Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
З нами підуть посполиті — і українські, і польські, бо всім уже-панська сваволя надоїла. Тоді заверне хвиля назад, але вже з чистою водою, і ми заживемо мирно на своїй землі. Ти, гетьмане, пиши собі листи, куди тобі, завгодно, як тебе рука свербить писати. Нам свербить рука до шаблі, і ми нищитимемо ляхів-панків, жидову та єзуїтів огнем і мечем. Смерть їм!
Палка бесіда Чорноти захопила уми всієї старшини. Хмельницький не хотів перечитись.
— Ми всі одної думки,— каже..—.Ми всі бажаємо-добра нашій батьківщині, лише ми різні шляхи до того вказуємо. Я бажав би дороги миру, а пан обозний Чорно-* та і ви всі хочете того вузла розтяти шаблею.
— Пане гетьмане,— каже Чорнота,— ми тебе шануємо, цінимо високо твій розум, бо сам Бог поставив тебе нам головою. Ти досі перехитрив ляхів, і це вийшло нам на здоровля. Але хитрити треба було зразу, коли у нас була мала сила. Тепер інше діло. Дивись! З-під Корсуня прийшло нас під Білу Церкву 15 тисяч. Тепер за той короткий час виросло наше військо на 80 тисяч. Коли наші проворні люде розійдуться по Україні, тоді збереться 300 тисяч. А тоді начорта в'язатись нам з ханом? Добре говорив товариш Джеджалик, що вони нас колись зрадять. От і тепер наші татарські союзники не вдовольняю-ться воєнною добиччю та розлізлись загонами по Україні, грабують наші села і забирають православних людей в ясир.
— Я це перший раз чую,— каже гетьман. >
. — Бо тебе тут не було, а я це знаю від людей з Махнівки, Бердичева, Білополя; Глинського, Прилук. Вони приходили з жалобою і прохали помочі. Що мені було робити? Післати б на них військо, а тут пан Тугай-бей наш союзник всердиться. Я без гетьмана не важився того робити, щоб опісля не приказано мені голови відрубати. Треба з тим рахуватись, що нам народ скаже, що ми йому таких союзників придбали...
— Треба було мене про це повідомити.
— Того ми не могли зробити,— каже Кривоніс,— бо ми знали, що уся твоя увага на те звернена, щоб пані Чаплінська за чоловіком не дуже скучала і не втекла у Польщу...
Хмельницького на такий докір начеб хто підпалив. Він устав і вдарив рукою по шаблі... Але вгамувався. Він почував себе винуватим, докір вважав за справедливий, а знову не хотів зачіпати такого лицаря, яким був Криво-* ніс, і знав, що старшина постояла б за ним. Тоді вмішався в діло Кречовський.
— Годі, панове товариство! Не на те ми зійшлись, щоб заводити бучу. Ти, пане обозний, і ти, товаришу Максиме, загаряче й загостро говорите до нашого голови. Через те,' що пан гетьман кілька днів пересидів у Чигирині, нічого нам ремствувати, бо нічого злого не сталось. Хто ж сподівався, що наші союзники не здержать умови. Видно, що й освоєного лиса не можна у курник замикати. Панове, згода! Подайте собі руки, бо як ви станете сваритись, то усіх нас чорт злизне і наше святе діло пропаде. 1
Чорнота і Кривоніс подали гетьманові руки, а Кривоніс каже:
— Вибач мені, пане гетьмане, за прикре слово, яке вирвалося згаряча. Мене біс мордує, якщо робиться не так, як треба.
Хмельницький з ним розцілувався на згоду. Старшина була з того дуже рада і дякувала Кречовському, що своєю повагою погасив огонь незгоди. Уся старшина вважала цих людей за найкращі голови: Хмельницький як стратег і політик, Чорнота як організатор, Кривоніс як партизан першої марки.
Особливо Чорнота дав себе знати під Білою Церквою. Сюди збігалась різна збиранина. Він робив із неї військо. Заводив тверду дисципліну. Усякий непослух карав строго. Приказав кількох одчайдухів покарати смертю. Дехто відгороджувався, та він цього не Злякався, а ходив поміж ними, мов той відважний дресер по клітці з тиграми. Подивиться на якого зухвальця по-своєму чорними проймаючими очима, то серце у йому холоне.
На тій раді Хмельницький багато дечого навчивсь. Йому відкрилися очі на те, що "він зробив і що далі статися мусить, а чого вже здержати не можна. Вистрілена куля мусить долетіти до своєї мети. її не здержиш і не завернеш. Розбурхана хвиля винесла його на гребінь хвилі. Коли б захотів плисти проти неї, то, певно, пірне на дно, і та хвиля не випустить його з своїх обіймів.
Прикликав зараз полковника Ганжу і післав його з полком вгамувати татар і відібрати ясир, коли не по-доброму, то силою. До Тугай-бея написав листа, що його люди не додержують умови і поводяться, мов у ворожім краю. Коли Тугай-бей того не спинить, то не буде дива, коли український народ повстане на нього, а тоді не вийде з України ні один живий татарин. Такого руху Хмельни-' цький не може спинити, бо тоді і його самого вб'ють. "Хто таке видав, щоб союзники, котрі недавно так славно побіч себе воювали, тепер грабували один одного? Положи, ваша милість, тому безправству і сваволі край. Дасть Бог, що ще не одного великого діла доконаємо, а так то наша добра приязнь розвіялась би, як сухе листя по дорозі".
Грабунки справді припинились, татари випустили ясир. Це сталося, може, не так завдяки листові Хмельницького, як енергії Ганжі, котрий казав грабіжників вибити киями і заганяти у татарський табір біля Рокитної. Тугай-бей звинявся перед Хмельницьким, що він цього, не знав, нагримав на своїх підвладних, а кільком наказав для приміру повідрубувати голови.
Народ дуже радівл що батько Хмельницький постояв за ним і приборкав татар.
На тій раді старшин були приявні як канцеляристи гетьманської канцелярії Іван Виговський і Корнієнко. Вони не відзивалися зі своїми думками; перший тому, що він лише ввійшов у те товариство, Корнієнко для свого молодечого віку. Але їх думки не були згодні. Виговський був за тим, щоб Польщі не валити, а йти на мирову, щоб здобути козацькі права і вибороти пошану для православної віри; Корнієнкові припала до серця думка Чорноти і Кривоноса. Він пам'ятав недавню історію України і знав, що з мирової нічого путнього не вийде і на обіцянках скінчиться. Пани обдаровували козаків обіцянками, мов пахощами, які швидко вітрили. Скільки наобі-цювали пани Сагайдачному за прислуги у московській війні або за Хотин, а що вийшло? Те, що обіцяли гетьмани або й сам король у скрутній для Польщі годині, того не хотів затвердити сойм, коли Польщі полегшало. Навпаки, як Польщі козаків не було треба, вривали і з того, що вже було.дане. Обіцялося багато під Москвою і Хотином, а скінчилося на Кумейках і закріпощенню більшої половини реєстрового козацтва. Коли Польщі ставало легше, пани спровоковували народ до протесту, а тоді топили той слушний протест у потоках української крові. По таких болючих досвідах про мирову ползгоду не може бути мови. Треба вибороти собі волю мечем, треба відмежитися від Польщі сильним муром, якого не вільно жодному панові переступити, а щоб цей мур був певний і воля забезпечена, треба панів-магнатів, тих кресових короле-нят, прогнати у Польщу, щоб і духу про них не було.
Корнієнко, думаючи про те, що чув на— раді старшин, дивувався, чому козаки не вибрали Чорноту або Кривоноса гетьманом? Та зар.аз злякався цієї грішної думки, бо вважав її за бунт, за гріх. Так він бунтувався проти того, хто заступав йому рідного батька і любив його як сина. А втім, чи можна переінакшити те, що в народі перейшло вже в легенду і скріпило віру, що ніхто інший, хіба Хмельницький, доконає великого діла і освободить Україну...
Хмельницький, вернувши з тої ради додому, став складати на основі того, що почув про зміни у Польщі, нові плани.
Перша зміна — то смерть короля Владислава, котрого він поважав і любив. Уважав його своїм добродієм, котрий йому спочував тоді, як усі глумилися над ним, над його кривдою,-і знайшов для нього слова розради. Якби тепер той сам король сказав йому: "Стань!", хоч би це слово було вимушене панами, то Хмельницький не мав би сили спротивитись, а тоді пішов би врозріз з козацтвом і усім народом. Тоді Чорнота або Кривоніс скинули б його одним махом з гетьманства, а, чого доброго, ще й під козацький суд віддали за зраду. Отож смерть короля прийшла йому в саму пору, бо розв'язала йому руки. '
А друга річ, над якою треба було подумати, то лист Кисіля до царя. Магнат,— чи він лях, чи українець,— одним миром мазаний. Обидва вони не щирі. Буцімто з ним цілується в потребі, а жде тільки нагоди, щоб йому скрутити в'язи. Українцеві, православному Кисілеві, так само смердить козацький кожух, так само не може посполитого чоловіка бачити чим іншим, як невольником, як і перший-ліпший магнат-лях.
Але що далі мало статися, Хмельницький не мав ясної думки, витиченого шляху, певної мети. Поки що треба з панами хитрити, зволікати і приготовитися до рішаючої розправи. А при тому треба шукати союзників. Україна мусить на когось сильного опертися. Таким союзником, коли б з Польщею не далося поладнатй, може бути Татарщина, Туреччина або Москва, пограничні сусіди. Перша задля вигідних грабунків на польських' землях, друга задля віри. Сама Україна не устоїться. Поперед усього нема ким обсадити розлогої адміністрації. Польща на вищі адміністраційні становища не пускала українців через шизму. Отож нема вишколених урядовців. Сусіди скористали б з цього. Треба би на границі і Польщі, і Татарщини, і Москви держати велику силу війська. А хтозна, чи ті сусіди не змовились би і не пошматували Україну поміж себе? До такого порозуміння не можна вже тепер за жодну ціну, допустити...
Зараз на другий день розпочалася на гетьманській квартирі у Білій Церкві велика, невпинна праця дипломатична. Хмельницький писав листи на всі сторони. Скидаючись, що він не знає нічого про смерть короля, він написав до нього листа. Писав про великі кривди, які українці
мусять терпіти від панів. Про сам народ простий, ланщиз-
няний не згадував нічого. З-під тих утисків мусили козаки
втікати на Запорожжя, бо іншого безпечного місця для
них не було. Та пан краківський, і там не дав їм супокою
і вибрався з великою силою зруйнувати Запорозьку Січ
,і всіх козаків повернути у підданство. Тоді запорожці
.випросили собі помочі від татар,'обернулися на пана
гетьмана і рознесли його вщент. Не його вина у тому, що
коли рубається сухі дерева, то й сирим дістанеться. Але
козаки, як і все, остануть вірними, його. королівській
милості. ' '
З тим письмом вислав у Варшаву Вешняка, Мозиру,
Богдарбута і писаря Петрашенка.
