Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Кредит мені був необмежений, бо знали, що я завжди акуратно віддам.

Я потрапила до них вже тоді, як зникла пишнота великого міста, в революцію не було кому їздити візниками, не було в Коберників уже й робітників, залишилися тільки один чи два виїзди. Саме тоді починався НЕП (Нова економічна політика) і місто починало оживати від розрухи, почалася й потреба в візниках. То старші сини, мій кум Сергій і молодший Ваня, вбиралися в сині візницькі лівреї, випхані ватою, ставали широченними дядьками, вдвічі більші, ніж є, і їздили візниками у місто.

Та не зважаючи на важкі й голодні часи, безвідмовна гостинність і широко відчинені двері тривали й далі в цій хаті. Звичайно, тепер уже не було так багато гостей і самовар не кипів на столі день і ніч, але він кипів десь там на кухні, а за столом сиділо таки повно й тепер. На всіх їжі вистачало і була вона дуже смачна. Не по тодішніх часах. Старий звичай тут не мінявся: хто прийшов, всіх садовили за стіл. Була мені раз дуже прикра ситуація: прилипла до мене одна, мені майже незнайома, дівчина з основного курсу і то так, що аж прийшла зо мною до хати. І її посадили за стіл, як мою гостю. І це їй так сподобалось (ото, мабуть, була голодна!), що вона три дні не хотіла йти з цієї хати. Мені незручно їй сказати, а Ірина Михайлівна навіть не натякнула, навіть вигляду не подала, що так же ж не годиться! Та й не пам'ятаю, щоб Ірина Михайлівна, взагалі, коли підняла на кого голос у хаті чи розгнівалася. Уже немолода, але й тепер гарна, із скромно-лагідним виглядом черниці, завжди в роботі, без пересудів і пліток, — такою я її й пам'ятаю.

Такий і Коберник. До всіх погідний, до дітей ласкавий, — мені здається, що ніколи він не наказав їм гострим голосом. І діти шанобливі до нього. Діти любили батька, і таким він їм був, але в тім то й річ, що крім Серьожі, ні одна дитина не була його, а кого іншого. Володимир Петрович знав це (я думаю) і всіх любив, як рідних. Саме тоді, як я там жила, один такий справжній батько, (Павчин) жив у них. Це був ієромонах, отець Панфутій (не ручусь, що вірно називаю). Павка був дуже до нього подібний. Цей ієромонах не мав де подітися, бо монастир більшовики вже зліквідували, а монахів розігнали. І ось Коберники взяли його до себе, дали йому окрему кімнату, а хлопців, що були перед тим у ній, порозтикали по закутках. Був він у домі почесним і пошанованим, як і належиться його санові.

Крім цих хлопців, була ще й Надя, дівчина моїх літ, і мала Ліда, яку лікували від хвороби (атрофії ніг) у гомеопата Разу-мова заочно. І вилічили. Гомеопат бачив її лише один раз, а потім сама Ірина Михайлівна приходила й казала, які наслідки лікування, він же давав вказівки й каплі...

І як же це так, — думала я, дивлючись на цю дружну сім'ю, — як же це так, що живуть у Києві, мають змогу вчитися — і не хочуть! Ніхто з них не мав освіти, ніхто не закінчив навіть гімназії. Сергій, товариш Федора Кравченка, учився в гімназії, але не докінчив, і в білі, як його товариші, не пішов. У цій хаті книжок нема, ніякими складнішими інтересами не живуть, — порядні, чесні до йоти обивателі. І як же нудно тут! Чим дихати?

6

Не дивно, що я шукала. Не для такого ж Києва я сюди рвалася, не на шулявське обивательське животіння. Вже з перших днів на основному курсі університету я не тільки ходила на лекції в колосальні авдиторії, але й пильно перечитувала в коридорах усі оголошення, вичитувала, куди запрошували, та ще й з додатком: вхід вільний. На Володимирській, крім бордового університету, були ж і будинки Академії наук, то я скоро за тими запрошеннями з вільним вступом знайшла дорогу і ходила. Ходила, де тільки можна було. Раз навіть полізла на засідання Математичної комісії, — і чого мене туди понесло? Я ж до математики "ані в зуб ногою". Більше на таке не йшла. Але засідання Археологічної комісії таки відвідувала, нічого не розуміючи в тих черепках, що там так пристрасно обговорювали. Не дуже я тоді щось зрозуміла і в мізинських "пташках". Пам'ятаю, на засіданні було щось із 12 осіб (і я!) і там ці (ОРИГІНАЛЬНІ!) мізинські фігурки демонстрували та обмірковували. Чи уявляла я тоді, яке щастя звалилось мені з неба? Світила-археологи сиділи перед моїми очима! Унікальні знахідки, славетні у світовій археології, а ти тільки простягни руку... Ні, і в голову мені тоді таке не приходило. Але виходила я з тих засідань із почуттям непоясненої повноти, здійснення, без конкретного "прагматичного" відчуття, мовляв, — от здорово як корисно провела час!

Значно більше публіки бувало на засіданнях Літературознавчої комісії. Тут набивалось так багато людей (студентів), що здебільшого доводилося підпирати спиною стіну. Там ото я й побачила Сергія Єфремова, — завжди у вишиваній сорочці із стоячим коміром і зав'язаною при шиї китичкою. Сиві вуса, волосся на голові їжачком. Говорив він буденно й пришепе-лявлював. І хоч це був знаменитий Єфермов, а мене він мало вразив. Але от Андрій Ніковський! Яка вишукана зовнішність! Аполлон у трошки старшому віці. Яка елегантна промовистість! Тоді ж я читала його "Віта нова" і кожне слово видавалося мені перлиною. Бувала я й на засіданнях, коли виступали М. Рильський, М. Драй-Хмара, О. Бурґгардт, П. Филипович, М. Зеров. Тоді я не знала, що присутня на виступах "п'ятірнього Грона", ніде не було декляровано, що це — неоклясики. Іх поезії були для мене сухі й академічні, але ж я не забувала, що це — Академія наук.

Грошей на трамвай я не мала, на лекції ходила пішки — вздовж усього Брест-Литовського шосе, через Галицький базар (тоді казали Жидівський, а потім — Євбаз), Бульваром Шевченка в тополях, що вгинався саме в тому місці, де товкучка, потім підносився вгору аж до Володимирської. То якось треба було вмудровуватися, щоб і на лекціях в університеті бути, і на засіданнях, та щоб два рази не відбувати цю дорогу. Або голодній бути весь день. Тому я раділа, коли такі прилюдні збори відбувалися в неділю, вдень. Один такий, перший, я дуже добре пам'ятаю: Літературний ранок, у Всенародній бібліотеці Академії наук на Бульварі Шевченка 14. Потягло мене туди те, що це ж я побачу живого Павла Тичину. В оголошеннях було сказано, що П. Тичина читатиме свою поему "Сковорода". Приходжу зарання — а заля вже повнісінька, через неї перелітає дух загального піднесення. Тичину зустрічали й проводжали з оваціями. А читав він, наче співав. Читав він не всю поему, а лише уривки. Я щось не пам'ятаю, чи була вона друкована.

Та не тільки Тичину вперше побачила я тоді, а й Тодося Осьмачку. Він читав свої поезії, з яких я збагнула, що ми всі-всі, отак уся заля — пігмеї на тлі якоїсь космічної хмари, з якої грізно дивиться велет. Головне ж, що таким велетнем заявляв сам себе оцей зовсім такий, як і ми, молодий чоловік чи вірніше

— парубійко. Е, це якийсь мегаломан, що позує на геніяльність,

— про себе подумала я. Та не було з ким поділитися думками, бо я тут була сама, а всі навколо — незнайомі. І вони гучно вітали нового поета.

7

Така ж с&ма самота була мені і в авдиторії основного курсу. Спочатку все це для мене зливалося в одну масу, де я почувала себе часточкою, також безвиразною. Е, це зовсім не те, що в Ставищах! Там кожен мав своє обличчя і кожен бачив тебе та все твоє відмінне, важливе. Взагалі, у Києві я була дуже ображена байдужістю людей на вулиці. Ідеш — і ніхто тебе не бачить, наче нема тебе. Смішно було б вимагати, щоб кожен, як у селі, казав тобі "добридень", але... навіть не сковзнуть по тобі поглядом, так наче на порожнє місце дивляться, наче крізь тебе бачать... Отаке саме й на основному курсі. Не краще, а може ще й гірше. На вулиці хоч був більший простір. А тут зібралися в одній авдиторії півтори тисячі людей і творять одне збірне лице, а всяке особисте, взагалі, згубилося.

Але ж щодня сидиш у цій півкруглій 15-ій чи 16-ій авдиторії з лавами, що підносяться все вище й вище амфітеатром, так що з одного кінця авдиторії до другого не дуже й лиця розбираєш. То й вбиваються в свідомість якісь окремі вирази, постаті та й стають уже особистостями.

Хто ж вони оці, що сидять на лавах, що хмарами юрмляться у довжелезних університетських коридорах?

Це була несамовита міщанина. Кожушки всіх кольорів, свитки, чемерки, смушкові високі й притоптані шапки, будьон-нівки з гострим однорогом, низенькі кубанські шапки, солдатські шинелі, галіфе... Ось тільки опережи їх кулеметними стрічками, дай у руки рушниці — вже знов військо "на фронтах революції". Поміж ними дивно виглядали вишукані панночки у наймодніших етерних суконочках, а більше підходили до краєвиду оці дівчата в вишиваних блюзках з косами на голові вінком. А ось одна в синій гарно пошитій чемерці і сивій смушевій шапці. А що то за "Карл Маркс" плюс "Нестір Махно" сидить он там? Обличчя молоде й наче знайоме, таке звичайне українське, а борода геть чисто скопійована з Карла Маркса. Прізвище — Бондаренко. А оцей гордий і неприступний, теж у чемерці, до синяви бритий, з обличчям змарганого коня, досить літній і з гарним прізвищем — Загребельний. Може вчитель, а може й колишній офіцер, судячи по виправці. Оцей часто ставить професорам запитання, що ж це в нього за мова? Наче українська, а наче ні. Він каже "пуіп" (піп), "вуїн" (він)... Та це ж чернігівець, там усі так говорять, дифтонґують... Ну, оцей не подобає на сирого селюка, — з акуратним зосередженим лицем і так само акуратно вдягнений — напевно вчитель та ще й із стажем. Так і є, прізвище його Можар, він математик...

Найбільше ж мені впадав у вічі один мальовничий, латаний-перелатаний всіма можливими латками оранжовий кожушок, до того ж ще й роздертий. Вдягнений у кожушок мав обличчя рожеве, свіже й наївне, як у дівчини, та довгі природні кучері. "От зразок пролетарського студента", — думала собі я, дивлю-чись на ті льокони та латаний-перелатаний розпанаханий кожушок.

Вся ця суцільна різнобарвна кольориста маса, що облягала авдиторії і довжелезні коридори, почала вже розпадатися на групи й творити окремі свої малі купки. А я й досі не була ні з ким знайома, не перекинулась словечком. Я мовчазна, дуже туга на нові знайомства. В той час, як інші легенько починали говорити, разом ходити, сідати — я сторонилася.