Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Нашими гарматами зможемо ще довго з табору відбиватися, а за той час наспіє підмога від гетьмана.

Це їх трохи заспокоїло і післали зараз листа до гетьмана.

Тугай-бей, як почув, що реєстровці перейшли до Хмельницького, був певний, що козаки побідять. На просьбу Хмельницького післав частину татар позад польського табору, де вони сховались і відтяли можність сполуки з головною силою. їм зараз попав у руки Яцко Райський, котрого Степан Потоцький післав з листом. Лист принесли Хмельницькому, і з нього він довідався, що через зраду українців військо зневірене і на нього багато покладати не можна. Поки що постягали вози і отаборилися на місці. Тоді козаки стали наступати. Поляки відкрили гарматний та мушкетний вогонь, козаки наступ зупинили і завернулися назад. Це так осмілило поляків, що Степан Потоцький рішився на другий день зробити вилазку. Тоді й козаки виступили з табору і серед граду куль перейшли потік Жовті Води. Поляки стали перемагати і були певні, що побідять. Аж тут позаду почувся могутній татарський бойовий оклик: "Аллах! Аллах!"

По наказу Тугай-бея татари не мали зачинати, поки не зачнуть наступу козаки. Тепер, почувши рев гармат, взяли це за умовлений знак і вдарили ззаду на поляків.

Це було для поляків несподіванкою, та то ще не був біді кінець. Польські драгуни, що складалися з українців, перейшли тепер з великим криком на бік Хмельницького.

Пани кричали: "Зрада, зрада, спасайся, хто може!"

Степан Потоцький ганявся поміж шляхтою і здержував їх:

— Ганьба вам, панове, що, мов отара овець, втікаєте, хоч знаєте, що нікуди втікати. Чи ж не краща лицарська смерть?

Пани сховалися в таборі і стали відстрілюватись. Так тривало до вечора. Пани надіялися на поміч від гетьмана, та вона не приходила. Козаки, показуючи лист до гетьмана, гукали:

— Краще ви, панове, здайтеся на ласку пана гетьмана Хмельницького, бо ваш лист ураз з паном Райським у наших руках. А чому ви того листа не послали козаком, таж козаки на те й є, щоб панські листи розвозити.

А другі гукали:

— Ви краще зробите, панове, як здастеся на ласку хлопів. Подаруйте їм на один рік очкове, та сухомельщину, та подимне, або позвольте без жидівської ласки дитину охрестити без окупу, то хлоп буде для вас ласкавий.

Кожне таке глузування доводило панів до скаженості. Аж виїздить Хмельницький на білому коні під сам табір.

— Шкода вас, панове. Я не хочу вашої загибелі. Побіда у мене в одній руці. За мною стоїть Тугай-бей з ордою. От краще ви пришліть когось з ваших та зробимо мирову...

Це піддало полякам надію на рятунок. Поки будуть вестися переговори, наспіє гетьман з військом. Післали Степана Чарнецького. Його прийняв Хмельницький з великими почестями. Представляв свої кривди, хвалив хоробрість Чарнецького, а про інших полководців висловлювався з маловаженвям. Розпочалися бенкети, але про згоду ніхто не говорив.

За той час посилав Хмельницький до Тугай-бея, щоб зачинав, бо поляки оточені з усіх боків.

Аж на другий день Чарнецький заговорив перший про згоду.

Чого ви, панове козаки, хочете від нашого війська?

Нічого нам від вас хотіти, за наші права нема що з вами говорити, бо між вами нема сенатора. Та ви зробіть ось як: віддайте нам усі гармати і вертайте собі до пана гетьмана.

Чарнецький згодився і хотів зараз від'їздити, та Хмельницький його не пустив.

— Як довго мої козаки будуть у вашому таборі відбирати гармати, я ващмосці пустити не можу. У мене не буде вам зле, а що маєте своїм сказати, то перешліть через мого гінця.

Пани згодилися на мирову Чарнецького. Краще втратити 12 гармат, чим втратити життя. Так передали козакам усі гармати. Пани стали відступати. Козаки їх не зачіпали, а йшли за ними Лу віддалі аж до яру, що зветься Княжим байраком. Яр був порослий густим лісом.

Аж ось побачили збоку велику куряву. Це наступав Тугай-бей з татарами. Його не обов'язувала умова з Хмельницьким. Посипалася на поляків хмара татарських стріл. Та ще при Тугай-беєві були козацькі гармати, і він став стріляти на панів. Пани стали поспішати у байрак, та тут натрапили на велику перешкоду. На дорогу у байраку накладено дерева, покопано рови та ями...

— Зрада, панове,— кричав Потоцький,— але ми здаватись не будемо, а поляжем з честю, як на лицарів пристало.

Пани позлазили з коней, покидали мушкети і оборонялись шаблями, а то й ломаками. Татари насіли на них, мов оси. Козаки до бою не мішались.

Поляків розбили. Потоцький, важко ранений, попав у татарський полон. З нього глумились козаки:

— Не краще було вдома сидіти? От куди завела тебе дорога на Запорожжя!

В полон попали: Шемберг, Сапіга, Чарнецький і багато інших.

— Не краще було вам, панам, з нами, козаками, у згоді жити? Але вам кращі були жиди-кровопийці, чим ми, запорозькі молодці... Тепер покуштуєте татарської' конятини...

Зараз же кобзарі і пісню про це склали:

Гей, там поле, а по полю цвіти, не ло однім ляху заплакали діти. Гей, там річка-річка, через річку глиця, не по однім ляху зосталась вдовиця.

II

БРАНЦІ В ЧИГИРИНІ

Як лиш пальний гетьман Калиновський на приказ Потоцького вийшов з військом з Кременчуга в поле, весь той простір став вільний від польського війська, а між тим

і Чигирин. Народ заворушився всюди, проганяв польських урядників, громив жидів і заводив свої порядки. Зараз обирали свою старшину. Чигирин був перший, що так зробив. Головою вибрано старого Серпанку. Чаплінський знав, що його жде, коли б попавсь Хмельницькому в руки. Тому завчасу забрав гроші і що далось, лишив жінку і втік у Черкаси. Те саме зробив і Конецпольський. Він щось завчасу пронюхав і ще перед тим виїхав до Бродів, де й занедужав. Ляхів мов вимело. Жиди втікали, або гинули, або ховалися перед помстою розлюченого люду.

Хмельницький як лиш зібрав військо, хотів іти на Чигирин, щоб помститись на своєму ворогові, та старшина не допустила. Тепер важніші діла загальні, чим його приватні справи. Врешті можна заложитися, що Чаплін-ського в Чигирині вже немає.

Зараз по розгромі на Жовтих Водах прикликав Хмельницький Олексія, віддав йому під нагляд пійманих у полон шляхтичів, велів відвести їх у Чигирин і тамг пильнувати.

— їх треба пильно наглядати, нічого їм не відмовляти, їм мусить бути добре, але, не можна їм втекти або з ким-небудь порозумітися. Якби ти перехопив який їх лист, так передай мені. Будь для них чемний і бережи їх, щоб хто не захотів зробити собі з ними справу. Вважай, щоб тебе не перехитрили, бо ти ляхів ще не знаєш. З ними можна цілуватись, але мати ножа напоготові не завадить. В Чигирині ще багато ляхів лишилося, то схочуть їм помагати. А що ти людина освічена, то не'будуть з тобою нудьгувати.

— А що мені робити, коли б справді хотіли втекти?

— Нате маєш козацьку сторожу. Та козаків теж треба пильнувати, щоб їх хто знадвору не перекупив. Попроси від мене городян, щоб пильно дивилися за підозрілими людьми, бо ти таких не можеш знати.

Чигиринці дізналися про побіду на Жовтих Водах раніше, як сам гетьман Потоцький. В городі настала велика радість, по церквах правили молебні. Як Корнієнко привіз бранців, вийшов на вулицю увесь Чигирин. Корнієнка вітали як свого. На бранців дивились, не даючи віри своїм очам. То, ті самі пани, перед котрими недавно ще кирпу гнули і кланятись мусили. З Шемб£рга глумились, бо його найбільше не любили. Сипалися за ним погрози, що варто його на кіл настромити за те, що він з козаками робив. Бранців помістив Корнієнко у замку. Замок був тепер пустий. Розставлено довкруги сторожу, видано гасла. '

— Я до панів буду частенько навідуватись,— говорив Корнієнко.— Чого вам буде треба, так скажіть мені, а з козаками не говоріть нічого, бо слова від них не почуєте.

— Чого ж так строго, вашмосць, з нами поводишся?

Так казано. Та я це не називаю строго, бо коли б так ви піймали пана Хмельницького, то, певно, поводились би не так і не церемонились би так, як я з вами.

Чого, вашмосць, з тим простаком у розмову заходиш,— каже Сапіга по-латині до товариша,— шкода слів.

Корнієнко показував, що нічого не розуміє, а Сапіга говорив далі.

Я вам заручаю, що той хам Хмельницький не зважиться нам що-небудь лихого зробити. Він же знає, що це його повстання — то солом'яний вогонь: швидко заблиснув і ще швидше погасне, так як все було з хлопськими повстаннями. Незадовго навкучиться їм воювати і розійдуться додому з добичею, яку награблять. Тоді Хмельницький не покаже носа з Січі, поки його і там не піймають і на кіл настромлять.

А як ми той бунт присмиримо,— каже Чарнецький,— то винищимо jBce до тла, щоб і сліду не стало по шизматиках. Всі церкви перемінимо на костьоли або уніацькі церкви. Хоч би прийшлося всіх перерізати, то я би їх не пожалів. Тоді землю сколонізуємо польським хлопам, і аж тоді буде спокій.

Я гадаю,— каже Сапіга,— що не в однім православ'ю лежить корінь зла. Знаю з того, як у нас на Литві. Там нема релігійного гніту, бо у нас на Литві є й православні, й кальвіни, й аріяне. Тут ціле лихо лежить на Запорожжю. Здобудемо його, тоді буде спокій. Нашому хлопові не так зле, як у вас, ну, й Запорожжя далеко. На Україні інакше, бо тут мають свій азиль на Запорожжю. То усе нещастя.

Але Могилянську академію у Києві таки треба знести,— каже Шемберг,— не тому, що вона православна, а тому, що вона робить велику конкуренцію нашим єзуїтським колегіям і виховує освічених людей з-поміж православних, які справді нашій справі приносять шкоду. Інакше було б, якби православні шляхтичі виховувались би у єзуїтів, у патріотичних католицьких цнотах. Возьмім такий зразбк, як князь Ярема Вишневецький. Пішов до колегії православним, а вийшов ревним католиком, якому слушно належиться прикметник defensor fidei А такий Януш Острозький, син такого запеклого шизматика, як покійний Константин...

Богдан Хмельницький,— каже Сапіга,— виховувався теж у колегії єзуїтів у Ярославі, а лишився шизмати-ком. Тому-то я кажу, що не в православ'ю корінь лиха.

Хоч би я з вами погоджувався, — каже Шемберг,— то мені мусите признати рацію у тому, що Могилянська академія шкідна для нас хоч би тому, що дає козакам освічених людей і патріотів на їх лад, а того між українцями не може бути. І там на Запорожжю, і тут між реєстровими козаками є багато освічених людей і вони ведуть перед.