Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Вчителі вимагали, щоб ми вперед внесли платню за навчання, а тоді вже будуть нас випускати. Платня ця — хліб. А до жнив ще далеко. Вчителі мусіли почекати до нового врожаю. Але вчителям теж непереливки! Це ж їхня платня, за цим вони живуть.
І тут знаходиться вихід у нашого постійного надхненника, Віталія Михайловича. Як завжди, він з нами, учнями. За його порадою, ми вирішили скласти в комору одежу, поцінувавши її відповідно на хлібну вартість. (Це ще були часи "мінки"). Нам видали квитанції, як за хліб. Вчителі побачили, що квитанції в порядку, хліб зданий, — заспокоїлися. Іспити відбулися, вже й свідоцтва виписані — аж тоді Самійленко виявив Педагогічній раді дійсний стан речей. Скільки було обурення! Особливо розходився Зима. Це я нічого йому не проговорилася, просторікуючи вечорами на сходах школи про "світові проблеми". А кортіло, тільки я знала, що то не моє, а загальне... Ну, автором цього обману був Віталій Михайлович. Згодом цей епізод був узятий до оповідання "Абстрактна вправа".
Треба сказати, що у всієї Педагогічної ради і Самійленка були завжди якісь непогодження і сутички. Про це краще знає Зіна Яскульська, що теж належала до вчителів. Вона насвітлює постать Самійленка зовсім з іншого боку, дуже негативно. А мені він був і є ось такий, як я його тут подаю. Батьківський, педагог, уважний до кожної учнівської особистості.
* * *
Останню пару місяців я й Василина жили на приватці. Васи-линина мама мала якусь свою далеку родичку недалеко школи і приговорила, щоб Василина там жила й обідала. Василина за компанію взяла й мене. Це була маленька кімнатка, ванькір. Оце там зазвучали перші нотки дисонансу, яких я, по-правді, тоді й не помітила.
Хоч ми й були найближчі товаришки, але все таки між нами був дух конкуренції — і йшов він від Василини. Я так була зачарована її здібностями й розумом, що охоче віддавала їй лаври першости. От же вона знала польську мову, вільно читала польські книжки, що ми познаходили на горищі в Гброха. А я не вміла. Вона мені показала звукосполучення польського письма і я за весну ледве пролізла Сенкевіча "Кшижаци", а вони скільки за цей час перечитала... Я звикла, що непомітна, сіренька, ніхто не звертає на мене уваги. Це ж було і в Жашкові ("Явдоня, что лі?"), і в Звенигородці. От же вона горда була з своїх багатороманічних походеньок, а я їх не мала, не вміла так спритно лазити по дереві, не була гнучка, не мала того, що батько називав "на кінці язика". Мені залишалось тільки любуватися нею. Але не я, тільки Василина ще й підкреслювала своє більше духовне багатство. Словами: "Ти будеш малювати уста, а я — ні!". А як вона вразила мене одним висловом, що довго потім стояв в ушах.
Заходили ми до свого ванькіра вузьким проходом з кухні. Двері були вузько прочинені, так, що я просмикнулася крізь отвір, щоб їх не рушити. Василина ж широко для себе розчинила і тріюмфально промовила: "Так і в житті буде. Ти боязко йтимеш, а я — широко розчиняючи собі двері..."
Але то пролітало. Однаково, такої товаришки більш у мене ніколи вже не було. Щоб усе розуміла з півслова.
* * *
Останні дні в педшколі.
Перед випуском їздили ми по околицях, давали концерти. А як уже була випускна вечірка, то я — ох, колька в серці! — між іншими новорозквітлими романами побачила ще один. Зіна Задорожня, розпаленіла, замріяна і щаслива, не розлучається з Тодосем Цимбалом, під руку ходять по темних алеях шкільного парку, він гордий і урочистий, як князь. А другого дня чую — трагедія! Зіна Задорожня труїлася. Наламала голівок сірників у шклянку, розпустила водою і випила.
Були ще якісь маївки, виїзди на природу, але це були останні видохи. Після гамірливого випускного святкування все раптом обірвалося. Чомусь на Зелені Свята я ще була в Ставищах, у порожньому гуртожитку. Навколо розбуяла природа, всі десь порозбігалися, а я опинилася сама. Приплив нудьги ще збільшувався при думці, що ось доведеться зашитися десь у село і вчителювати. Мені хотілося вчитися далі. Але про дальшу науку не було й мови. Нема звідки — була одна відповідь у хаті, коли я заводила про це розмову.
Мені вісімнадцять років.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
МРІЯ, ЩО ЗВЕТЬСЯ КИЇВ
1
1922 р. На наших зелених воротях висіло величезне оголошення. Це був список, що починався заголовком: "Нетрудовий елемент м. Жашкова, позбавлений права голосу". На першому місці в цьому списку було ім'я Кузьми Гуменного.
Так зустрів мене Жашків. В хаті я довідалася, що вже націоналізовано ті дві великі хати (колишня пошта й кооперативна крамниця). Батько лежав здебільшого на тапчані, чмихав і мовчав, а як приходив хто, то починалась розмова про про-дразвйорстку, податки, плян до двору, а батько питав: — І як це воно так? То колись був один писар та ще староста, а тепер навидумували! Скільки їх бігає з портфелями — і всіх годуй! Якийсь заготскот, якесь заготзерно, пухперо, заготяйця... Жидівське царство! Бандити! Грабіжники! Настало злодійське право! — А на це була відповідь така: — Але нехай-но тільки весна! Так будуть тікати, аж патинками ляпатимуть!
Ну, це вже я чую не перший раз. Весни приходять, а Петро Товстолужський, теперішній господар Жашківщини (секретар же партійної організації!), робить своє.
Дід наш уже кілька разів сидів у холодній за нездачу про-дразвйорстки і "хлібних лишків", вже його сто десятин були не його, лишено для Василя і Йосипа тільки по "трудовому наділові". Після відсиджування у холодній (нею була колишня лазня з цементовою підлогою) дід казав: — Хіба ж то я землю надбав? То я собі турму придбав. — Він уже зовсім спився і мусів щодня пити горілку, аж трусився за нею. Тепер він мав уже нові "афоризми": — Земля ваша, а хліб наш! — Гуртове — чортове! — А раз приїхав і каже: — Оце їду я, а пастушки кричать мені навздогін: "Діду буржую! Гей, діду буржую! А шкода земельки, га?".
Приходили й хуторяни часом, розказували: — Отой якийсь комизан ще тільки почався, а вже нахваляється: "Ми ще до вас добермося, повикурюємо вас із ваших хуторів, геть чисто всіх повиганяємо!" — В них усіх вже позабирали землю, а лишили по "трудовому наділові" на родину...
Значіння цих обмежувань землекористуванням, погроз, я не усвідомлювала, як лише перших хвиль розгрому. Я зустрічалась із Натою і її Петром, він був милий, приємний, доброзичливий товариш у побуті, питав мене, що я збираюся далі робити. Я, звичайно, щиро сповідалася, як то я мрію вчитися, але нема звідки, безнадійно, то поїду десь на село вчителювати. Але як же це мені не усміхається!
2
Не знаючи, як розширити рамки жашківського світу, і не маючи іншої змоги, я почала подорожувати пішки. Першу подорож я зробила недалеко, до Леміщихи, до своїх двоюрідних, до Мокрининої дочки. Це була Наталка, що замужем за "гаме-риканцем". "Гамериканцем" її чоловік звався тому, що кілька років пробув у Америці, потім вернувся з фахом машиніста, за зароблені гроші купив січкарню і нею заробляв. Завжди ходив він у чорному капелюсі — тому й "гамериканець".
Прийшла я на виставу, що відбувалася у сельбуді, колишньому домі пана Підгорського. Головними артистами на тій виставі були Наталчині хлопці. Дуже цікава була вистава! Замість призначеної восьмої години, почалося об одинадцятій, уже й діти на руках послалися. А потім стріляли, трахкали, на сцені падали, а в залі ахкали! Носилися по всій залі і по сцені з гасовою лямпою, а публіка при цьому із здивованням вигукувала: — О, диви, та це ж Ладько! От, бісової віри! — Але всі верталися додому о другій годині дуже задоволені, серед них і Наталка, і її хлопці, найактивніші члени сельбуду. Мене заполонила наївність сільського життя, терплячість публіки до "артистів" і жадоба сільських жінок та чоловіків до хоч такого "театру".
* * *
Друга моя пішки подорож була до Тараші. Чого я туди ходила?
"Через не хочу" (як казав мій батько), а я вже підкорилася думці, що прийдеться десь закопатися в глухому селі. Всі ж так! Вчитися нема звідки. Хоч як це я буду вчителювати? Я ж не вмію два слова прилюдно зліпити, хай навіть перед дітьми... Он у зразковій школі, як прийшлось давати свою показову лекцію (що входила в програму учня педшколи), то я ледве дотягла до кінця своїх сорок хвилин, не знала, що їм казати. Та що ж...
І тут сталося дивне. Одне з багатьох підтверджень що є в мене опікунча сила, вона направляє мій шлях, коли я збиваюся вбік, вона маніфестується в крутих обертасах і все таки я маю йти мені призначеним. Від кого? Не знаю й досі.
Яке було тоді моє переживання, видно з того, що я ходила по подвір'ю ночами й із жаром проказувала: — Доле, де ти? Доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, Боже, то дай злої-злої. — І далі: — Не дай спати ходячому, серцем завмирати... і гнилою колодою по світу валятись... — І далі: — А коли ні — то проклинать і світ запалити... — А на цьому тлі — який глум! Кашперський вже кілька разів з'являвся, щось із батьком говорив, провадив "мудру" розмову і о, жах! Виявляється, це ж він сватається до мене! Це ж просто кпини!
Дуже підходив мені тоді ще один вірш, Лєрмонтова: "Выхожу один я на дорогу...", заради слів: "Жду ль чего, жалею ли о чем?.." Він дуже підходив до місячної ночі, коли сріблом встеляється жашківська площа, соша, кожен листок, кожен дах, стіна... Таких ночей нігде більше не бачила. А тоді знов: "Минають дні, минають ночі, минає літо, шелестить..." Багато разів той самий вірш.
І либонь ця "мантра" дійшла телепатично по моєї опікунчої сили і вона прислала посланця, який промовив її устами. Це ж треба, щоб до нашої хати зайшов чоловік, який ніколи перед тим не заходив і ніколи не бачила його після того, і імени не знаю. Старшомолодий, якийсь інтелігент чи студент, випадковий хтось, але дуже красномовний. І почав він говорити про освіту, про Київ. Він твердив, що я конче повинна вчитися, конче мушу так зробити і не марнувати жадного року. Розмова була довга, говорив лише він, але я так запалилася цією думкою, що вже іншої й у голові не мала. До приходу цього невідомого я ж мала в голові ці думки — ВЧИТИСЯ! — але які неясні, несміливі! Ворота до науки замкнені. І все! А як пішов той чоловік, туман неясности зник, я дуже ясно побачила, що не в село вчителювати, а в Київ маю йти.
