Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Я всіх боялася. Так точнісінько, як у дитинстві. За батьковим висловом — недопитацька. Ніхто й зо мною не пробував входити в знайомство. Я в цій масі була зовсім сіра й непомітна, та й не дбала інакше. Якби я була виплекана, кокетлива, мала в що вбратися... Нічого цього не було, була лише (майже понад мою волю, з чийогось непереможного наказу!) жадоба вчитися. І більш нічого. Бо навіть здібності мої по школах були "троєчні". Я не хапала на лету, як здібні й швидкі, мій процес мислення дуже повільний, абож такий налітав, що не встигала усно переказати. То якими вальорами могла я звернути на себе увагу?
Але я мала інше. Не будучи в масі, а будучи поза нею, я ззовні всю цю мальовничу збиранину спостерігала і по-своєму насолоджувалась нікому невидною грою.
8
На самому початку, як я ще вступала в КІНГ, зустріла я там, під дверима приймальної комісії, одну дівчину і була це Ніна Таращук. Таращук?! О, це дочка Сака Таращука, що виїхав десь на Херсонщину, не раз я чула про нього в хаті. Відразу впізнаєш цю таращуківську породу — круглолиця, як кавун, як Машка, її двоюрідна сестра. Ніна була самовпевнена й "допитацька", вона казала, що для неї математика така цікава, як роман, а крім того, мала вона й кімнату в місті, і знайома була із Старицькою-Черняхівською, в неї у хаті бувала і ходила в театр на різні вистави. А я ж так ласо дивилася на ті скрізь повивішувані афіші з величезними літерами: "АНОНС! БЕНЕФІС Марії Заньковецької з участю ювілятки!" Та як же піти на "бенефіс", (як я собі це назвала)? На квиток грошей чортма, а потім — як же додому вночі? І от ця Ніна бере мене "на цугундер", сама йде на контрамарку і мене якось провела, а ще забрала мене до себе ночувати. Це ми були на останньому виступі геніяльної акторки, вона вже була старенька.
Ніна жила десь у Липках разом із іншими студентками. Ми поверталися з театру якимись крученими стежками. А вранці я побачила, що це ми йшли через якісь подвір'я, навпрошки. Революція розгородила окремі колись маєтки і тепер там пороблені були стежки. Ніні не треба було виходити на Левашів-ську, а тоді обходити аж на Лютеранську, а тільки вийшли з дому через розгороджені сади на Банкову, там спуститися сторч через другий сад з понівеченим водограєм і німфами, біля дивовижного будинку — і вже на Миколаївській... Яке все поруйноване, які ще живі сліди розрухи... От, якби не Ніна, то й не знала б я, які мальовничі закутки є в Києві. Я ж ходила тільки Бульваром Шевченка і Брест-Литовським шосе, а на Хрещатику бачила довжелезний паркан на весь квартал із величезним написом: "Музыкальный магазин Ииндрижишека". Ну, це ще пахне старорежимними часами. На Фундукліївській були крамниці з книжками і я читала: "Книжный магазин Оглобли-на". В нас був професор Оглоблін, то це впало ввічі.
* * *
Ніна десь зникла з овиду, а я вже самотужки шукала. Де б це вступити до хору? У Ставищах я дуже любила співанки. Тепер мені самій цікаво, як це я потрапила до хору Вериків-ського, як я опинилась у Товаристві ім. Леонтовича на Підвальній? Ніхто, здається, не завів, а мабуть я прочитала на стіні в університеті, що набирають хористів. Вериківський попробував мій голос і прийняв. Я попала саме на той час, як він розучував свою нову композицію, кантату "Дума про Марусю Богуславку". В мене йшли по тілі дрижаки та ставало млосно, — така була ця мелодія. Чому я ніколи ніде не чула виконання цієї кантати? Ще розучували ми "Ой, ти ковалю, коваль-кова-ленку..." А в найемоційніший шал вкидало мене, як розучували Франкове "У долині село лежить..." (Теж ніколи не чула, щоб який хор виконував.) Сопрано епічно розказує: "У долині село лежить", а альт додає: "а за селом туман дрижить". "А на горбі край села, — дивується протяжно високий тенор, — стоїть кузня немала", — всі підхоплюють. А далі експресія мелодії все дужчає й дужчає, росте й росте динаміка її... та й знову ця пронизлива ліричність, що й не знаю, з чим її порівняти, хіба з кольором ніжної блакиті, як отой туман, що дрижить над селом... Це ж композиція Вериківського і він давав ту інтерпретацію, яка в його душі бреніла.
І в Ставищах і в Києві пісні, проби й розучування, кількаразове повторювання музичних фраз витворювали ті емоції, що не знаєш, як їх описати. Пахощі? Екстаза? П'янкі кольори? От, нема слова. Емоція — це чужо.
Чудові були ті проби! Ще навіть пам'ятаю, як приходив Порфирій Демуцький, слухав виконання хору та давав свої вказівки.
Демуцький був надзвичайно доступна і своя людина, не треба було ніяких "прелімінарних підготовок" до розмови з ним — навіть таких слимаків, як я. Я йому тоді свої жашківські, ста-вищанські та п'ятигірські пісні наспівала. Він все те дуже серйозно взяв на ноти і сказав, що найстаровинніша з усіх моїх пісень —
Косарі косять, а вітрець повіває, Шовкова трава на покоси лягає...
Вона ще з поганських часів.
Якщо хто тоді бував на концертах "Думки" і чув пісню "Ой, п'яна я, п'яна...", то чув і супровідні слова: "Записано на Шулявці від Ярини Кобернички". На власні очі я переконалася, що це так. Порфирій Демуцький бував у Коберників дуже рідко, але як особливо бажаний гість і сам поводився з родинною теплотою. Це ще якась бесітська дружба. Отож від Ярини Михайлівни чув цю пісню й аранжував її на два голоси, бо я теж чула — Ярина Михайлівна співала її за чаркою одним голосом і дуже розгойдано. З неї тоді все міське злітало і ставала вона тоді сільською молодицею...
Але довго в хорі Вериківського я не була. Хор розрісся дуже великий і Вериківський почав відсіювати. Пробував кожного хориста. Багатьох викинув. І мене також. Я не старалася втриматися, — тяжко було так далеко вертатися ввечорі додому.
* * *
Дуже мені перешкоджало те, що я далеко живу, бож не було грошей на трамваї, все пішки... А ще більше пекло, що не можу бачити театральних вистав. З болем дивилась я на приманливі афіші... "Літаючий балет", — а я не можу туди попасти!
А все ж якось вдалось мені побувати на одній виставі. Це була історична вистава театру "Березіль" в постановці Леся Курбаса (і чомусь ще й Лазоришака?), "Гайдамаки". А я того не знала, що це епохальна вистава, тільки дуже цікаво було мені, я аж горіла на своїй гальорці від цих небачених ще досі конструкцій, хорових речитативів, — якийсь новий Шевченко!
От закінчилася вистава, — то й іди вже додому, це ж із театру ім. Заньковецької на Васильківській скільки то треба йти до Шулявки. Ні, я не можу відірватися, ось ще трохи та ще трохи, це ж на сцені овації, привітання, промови. Аж ось коли входить у мою свідомість, що я бачила не абияку буденну виставу, а таку, що кладе рубікон між старим побутовим театром і новим, революційним. Поруч Леся Курбаса славлять і якогось Лазоришака, — при чому він тут? Я не знала тоді, що це був просто партійний комісар, який уможливив виставу, але бачила без думки, що він тут — пришийкобиліхвіст.
І так, нерозважна, досиділа я до кінця, — та тоді згадала.
Тепер уже дванадцять, — як це я додому дійду? Ітиму за людьми, може якось добіжу. А люди, що вийшли з повнісінького театру, скоро десь порозтавали. І я сама. Страшно! Це ж уночі, всюди повно вуркаганів, а мені йти через Галицький базар, де вони юрмляться, сплять поміж ятками.
І ще до базару якось там бігла, а як надбігла до нього, — ну, ніяк не можу, стіна стала передо мною, не пускає. Не можу через цю невидиму стіну прорватися, хоч як вже звична пускатися в небезпеку, бо нема іншого виходу. Ні!
То що робити? Якби було до кого зайти, просилась би, хоч уже й біля першої години. Ходити тут по вулиці? То це так само страшно. Стає холодно.
Ця непереможна сила повернула мої кроки у якесь подвір'я великого будинку. Яким це чином я з Бульвару Шевченка опинилась на Столипінській? У подвір'ї є ще один дім, п'ятиповерховий. Иду вгору сходами — перший, другий, третій поверх. Далі не піду. Ось вікно, можна тут сісти. Зіщулилась і тільки молилась, щоб ніхто не йшов. Що я тоді казатиму? Десь чути кроки. Десь дзвонить годинник. Якісь неясні шерехи. А я сиджу, як миша. А ніч довга-предовга, ніяк не кінчається. Чи колись уже розвидниться?
Ох, і лаяла ж я себе, що захопилася, що не пішла з театру відразу після вистави!
Коли вже досить розвиднилось, я зійшла сходами вниз, підійшла до базару — невидна стіна оступилася і я легко перейшла через нього. Так на світанку я добралася додому. Відчинила Ірина Михайлівна. Вона напевне подумала що інше, бо не питала нічого. А я теж — нічого не сказала. Ще подумає, що я виправдуюся, та не повірить. Так ніколи вона не згадувала цього, а я не вияснювала.
Та й так доводилося з самого початку скрізь самій ходити. Що ж мала я робити, як не було з ким, а непереможно хотілося? Не диво, що я жалувала, чому вродилась не хлопцем. Не боялась би ніяких небезпек!
А що, так і не було на основному курсі друзів і приятелів? Не так, як у Ставищах?
Вже так, як у Ставищах, ніколи більш не було. Отої товариської поваги, що зроджувала в мені відчуття своєї вар-тости.
Нові знайомства й приятелювання почалися під дверима комісій, що чистили пролетарське студентство. У мій лексиком почав уже входити цей новий досі термін. Це крилате слово почало пурхати на зборах, у оголошеннях, у комісіях. В цілому всі ми були пролетарське студентство, але кожен мав ще своє, недоступне для чужого ока. В анкетах всі були пастухи, батраки, робітники, незаможні, бійці червоної армії, активісти, висуванці... Хто як міг, так маскувався. "Непачів", правда, видко було зразу. Вони й трималися окремо: чистенькі, випрасувані, окраватчені, виплекані, в кожного є папа-мама, "квартіра" в центрі міста, забезпеченість, а головне — готовність відкупитися, себто платити за право навчання, аби не викинули.
Щораз ставало для мене зрозуміліше те, чого я, вступаючи, не передбачала: в пролетарському вузі можуть вчитися тільки ті, що мають відрядження від своїх організацій: діти вчителів, робітників, незаможників. Нетрудовий елемент, всякі там попівни, офіцерські синки, діти поліцаїв чи куркулів, торгівців — нещадно викидаються з пролетарського вишу. Інша справа — діти мануфактуристів... Якщо маєте чим заплатити, то вас терплять, а то й дадуть змогу закінчити. Тому всі мають якісь відрядження.
