Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Бо було дуже цікаво й весело в цім гурті. Я знайшла в ній ту атмосферу товариськости, що була ще, хіба тільки, на хуторі у Кравченка. Починаючи згори, від вчителів, і донизу, до хлоп'ячої частини школи, мене не упосліджували, а навпаки. Такого дружнього й товариського ставлення, як у ставищанській педшколі, я вже потім ніколи не мала. А я ж була досить відокремлена, несміхотлива, "романів не крутила" — і все це вважалося абсолютно законним. Пробували. Береговий, теж уже старший, як Тхорівський, і теж із славою ловеласа, здумав раз поцілувати мене. Нічого, крім ображености, я не відчула. В цей час стоїть збоку хтось і обурюється. Цей "хтось", та вища, друга я, холодно спостерігає та показує мені, як це — ух! — бридко. Мені ж хотілося чогось незвичайного! То той самий Маринич, який пробував був під партою тиснути ногу, сказав мені, що за це він мене й поважає, бо я не плету ні з ким шури-мури.

Оце ж тоді спробувала я вперше махорки. Треба сказати, що голодувала я тоді таки чимало. Під час перерви так смокче і так млоїть. Хлопці тоді десь сядуть кружка і гуртом покурюють. Я часом підійду... Невідмінно тоді Пашківський — резонер із Буків — каже: "Закуріть з нами, Гуменна!" То одного весняного, особливо смоктливого в шлунку, дня я й відказала: "Давайте, спробую!" Було гірке й недобре, але наче затих голод. І тоді вже не раз, як хотілося дуже їсти, я просила в когось "на цигарку". Нікому не кортіло робити з цього жартів. Вже потім, як я проходила далі свою нелегку життьову путь, то таки добре навчилася курити...

Словом... "А Дуся шелестить!" — як приказував Іван Набекало.

Я любила вчитися, школу, лекції, перерви, співанки — весь цикл шкільного побуту. Але якщо вдень почувала себе в дружній родині, то ввечорі, як уже починається галушковарення, було не так. Тоді до кімнат дівчачого гуртожитку вчащали хлопці. Я тоді почувала себе відчуженою і неналежною до цієї атмосфери женихання та парування. Аж млосно серед них бути, в цій самій кімнаті, чути оці "отряхи й одгризи". Якби світло — читала б, а то — каганець, що тільки тіні видно. А зимові вечори довгі, смеркає рано...

Одного такого вечора я не витерпіла й вийшла надвір, до сосон. Місячна стежка потягнула мене на вулицю, а тоді не зчулася, як уже й вздовж вулиці йду. Мороз тріщить, місяць аж натужився, так світить, навколо — ні душі, всі сидять за оцими жовтими вікнами біля груб та печей. Це ж навколо сніг, біло, дихай і хочеться, а там позаду в кімнаті, звідки я вийшла, — чадить каганчик.

Пройшла я повз садибу Саші Поштаренкової, це по дорозі на Янишівку, ось уже й останні хати минаю, а це вже й поле. Іду й іду, ніде ні душі. Зайшла вже в поле далеко, сніг рипить, мороз тисне, а я все далі та й далі йду. Трохи й страшно — але ж нікого ні душі!

Може тому так урочисто й чарівно, що ні душі? Жаль мене обняв завжденний — отой спогад про щось втрачене. А як усе іскриться, які кольори горять на снігу, небувалі й небачені в житті! Зелені, сині, рожеві, фіялкові, оранжові, веселкові... А які досконалі форми, які грані. Це сніг так проти місяця грає.

Я стала, завмерла. Це ж те, моє рідне, за чим тужу з дитинства! Це ж там так, я пригадую! Це той світ, у якому я — своя!

Який? Де він? — сама себе запитала, бож того світу нема, це вигадка. Це ж тільки місячний блиск падає на кристали різної форми.

І раціоналістичний голос заглушив пам'ять. А я сумна, з ненасиченим голодом і радісна водночас повернулась до темних конур і каганців, намагаючись як найдовше не дійти і повертаючись назад, щоб на цей МІЙ СВІТ ще раз глянути, запам'ятати, вбрати його в себе.

19

Васі, яку я вже називала Василиною, бо вона чомусь не любила зватися Васею, ані Вассою, отже Василині легше було ходити додому на неділі, бо жила вона у Ставищах, тільки за п'ять верстов від школи. Цей куток називався, може й жартівливо, Жабокраківкою.

Наша дружба дуже зміцніла. Виявилось, що ми однодумці. Крім сміхів, колючих дотепів і "романів", Василина вміла ще й думати. А ми тоді розв'язували дуже складне питання. Чи жінка — людина? Чи вона рівновартна чоловікові? Чи це правда, що жінці належиться лише один "університет" — заміж? Ось моя двоюрідна сестра Оля Ващенко. Вона вже скінчила 4-клясову школу, а тепер вийшла заміж, дитина, — і сіла. Та й горюємо з приводу Олі Ващенко чи якої другої заміжньожіночої долі...

Василина також із такої родини, де самі дівчата. То бажання утвердитися в інтелектуальній висоті (та ще й на тлі тих дівчат, що були в нашій школі), було плятформою нашої дружби. Тому Василина охоче забирала мене весною додому до себе, а я ще охочіше йшла.

Щоб дійти до її оселі, треба пройти через містечко, обігнути костел, спуститися вниз, повз величезний став, вийти нагору, тоді проминути вигін, де стоїть отой загадковий мурований вітряк, завернути повз 4-клясову школу, аж тоді вже можемо йти тінистими вулицями, вуличками, ярками й гайками. Ось, нарешті, і хата. Просторе подвір'я, встелене шпоришем, сад — яблука, груші, черешні, сливи, — а за ним і лісок, і левада... Хто його зна, чи це село, чи хутір... Знов ліски, а десь чути оцю пісню, що співають невидні дівчата польовими голосами і що я вже навчилася від Василини:

Ой, у полі криниченька на чотири зводи, Ходив козак до дівчини ще й чотири годи.

Ой, дівчино, повна рожо, чи сватати можна? Козаченьку, барвіночку, хоч у неділечку.

Ой, дівчино, повна рожо, в неділю не можна, Зажди мене до осени, Господь нам поможе.

Ой, не можна, козаченьку, до осени ждати Трапляються добрі люди, віддась мене мати,

А як не дасть мене мати, віддасть мене батько, Буде тобі, козаченьку, та й за мною жалько...

Як гарно стелеться у далечінь ця дівоцька наївна пісня. Само повітря співає.

Це тут росла Василина. Звідси до школи ходила, тут читала Достоєвського й Чехова та інших клясиків, що ними вона ще й досі жонглює, як хоче блиснути. А я думала, що це — якась міщанська панійка! А тут така несподіванка — такий поетичний і такий клясично селянський куточок, де само повітря співає, пісні без напруги входять у свідомість. І чи диво, що наша дружба мала так багато пісень? Ні з ким так добре не виходило (і досі не виходить), як із нею. Я навчила її моїх пісень, вона мене — своїх і ми могли годинами співати всі пісні, які знаємо. Мало того, ми ще й "драматизували". Ось у пісні "Ой, у лузі, на калині колихала дівчинонька дьві дитині" на прохання дівчини нерідна мати відказує: "Бодай же ти не діждала, щоб я твої дрібні діти колихала", то це ми співали особливо грубим манером... Або мою пісню, "Ой ти місяцю, а я зіронька красна, в вишневім саду тобі коника пасла" — спочатку співали на один мотив, повільний і розтяжний, а тоді раптом переходили на скаковий, відзіґорний темп, бо знали два мотиви...

А починали ми наше "співодійство" з тієї, що навчилися від Максима Тхорівського, п'яти гірської. Моєї улюбленої. Сама мелодія здавалась мені незаспіваною, особливо в тім коліні, де підголосок розходився з верхом і утворювалося несподіване різноголосся. А чому слова цієї пісні брали мене за живе? Тоді не знала я, аж тепер бачу, що ця пісня — пророча.

Горе вам, дівчата,

а ще гірше буде,

та гей! що про вас говорять

та й превражії люди.

Справді, скільки ж то наклепів та несусвітніх пліток наслухалась я про себе!

Говорять, говорять, не переговорять, та гей! а моєї натури та й не перестановлять.

Два останні рядки я співала безумовно від свого імени, з твердістю. Не перестановлять, хай там що! А далі йде таке пророцтво:

Котра дівка хоче розкоші зажити, та гей! нехай вона іде та й до двору служити.

А у дворі служба гірша від неволі, Гей! вийдеш за ворота та й наплачешся доволі.

Це ж образ моєї вибоїстої життьової дороги! "Двір" — література, а служба їй — все, що довелось витерпіти. Кінчається після так:

А в мене НАТУРА така, як у ТУРА, гей! а в мене серденько, як було, веселеньке!...

Цю строфу я співала завжди з особливим притиском-завзя-тям, бо це в МЕНЕ "натура, як у тура". Хоч правда... серденько не завжди веселеньке. Депресія...

Довгі роки ця пісня була моїм девізом, а тоді в Ставищах — з усіх — найвідповідніша, найточніша.

Аж у цій хаті зрозуміла я, чого це Василина так зажурилася, коли Куделя раз на початку співанки запитав: "А де це наша легкодуха Ставниста?" Я їй переказала цю репліку і виявилося, що Степан Куделя — родич, добре і давно її знає та може й ще щось таке, що не всім треба знати... Василинина найстарша сестра була одружена з братом Куделі, петлюрівським офіцером, якого більшовики заарештували і розстріляли. Ця найстарша сестра і ще одна, Олеся, вчилися у мліївській вчительській семінарії. Олесиного нареченого також розстріляли. Тепер

Олеся була замужем за лісничим, Венгриновським, до речі, братом одного нашого короткочасного вчителя.

Зрозуміла я, з чого перешите те її чудове пальто із сірим смушком — з офіцерської шинелі. Зрозуміла, звідки така її інтелігентність у 15 років. Тільки в цій хаті вже мати вчила дітей і з останнього тягнулася, щоб дати їм освіту. А батько, Гнат Ставнистий, казав, що дочок вчити не треба, хай до господарства привчаються. Від своєї матері навчилась Василина польської мови й письма. Мати її була якогось шляхетського роду... Бачила я й Олесю. Е, це вже не Василина! Зелені очі. Дуже правильні риси. А лице дерев'яне. Нема в ньому Васили-ниної одухотворености.

* * *

Тут я хочу відступити від свого оповідання і згадати про один дивний дійсний випадок, що стався з Олесею і її чоловіком, лісничим. Це, все ж таки, моя друга зустріч із поза-сенсорним, яке можна ще назвати містикою.

Лісництво, де жили вони, було десь коло містечка Рокитного на Таращанщині. Одного разу поїхали вони на ярмарок і смерком верталися додому. Коні самі знали дорогу, то ними правити не дуже треба було. А цим разом коні почали блудити. Цілу ніч так проблудили, аж на світанку добралися до лісництва. Що ж вони застали в лісництві? Погром. Все побите, поламане, потрощене і пограбоване. Бандити добивалися від служниці, щоб сказала, де сховався лісничий, хотіли його вбити. А потім замкнули її в льоху, а самі цілу ніч громили. І якби коні прийшли знайомою дорогою до лісництва, то Венгриновський вліз би просто в руки бандитам.

То як це коні знали, що ніяк не можна до лісництва йти, і кружляли на відстані від небезпечного місця? Що їх не пускало?

Це розповіла мені сама Олеся, що сиділа на тому возі.

20

Не диво, що я так полюбила Ставища! Це була наче моя давня батьківщина, оці захряслі в розкішній буйній зеленій завірюсі ставищанські простори.