Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Тут народились і прожили життя мої діди-прадіди по маминій лінії, сама мама, тут жив дядько й тітки, тут я знайшла до душі школу й оточення. Тут і Василина, а такої товаришки я ще ніколи не мала.

А як любила я отой вигін, що ним тебе зустрічають Ставища, отой мурований вітряк. Якого він століття — невідомо. Ставищанин Іван Замша каже, що він питав свого столітнього діда, коли побудований той вітряк. Дід сказав, що він питав свого діда і той дід не знав, бо за його життя вітряк уже стояв. А ще дідів дід казав, що під цим вітряком відпочивав із військом Богдан Хмельницький, як ішов на поляків.

Та тепер цього чудового вітряка, що витримав яке пів тисячоліття, вже нема. Голова ставищанського райвиконкому, това-ріщ Клімов, 1926-го року наказав розібрати. Надзвичайна історична пам'ятка загинула з руки вандала, а вигін став без душі.

Як і Городища, Ставища мають свою легенду. Було це в давнину велике місто, Любомиром звалося. Тут були великі битви. Замкнені в твердині оборонці викопали під землею хід, що виходив десь аж під селом Гойсихою...

То яка мені була охота вертатися з моєї кращої батьківщини до Жашкова на літо, у середину містечка з запиленими кущиками безу?

* * *

Тут великих змін не було.

Тільки я змінилася. Вернулася додому дуже виснажена постійною голодівкою, а ще й дорогою — 15 верстов пішки. Порох сів на лице, і мама, як побачила мене, сказала: "Стара баба!". Справді, в той час я виглядала набагато старшою за свої роки. В 16 років Самійленко давав мені 20. (Цих 20 років потім давали мені ще 15 літ).

З цієї нагоди моя сестричка Льона вирішила випробувати на мені якийсь саморобний крем до лиця. А що вона тепер обертається в товаристві і не може показатися, як буде на лиці лупитися шкіра, то це я мусіла помаститися і сидіти три дні на печі, щоб мене ніхто не бачив. Так і зробили. За деякий час шкіра на мойому лиці зіллялася суцільним червоним пухірем, я сховалася на піч за заслонку, а потім це почало лущитися і через три дні я показалася хатньому народові з ніжно-рожевою церою молочної дитини. Експеримент удався, але, Боже мій, якими ідеями живе наша Льона! Нема, щоб прочитала щось чи чимось зацікавилась, крім оцього баришеньства!

І так усі мамині дівчата. Нема помочі. Одна в книжку вшнипилася, друга — ні за холодну воду, бо все в неї спрямоване на баришеньство. Один тільки Коля. Він уже підріс і допомагав мамі, як дівчина, добра дитина.

Льона ж мала вже тепер іншу товаришку, як не стало Галі Фузік. Л єна Єзерська вийшла мало не в 15 років за Володю Шепеля. Тепер там утворилася компанія. Між ними — й Саша Цимбал, і Альоша Шепель, і... синки лікаря Кузьмінського, Фіма й Абраша. Вони й далі визначалися дотепністю, але якось дивно. З українізації тоді всі глузували, не можучи видумати проти неї іншого аргументу, як "залізяку на пузяку, гоп!" або "самопер попер до мордописні". От і ці вигадали — щось оригінальніше. Нове слово "довідка" Абраша переробив на "довідка". Його батько звався Дувид.

Льона ходила до Лєни, бувала в Шепелів, то це вона принесла мені розгадку того, за що я вже була й забула. Ото хтось невідомий приніс мені томик Лесі Українки і число журналу "Вопросы психологии творчества". То, виявляється, не хтось, а чоловік Наці Шепель. Сам він тетієвський, прізвища Льона так і не знає, бо він тут живе інкогніто, ніде не показується, ні з ким не знайомиться. Чому ж він мені тоді приніс? Виявляється, про мої дивацтва давно вже йшла поголоска. "Що Явдоня робить?" — "Читає..."

Бо це було мені цікавіше. А з ким я там могла говорити про мої тодішні нерозв'язні питання? (Нащо я живу? Щоб їсти. Нащо їсти? Щоб жити. Що за безвихідне коло! Як таке колесо, то нащо людина взагалі народжується? Нащо і для чого я вродилася, коли мені тут нудно і нема куди звідси подітися?..)

Так, про мої дивацтва давно вже йшла луна. Хоч би й про те, що я любила спати на твердому, на голих дошках тапчана. На тапчані лежала бараниця із собачого хутра, що нею закутували ноги, як їхали саньми. То я ту бараницю скидала і спала на твердому, застеливши яким рядном. Казала собі: "Я знаю, що моє життя буде тверде, то треба вже тепер звикати". А спати на твердому любила я ще й через те, що уявляла, ніби я їду в поїзді. Ще коли б трохи трусило та штовхало і та-та-та, та-та-та, то й зовсім би було розкішно. Але звідки я тоді знала про моє майбутнє тверде життя? Казала ж я в повній певності.

Дістала я назвисько "стара діва", та не від кого, як від власної ж Льони. Ну, як же, все товариство гуляє, себто ходить по шляху чи сидить десь під акаціями, а ті степові акації роз-пахнуться до одуру, а місяць щось таке витворяє, що все навколо блищить як скляне, наче снігом блискучим встелений Жашків, — а Явдоня сидить у хаті і при сліпавці читає!

Еге, якби то вони знали, як та "стара діва" з проходящим солдатом цілувалася! Так воно ззовні виглядає, хоч в дійсності це була якась неймовірна фантастика. Трудно повірити, та ще й якомусь цинікові.

Який то рік був? Літо, бо другого дня я пішла з мамою підгортати картоплю. Ганя вже не жила з нами, то може таки 20-й. Я — у Мані Мартиненко, ми тоді про ставищанську педагогічну школу змовлялися, — словом, прийшла я до неї. Тоді проходили через Жашків з Гуманя на Городища якісь регулярні частини червоних. Нас вони не зачіпали, але треба було остерігатися. І коли йдеш вулицею, а напроти два гімназисти в військових шинелях, зачіпають: "Ах, ґубкі!", — то треба тікати.

Але як розвивалося дійство у Мані Мартиненко, що я зосталася на ґаночку, обвитому диким виноградом, з одним юнаком у шинелі? А де ж Маня? Зникла, і той другий вояк теж. А чому ці два солдати тут опинилися? Стали на постій чи що? Це як увісні. Я — в палких поцілунках. Як так? Вперше побачила, навіть не роздивилась на хлопця — і вже в вихрі еротики?

Це несподівано. Якби я знала, що там вояки, — не йшла б до Мані того дня. Якби я знала, що буде цей вихор, не входила б у розмову. Вся причина, що несподівано.

І все таки та еротика була чиста. Не було в ній жадної намірености, не було в рухах вояка спроби "добути дівчину". А я ж була безборонна, хібащо, моя "охоронна грамота" мене берегла. Це — моя повсякчасна і всім розголошувана мрія — "хочу вчитися!". Вона мені тоді з думки не сходила і це напевно й було тим місточком, на якому зустрілися ці дві молодості. Може той юнак також ходив з такою мрією у душі? І от вибухло полум'я, несподівано. Вояк той другого дня вже не був у Жашкові. Не спитала я його імени, ні хто він, звідки. Не було й обіцянок листуватися чи продовжувати дальше знайомство. Я була для нього теж миттьова.

Нікому ніколи про це я не сказала. Проте ж, навіть через півстоліття я не бачу в цій моїй пригоді нічого аморального. Що більше миле природі, — оцей несподіваний вибух жару, чи отой ступор Галі Тупчієвої, яку ховали в льоху, коли були в Жашкові проходящі солдати?

Перед світанком юнак у шинелі зник, а я добула до ранку в Мані і раненько вернулась додому. Але цілий день, ні, тиждень, я була як автомат. Автомат тут, говорить, працює, а душа вся в палахкотінні, розгорається, пашить. Так, пожежа в мені була більша, ніж у час того вечора. Самоцільно, бо самого того юнака не треба було, не було суму за ним, жалю, бажання знов зустріти. Звідкілясь злетіло, випалахкотіло, блискавицею прорізало як буря, зникло. Може так і добре?

І воно, як сон. Чи було таке? Чи то дійсність, чи фантом? Чи то я була, така завжди "стара діва"? Але з відстані навіть п'ятдесятьох років, той невідомий хлопчина мені дуже подобається саме за те, що залишив спогад про себе, як про шляхетну людину, що не було йому й у думці насміятися з мене. Чи може відчув, що я — зелене дівчисько — і сам був такий? Може й жару того не було б, не промінював би так довго в моїй душі, і ще через п'ятдесят років не згадувала б я так втішено й гарно той вечір, якби вдерся дисонанс...

Дивна моя "модель кохання". Але це була єдина моя щаслива любов. Все життя було потім так, що або я страждаю нещасливо, бо мене не хоче той, за ким гину, або лізуть ті, яких я не хочу, які ображають вже самим вибором мене, а не якоїсь марушки. Цим уже мене понижують.

21

Ще нічого не згадала я про велику подію: у Гані вродився хлопчик. Скільки щодня родиться дітей — нема ніякого дива. Але ось у Гані! Де воно взялося? Не було нічого і ось — жива істота! Не було людини — і є! Я так здивовано розглядала ту нову людину, що вона зайшлася плачем, мене перелякалася. А тим часом я мала бути хрещеною мамою. Якраз приїхав з Києва Сергій Коберник (тоді ще спекулянчення було в повному розквіті) і він став хрещеним батьком. Як же назвати? Ну, ясно, Віталієм! Знаю, що це дуже гарне ім'я. Так у мені переломлювався учнівський респект до нашого Віталія Михайловича. І назвали Віталієм. І став Вітею.

А що це за нова Ганя? Де взялися в неї оці квоктливо-воркітливі нотки, коли вона примовляла до свого "не впадь, пороше, на моє хороше!"? Зовсім не та хлопчурка із стриженим білявим їжачком, що колись задиралася й билася з жиденятами й школяриками в школі. Тепер вона винаходила до Віті такі слова, що й не знайдеш у словнику. "Потяг-у-усі, потягушеч-ки!".., "Будемо купці? Ку-упці, ку-пці!"... (купатися).

З'явилася у Гані й нянька, Хима з Городиш, найменша сестра Дмитрова.

Якщо вважати це теж подією, то мені пошили легку суконочку бузкового кольору, а більше таких новин цього літа наче не було. Ну, ще те, що я обстриглася, бо Василина була стрижена. Перед тим лояльно запитала батька, чи постригтись. Тато сказав — ні, але я таки "своїм пихом" обстриглася. Що ще? Кравченки вже вибралися з нашої хати на другий кінець Жашкова. Ната жила окремо від батьків із Петром Товстолужським, який тепер уже був секретарем районової партійної організації. Льона місячними ночами десь у компанії, я при каганцеві читаю...

Ото й тільки, що десь перед початком нового шкільного року зайшов до нас Іван Набекало. Ішов через Жашків, згадав, що я тут десь живу і зайшов. Щоб відзначити цю подію, ми влаштували собі прогулянку до Натанівки, — цікаво, чи є ще там павичі з розпущеними хвостами? — і говорили, говорили, говорили... Безконечно що було з ним говорити, а я ж так не мала кому всі свої думки й проблеми розповісти, а Набекало так же все живо й безпосередньо вловлював і хапав.