Дар Евтодеї - Гуменна Докія

А я? Я не маю вчительського стажу, щоб помахати членською карткою профспілки вчителів. Що я?

Не диво, що я з душевним тремтінням ішла на першу чистку і думала, що це тільки я одна така. І хто мене підбадьорив, то це отой кумедний хлопчина в перелатаному подертому кожушку з обличчям дівчини та довгими льоконами, той, що я його вважала ідеальним пролетарським студентом. Він, стоючи у гуртках під дверима тієї страшної комісії, дуже весело й дотепно питався: "Хто була ваша прапрабабуня і як не вмерла ще, то чому?" Вигадував і інші глумливі імітування запитів там за дверима. "Хто ваші батьки? Чим займався батько до революції? Чи маєте родичів закордоном?" Як не під тими дверима, то трохи пізніше, я довідалась під строгим секретом від самого ж нього, Юліяна Западинського, що батько його був стражником, а він сам — мало чи не Устим Кармалюк, бо й він виходив з обрізом на велику дорогу, щоб творити народню справедливість, від багатого відбирати, а бідному давати.

Стояли разом зо мною під цими дверима й Тамара Масю-кевич та Мотря Мельник. Це були товаришки, вони покінчали білоцерківську педагогічну школу і знали особисто одноокого

Бровченка, того, що сидів за дверима та чистив. Він із ними разом був у білоцерківській школі, тільки побував у Червоній армії й там десь позбувся ока. Тепер партійний. І він дуже добре знав, що Тамара — попівна, а Мотря — міцненька куркулівна з Рогізної. Що там відбувалося за дверима у Тамари й Мотрі з Бровченком, мені невідомо, але обидві не були вичищені цим разом і училися далі.

Ота дівка в смушевій шапці й синій чемерці вже вичищена. Не видно вже й "Махна-Маркса" з широкою бородою.

Я мучилася. Від мами успадкувала я огиду до брехні і органічне невміння брехати. А тут треба було всю свою душевну силу мобілізувати, щоб казати не те, що в дійсності. В дійсності ж на наших воротях у Жашкові висить список "нетрудового елементу, позбавленого права голосу" і там прізвище Кузьми Гуменного, а я хоробро з корчами біля серця і протестом всієї душі проти моєї брехні стою ось під дверима, йду на комісію і збираюся казати... Одноокий Бровченко з чорною латкою на оці питає мене, хто мій батько. Брешу: — Селянин. — Скільки десятин землі? — Не брешу: 6 десятин. — А признайтесь, — ви попівна? — Ні! — не брешу. — Є родичі закордоном? Можете йти.

Ну, якось пройшло. Я ще студентка. В списках вичищених я себе не знайшла.

10

Додому на Різдво ми з Льоною приїхали залізницею аж до самого Жашкова. Вже її добудували, з кінцевою станцією у Жашкові, тільки треба було їхати не до Білої Церкви, а до Погребищ-Цвіткової, тоді пересісти на це відгалуження, через Денгофівку, повз Кривчунку, мамин хутір.

Удома був той самий пригнічений очікувальний настрій. Так само говорилося: "Коли б но тільки весна, то вся оця голота тікатиме, аж патинки погубить... Жидівська власть, бандити, грабіжники, злодії..." Вже батько добровільно здав державі свою землю, бо весь час накладали нові податки. "Плян до двору" тиснув щораз більший, батько кудись ходив, один залагоджував, — приходив інший. Тітка Тодоська приносила такі самі вісті з Першої Дачі. За хати батько ще пробував був змагатися і згадав давнє високе знайомство. Амханіцький, він тепер велика шишка в Києві, то може що поможе. Навіть їздив до Києва — нічого звідти не привіз. Вже й "спекулянчення" припинилося, навіть меткий Дмитро перестав. Працював тепер продавцем у кооперації.

Так що вже в Київ більше ми не поїдемо вчитися. Нема звідки! Льоні що? Вона й сама не хотіла, не подобалась їй фельдшерська школа. Але я — і думки не мала залишатися в Жашкові. На це мама казала: — Що ми тобі можемо дати? Сама бачиш: картопля й олія в хаті. Де ми візьмемо платити за тебе Коберникам?

Та я таки запекло обдумувала, як перемогти долю. Нема чим платити за мене, — я сама буду заробляти. Чим? Як? Я не знала. І так мене це пекло, так неможливо залишатися вдома, що я впала в безнадійну тугу. Одного разу я думала, що нікого в хаті нема, — ні батьків, ні Льони, ні Колі, — і почала вголос цю тугу виявляти. Стогнала, плакала, ридала, вила... у тій маленькій кімнаті. Коли прибігає мама. — Що з тобою? — перелякано питає, — чого ти плачеш? — (Вона спала на печі, а я цього не помітила.) Мама думала, що в мене яке дівоцьке горе...

— Я хочу вчитися! Я не хочу сидіти в цьому болотяному Жашкові! Що я тут висиджу? Нащо мені таке життя?

Мама перелякалася. Мабуть, була нарада з батьком. І вже мені більше нічого не заперечували. Встановився закон: Явдоня хоче вчитися. Якось вирядили мене після Рідзва, але вже не найняли мешкання з харчами у Коберників. Я їхала тільки з клунком харчів і научанням батька, щоб хоч два рази на тиждень обідала та як будеш мати яку працю, то старайся вгодити, — щось таке.

Крім того, мала я ще посвідку, що я — член комнезаму. Дав її мені Саша Цимбал, тоді секретар комнезаму в Жашкові. Не можу точно сказати, чи це було за вказівкою Петра Товстолужського, чи Саша зробив це на свій власний риск. Я ніколи ногою не ступила в цей комітет і ввічі не бачила жадного жашківського незаможника.

11

Чистка у Бровченка була тільки початок. Чистки йшли одна за одною. Вже більше Бровченка я не пам'ятаю, а в цих комісіях були: Натанзон, стрижена молода жидівка, Барун, старша жидівка, дуже якась містечкова на вигляд, наче тільки-но від оселедців, і блискучий молодий елеґант у шикарному піввійсь-ковому одягові, з новеньким жовтим портфелем Орлов, секретар університетської парторганізації, також жид. Натанзонша була голова студкому, Барун... не знаю чим, але начальство. А був ще з ними й українець, голова чистильної комісії, якого я називала про себе "Жовті чоботи", бо він у них ганяв по коридорах університету.

Я чогось найбільше боялася його, цього вершителя студентських доль. Своїми косими зизуватими очима він наводив на мене жах, коли я зустрічала його в коридорах. Мені здавалося, що цей Качура наскрізь пронизує мене очима і знає, що я брешу, що я — ніякий не член комнезаму, і що картка моя з усіма печатями й підписами — фіктивна і що за СОЦІАЛЬНИМ станом я не маю права вчитися.

Цю брехню (чиюсь же, не мою) мусіла я підтверджувати на чистках зовні спокійно, а в душі з вічним гнітом. Я її ненавиділа і вона, мабуть, була першопричиною найчорнішої депресії, яка потім усе життя душила мене, не кидала.

Але це була моя платня. За своє невідхильне хотіння відвідувати авдиторії, слухати лекції, почуватися з гурті мислячих, ходити по цих коридорах, читати оголошення при вході, куди запрошують "вхід вільний", спостерігати різнобарвність у виші й поза ним... жити в тому Києві, який манив доповідями, концертами, виставами, зборами... Я ж нічого не вимагала, не просила, я намагалася не потребувати, обернутися в непомітну крапку без потреб, аби тільки бути біля цих джерел. Чула я тоді від декого таку дилему: що краще? Чи бути великим цабе серед сільської-містечкової провінції, чи непомітним нічим у цитаделі культурного життя? Я вибрала беззастережно це друге.

* * *

Київ тоді розцвівся багатими й розкішними вітринами, де напоказ голодним стояло бочками сибірське масло, великі голови сиру, висіли гори ковбас, рожевих шинок і іншої гастрономії. Вітрини з одежею були гойно прибрані оковбирущими матеріялами, взуттям, білизною та іншою ґалянтерією. Все це можна було придбати за червінці, що заступили старі гроші і що їх у населення було мало. А одночасно Київ був наповнений безпритульними, які звалися блатними, або вуркаганами, урками. Вони спали в каналізаційних люках, на базарах у ятках, були в неймовірних лахах, зарослі, в сажі, брудні й агресивні. Вони нападали в темних провулках, грабували, роздягали, — тільки й чуєш про це. Ці діти війни вже повиростали і перетворилися в небезпечних мармиз. Часто бачиш такого бевзня-велетня у лахмітті, що стоїть посеред вулиці й горлає: "Я голоден! Я голоден!"

З часів розрухи й переходу влади з рук у руки залишилися ще пісеньки, що тоді співалися на базарах і що вважалися блатняцькими. Ось ця:

Ципльонок жарений, Ципльонок варений, Ципльонок мілий, дараґой, Єво поймалі, арестовали Вєлєлі паспорт показать.

Я не совєтскій, я не кадетскій,

Я пєтушіний комісар...

Ципльонок варений, ципльонок жарений

Ципльонок тоже хочет жіть...

Оце ж я йду над вечір через Галицький базар, несу на плечах клунок із харчами, а одна така "ципльонок"-дівчина підскочила до мене і каже, що вона мені допоможе нести. Я не прийняла допомоги. Тоді вона, як хлопець-бандит, б'є межи очі, а сама тягне клунок. Якось я не дала їй вирвати, вона втікла.

Знайшла кого грабувати! Я сама такий самий голодний "ципльонок". Це я йду до свого мешкання на Паньківській, зараз за рогом біля університету. Приїхавши до Києва після Різдва я з Мотрею Мельник і Тамарою Масюкевич найняла перехідну кімнату.

Це там перетерпіла я найгірший голод у свойому житті. Привезені з дому харчі дуже скоро пройшли, — та й що я привезла? Хліб, цибулю, гречану крупу, якої не було на чому зварити, не було де. Цукор — хоч бери та лижи його. Я так і робила, лизала цукор і крупу, щоб втишити голод. Муку я міняла в пекарні на хліб, але й це минулося. З дому не було більше нічого чути.

Найзаможнішою з нас трьох була Мотря Мельник, дівчина широченька, з волоссям заплетеним у косиці, акуратно виложені на потилиці, що зберігало її селянську незачепленість, з червоними щоками і приязно всміхненими синіми очима. Маючи запас із дому, вона ще крім того одержувала із студкому картку АРА до їдальні. Як то їй вдалося, вона тоді не казала.

(Як я зустрілась із нею вже за німців, вона розповіла, що раптом загорілась до нею любов'ю Натанзонша, називала землячкою із Сквирщини й почала її всіляко уласкавлювати. Висунула її на уповноважену від основного курсу до студкому і оце дала картку АРА. Мотря карткою користувалася, а інших милостей з делікатних мотивів уникала. Це ж треба стати активісткою, тоді дорога до комсомолу, а зовсім не в Мотриних інтересах, щоб порпалися в її біографії. Вона тоді викручувалася, як могла, і рада була, що її уповноваження передали іншим.)

Але тоді Мотря нам не казала, яким чином добула вона картку до їдальні. Вона час-від-часу брала то Тамару, то мене із собою і ділила з нами свій обід.

Ця їдальня була на вулиці Леонтовича і там в час обідів вистроювалась довжелезна черга, що доходила аж до Бульвару Шевченка.