Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Треба годину робити вичислення множення, а спитайте Петра, він вам скаже без надуми. І точно.

До Загула він стояв найближче з усіх учнів і носив до нього свої вірші.

Пізніше за нього вступив до школи Максим Тхорівський і то відразу у третю клясу. Рідний брат, а чому інше прізвище? Бо ця родина була незвичайна. В ній знехтовано традицію, батько й мати були вільнодумці і свідомо жили "на віру", себто невінчані в церкві. Кожен син мав інше прізвище. Був у них ще один брат, то той мав і третє (забула, яке, а знала). Коли Петро був поет, то Максим — співак. Бас його був густий і насичений чаром. Мені здається, що вже ніколи я не чула більше такого приємного тембру, як Максимів. Видавався він мені вже підстаркуватим, а вірніше — зношеним, з лініями від крил носа до кутів уст, з вдавленим переніссям, з якого йшов орлій ніс. А вираз лиця — самовпевнений, навіть цинічний, особливо, коли посміхався. Проте, як заспіває! Розкіш слухати! Може це й зробило його серцеїдом! Він хвалився, що нема такої дівчини, на яку він накинув оком, щоб встояла перед його залицянням. Щось ніби так воно й виглядало. Ну, що побачила в ньому ота молодесенька з першої кляси Тимченківна ("а я тес дівча люблю, що біле, як гуся", справді, біленьке, рожевеньке гусеня), що очей не зводила з Максима, слухняно й покірно? Тільки подивився "із значенням" на яку дівчину — вже й пропала...

Його партнером у дуетах був Степан Кашперський з другої кляси. Тенор високий і пронизливий. Голос гарний, і хлопець танцюристий, і кавалер хоч куди, — тільки без чару. Співали вони "Де ти бродиш...", "Коли розлучаються двоє", "Вночі на могилі...". За акомпаніятора був Єжель, рудий і добродушний парубійко із третьої кляси. Добре, що доктор Гброх лишив піяно, а революція не порубала чи не сховала в якомусь коровнику. Єжель скоро навчився на ньому бринькати і вигравав польки та вальси...

17

Я сиджу з Варею Костенко, пильною ученицею, за передньою партою, йде якась лекція. Коли чую, хтось іззаду своєю ногою потискає мою. Озираюсь, — а то на задній лаві Маринич. Видко, в мойому погляді було стільки здивовання, що "залицяння" відразу припинилося. Що це за новини? При чому тут я? Образа!

Микола Маринич із Плоскої був гарненький хлопчина (вдягни в дівчаче і не пізнаєш, що не дівчина) і вважався поклонником Васі Ставнистої. Атмосфера "романів", що вітала над цим молодим народом, якось мене не стосувалася. Не то що я була свята, ні, щось інше. Не було тут таких, що перекинулась би на мене, чи від мене еротична іскра. Ні, ще не так. Я знала, що Маня Мартиненко вмирає від закохання у вчителя Куделю. А зустрічаючи довгий, розплавлений у еротиці погляд цього вчителя, я відгороджувалась нерозумінням, бо... не було іскри. А я з перших днів у школі побачила когось такого, що видався мені надзвичайним. Синьокий, русявий, неподібний на всіх, іншої раси. Прізвище його було Гайна, мабуть, предки його були німці-колоністи, хоч Гайна й слова не вмів по-німецькому і навіть не здогадувався, що він — Гайне. Але моя пасія, — гай-гай! — не звертає на мене жадної уваги. Скоро Гайна покинув школу, і я більш ніколи не зустрічала його. Оце такий "роман".

Усі два роки ранив мені серце своєю довершеною красою Тодось Цимбал, але за всі два роки він не зволив мене навіть помітити, не то що слово сказати. Сидів він позад мене (поруч Маринича), як статуя. Лице блідо-матове, очі величезні карі, задумано холодні й оксамитні водночас, риси — клясичні, як у журналі Нива портрети принців. Ідеал мого уявлення про красу. І подумати — хата Тодося Цимбала зараз за тином моєї тітки Наталки на Пшінці, де я жила перший час, а потім деякий місяць ходила щодня обідати! Він бачив, що я очарована його красою, але ніколи, ні разу, навіть у справі якій, не заговорив до мене. Згорда відкидав. Дивився десь поза мене.

Отакі то мої "романи". Хто признається до мене, я відкидаю, я ображена недоречним залицянням. Кого потребую — мене не бачить.

Тому не знаходила я чогось спільного з такими "левицями", як Галя Долинська і її вірна приятелька, Віра Грабовська, дівчатами із Плоскої. Вони завжди були в оточенні паруботи і улюбленим їх звертанням до хлопців було: "Ой, ти отряха!". А ще: "Ой, ти одгриза! Зануда!". Такою "левицею" мені спочатку здавалася й Вася Ставниста, що оберталася все в товаристві Тихона Пацелі, Тимоша Коберника, а тепер і Маринича. Вона бурхливо-весело поводилася, білі зуби блискали раз-у-раз, очі задьористо сміялися. Помітила я цю дуже відзіґорну струнку дівчину з чорним нехвилястим стриженим, але буйним, волоссям вже давніше, тільки яка я їй рівня? Я, як завжди, вайло, мовчазна, боязка, нешвидка на відповіді, — я зрозуміла її, як баришеньку родом із якихось підпанків. Одежа її була гарно пошита і припасована. А як прийшла зима і ми повдягалися в тепліше, то на мене справило вражіння її чудово пошите пальто із сірого сукна, облямоване сірим смушком, що так пасував до червоної, як жар, хустинки на голові, чепуристо вив'язаної. Ця зовнішність мене віддалювала. Але дуже скоро інші риси, виявлені у Васі, полонили мене на довгі роки.

Сміхотлива і тонко дотепна (а не "Отряха! Зануда! Офер-ма!"), вона була дуже очитана, а це вже був спільний ґрунт. Дуже скоро стало мені з нею найкраще. Ні з ким не було мені так цікаво й гармонійно, як із нею. І здається, перше, що нас зблизило, була пісня "Ой, вербо, вербо...". Куделя дав Став-нистій перший голос, бо в неї було хороше сопрано, а я співала альтом. Ми однаково відчували й інтерпретували пісню — і тут уже не треба було слів, щоб відчути спорідненість.

Із Ставнистою моя зв'язаність зникала, я також могла сипати дотепами й видумками. Одна одній піддавали ми жару, хихотіли з дрібниць, тішилися. І що б ми не робили, — з усього витягали причину до сміху. Якийсь суботник у школі, Самійленко запріг нас усіх прибирати шкільне довкілля. Я й Вася замітаємо подвір'я на фасаді, граємося словами, вирікаємо "афоризми". — Як є зловоніс і благовоніс, — міркує Вася, — то може бути і просто в о н і є. — І це вже причина до сміху. Другим разом я повідомляю її, що маю "пекельний плян". І я, і вона знаємо, що це якась дуже невинна видумка, але тішить нас те, що знаючи це, ми звемо її "пекельним пляном". Наш загальний розвиток був на одному рівні, хоч вона була на рік молодша (15 років). Видавалась вона мені більше очитаною, ніж я. Це тому, що вона мала більше пам'яті на читане, вживала з читаного вирази й звороти, більше пам'ятала зміст. А я вже раніше згадувала, що все читане в мені десь потахало і з'являлося в перетопленому вигляді.

Отож Вася Ставниста найбільше з усіх учнів припала мені до душі. Самійленко помітив нашу однозвучність і при перетасуванні, переселюванні й розселюванні нас не розлучав. А потім, вже весною другого року переселив нас у дуже поетичний куточок: над самим ставом у ярку, в парку був двоповерховий будинок, весь у зелені. Там на поверсі в кімнаті з бальконом і жили ми: я, Вася і ще одна дівчина, Ганя Мазуренко. А на партері якісь інші дівчата.

Ця третя наша співмешканка була зовсім до нас неподібна. Вона була куди старша за нас, але призначена до першої кляси.

Дівчина з чудовими великими синіми очима, але все інше було дуже негарне. Обличчя — перекошене, кути рота загнуті десь донизу, ніс звернутий набік і розквашений, весь вираз постійно такий, наче вона от-от заплаче. До того ж і голос весь час був плачливий, ниючий, а в очах — вічний сум. Фігури ніякої, якась лемішка, а не фігура. Ніякого тобі гумору, нічого такого, що переповнювало нас. Ми цю серйозну дівчину відчували, як нещасливу, і старалися її не вразити. Була вона з Високого на ГГятигірщині, недалеко Ненадихи.

Інші дівчата, такі як Зіна Задорожня, Надя Пустовійт, Саша Поштаренко, Маруся Берегова, Женя Кокоша та інші, ніколи не були зближені до мене, не товаришували. А ще в старшій клясі були сестри Ярина й Настя з довгими до колін косами, вже й дорослі дівулі, то вони стояли від усього осторонь. Тося Яскульська жила з сестрою Зіною, вчителькою зразкової школи, то та зовсім була далека...

18

У добрах графа Браніцького всім учням педшколи (часом казали — учительська семінарія) було де приміститися, хто був не з самих Ставищ. Але харчі ми приносили з дому. Кожне через тиждень, абощо, ходило додому і приносило на плечах буханці хліба, олію, муку, пшоно, цибулю... (приблизно такий "асортимент"). Ходила і я. Часом по дорозі були мені Набекало і Кашперський. Як Набекало, то цілу дорогу про щось говорили...

Самі собі ми й варили в огрівальних грубках галушки, ку-ліші — і заправляли рижієвою олією з цибулею. Та й платня за навчання була хлібом, це ж країна ще не вийшла з часів воєнного комунізму, тоді за все платилось натурою, гроші не ходили. От, забула чи 5 чи 10 пудів пшениці треба було мені доставити до школи на рік за свою науку.

Світили ми каганцями, вмоченими в олію ґнотами. А як прийшла зима, то було дуже холодно в тих будиночках та й у школі. Що ж, Самійленко знайшов вихід. Одного дня, замість навчання-лекцій вибралися ми до лісу, заготовляти собі паливо. Вперше довелось мені тоді пиляти і це було легко, тільки треба знати, як. Треба вхопити ритм і не тягнути до себе тоді, як другий пиляч тягне до себе... І взагалі від того суботника не зосталося спогаду, як про тяжку працю, а навпаки, як про веселу забаву з морозом, снігом, сміхом і співами. Тихін Пацеля виспівував своє:

Люблю я пиво, пиво шумує, Люблю дівчину, гарно цілує...

А особливо викаблучував Петро Огородник. Віршував: "Сіжу под вербою і п'ю чай с молокою...". А то диким вереском вигукував: "Гусі!". А далі, імітуючи 9-літнього школяра, — "Предли-и-и-нной хворостиной...". Нарешті, заговорив і "по-французькому": "Іван теля пасе, а Марія льон тре"... Це здасться, тоді він випродукував таку глибоко філософську сентенцію лінивого школяра: "Учитися? А нащо? Однаково земля над нами не порозумнішає". І часто її було чути потім, особливо, перед іспитами...

Але однаково було холодно й голодно. Одні не витримували й кидали школу. Не дотягла до кінця першого року й Маня Мартиненко, десь зникла, я вже її більш не бачила. Інші "вкривалися торбинками з пшоном", як ото пішла слава про Батрака, і таки школи не кидали.