому пильно було до Серпанківної. Та зараз на вулиці нагадав собі про свої обов'язки. Не на женихання прислали його сюди, а на службу гетьманові у важному ділі. А коли б так у часі, як його не буде, бранці втекли? Йому стало лячно, і він поспішав щосили на замок. По дорозі стрінув Онацького. Його поставила городська старшина старшим над го-родською міліцією, що пильнувала порядку в городі.
Зразу Олексій його не пізнав. Онацький скинув гайдуцьку шкуру і переодягнувся по-козацьки.
— Здоров, Олексію, що ти тут робиш?
— Далебі, що це Онацький,' не пізнав тебе, брате.
