Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

Обидві Рустемові красуні на її голу поставу радісно й нестримно загукали, заляскали в долоні. Цього разу Джарія танцювала зовсім не так, як тоді, коли Алі супроводив її танець стукотінням по мідному тазику. Вона навіть не так танцювала, як мить перед тим, коли ще на ній теліпалася червона суконка-сорочка. Вона закотила очі під лоба, задерла голову і руки розкинула широко. Та широко розставлені руки рухались кожна сама собою, з усіли тонкощами повторюючи ритм бою барабану. Немов із чорного лискучого дерева, тулуб її лиснів відсвітами світильників, і вона звивалася тілом, наче змія. А її нога й стегна, напівзігнуті в колінах, тремтіли дрібним тремтінням.

Алі аж струсонув головою, щоб прийти до тями. Виходило, що руки свій танець танцювали, тулуб свій, а ноги зовсім інший. Здавалося, що Джарія водночас зображає і птаха, і змію, і притопує ногами, як коза якась чи газель!

Донька і жінка Рустема не витримали, почали кричати, розмахувати руками, плескали в долоні. Сміялися божевільним сміхом.

Першою підхопилася жінка Рустема, розперезалася, скинула каптан, розпустила зав'язку сорочки на шиї і, струснувши плечима, почала вилазити із сорочки через широченний розріз. Ось вона видерла руки з рукавів, шарпонула плат з голови, і на білі сторчливі груди посипалися пасма пречорного блискучого волосся. Вона танцювала, певно, під якусь таку музику, якої ніхто крім неї не чув. Рухи були в неї різкі, безладні, вона то підіймала руки, то кидала їх униз, крутилася на одному місці. Часом її несло кудись до стіни, і вона кричала:

— Тримайте, бо вилечу у вікно!

Потім вона зупинялась напроти Джарії і лише шалено вертіла стегнами і підбивала низом живота.

Алі стало страшно – жінка Рустема, така красуня, яких малий не бачив і на невільничому базарі в Багдаді, зовсім була божевільна. Алі добре бачив її задерев'яніле лице і широко відкриті очі, блискучі й наче скляні. Алі задивився на жінку Рустема і якось прогавив те, що в цей час донька Рустема розібралась геть, вискочила і почала танцювати навпроти Джарії. Алі закліпав очима від того мерехтіння тіл – чорного і білого, що перекривали одне одне, то ніби зв'язуючись, то ніби розпадаючись, як скалки білого порцеляну і чорної роменської амфори.

Жінка Рустема-скупердяя крутилася навколо них і до всього крутила головою, чорні пасма її волосся віялися, мов крила, над блідим обличчям. Вона все підсовувалась, наближалась по колу до Абу Амара.

Алі добре бачив, як блищали її очі, і як вона козирила очима на Абу Амара, і як роздулись її ніздрі

Хлопець бачив, що вона зараз кинеться до його хазяїна. І що вона вчинить, одному Аллахові відомо!

Першим порухом, зразу, в хлопця було закричати, застерегти свого повелителя. Та тут же отямився, бо згадав перше напучування Абу Амара – що б він, мосулець, не робив, інакше бути не може, і без наказу Абу Амара його слуга не має права щось діяти.

І ось воно сталося – з льоту Рустемова жона впала на Амара, відтрутила сопілку і впилася в його вуста. А руками на ньому рвала пояс, розкривала каптан, розривала тонку сорочку місрійського полотна…

Донька Рустема все крутилася, крутилася, й її вирячені очі, здавалось, нічого не бачили. Та ось вона схилила голову на мить, обкручуючись навколо себе, і враз, як стій, спинилась.

Так і стояла, викрутивши шию, з піднятими до плечей руками, і споглядала, що її напарниця чинить з Абу Амаром.

Потім мовчки впала на коліна і поплазувала по підлозі. Зрештою вона дісталась до ніг Абу Амара. Вхопилась обома руками за чобіток і щосили потягла до себе…

Алі стало страшно від усього, що діялось перед його очима. Його просто тіпала лихоманка і цокотіли зуби. Він ще з самого малечу боявся навіжених. На базарах їх вистачало. Але то були все чоловіки. І вони були раз і назавжди здурілі. А ці ж ось на очах обісіли і коять подібне! Де ж це чувано, щоб жінка кидалась на чоловіка, як чоловік кидається на жінку?! Це проти всіх законів світу! Алі не міг нічого подібного пригадати з тих бредень і ницих розмов, що вели лазенники, сміттярі та торговці лайном.

Ось вони вже втрьох качаються на килимі!.. А співак все стукотить дрібно в барабанне денце, і Джарія танцює над ними, ляскає в долоні щосили і щось кричить, горлає своєю незрозумілою мовою. Двоє дівок сплять, прихилившись до муру в незугарних, просто виламаних і покручених поставах. Тільки третя, що грала на сопілці, підперлася ліктем, щоб голова не падала, і безтямно споглядала всю веремію. Час від часу повіки її наповзали на посоловілі очі, і голова сприскувала з руки і билася об підлогу. Та вона вперто підводилась, розплющувала повіки і намагалася щось зрозуміти, хоч було добре видно, що вона нічого не може втямити.

Співак не дивився навіть в той кут, куди закотились блудодії. Він увесь поринув у вибивання дрібного, стрибаючого ритму. Його тонкі долоні й пальці миготіли з неймовірною швидкістю, і він просто припадав лівим вухом до коричневого лискучого барабана. Тільки час від часу піднімав горбоносе лице і посміхався до Джарії, радуючись тому, як вона точно відчуває його гру.

Потім з'явилась жінка Рустема і вчепилась в музику. Але він навідмаш вдарив її, бо вона збила його з ритму.

Джарія перестала танцювати і кинулась туди, в невидимий Алі кут.

Співак встав і пішов, певно, до виходу.

Тут у повній тиші Алі почув голос Абу Амара:

— Іди геть, мавпо! Мураха має вже повернутись. Зачекай його і любись із ним. Я дозволяю. Тільки не мучай дуже, бо він, певно, ще слабий! А тепер іди і не приходь, поки не покличу! Та під дверима не підслуховуй, бо втоплю. Чуєш?!

Тут Алі так страшно стало, як у башті з мовчазними в'язнями.

Значить, Абу Амар все знає? Чому ж він дозволив мордувати його? Може, це випробування його сили й витривалості? Та для чого? А куфаджі не тільки підставний, але й убивця фальшивий? Та він вдарив його в голову! Ось і зараз, як помацати, здоровенна гуля!!!

Алі не стало дихання, затремтіли ноги, як на допиті, коли йому довговидий Чжан заганяв під нігті очеретини.

Голову стисло гарячим обручем, серце страшно закалатало. Все змішалося, все перевернулось. Тільки одне було зрозуміло: "Тікати! Тікати! Тікати! Куди завгодно тікати від цих скажених мучителів, отруювачів і блудниць!!!"

Здерев'яніння, змертвіння враз пройшло, й Алі подерся вгору по голуб'ятні, вчепився за пояс. Страх піддав йому сили й обережності, спритності й швидкості. За якусь хвилину він уже сповзав по стовпові нижньої галереї.

Коли став на землю, а потім пішов до човна і минав купу піску, з темряви виринула геть гола, спітніла вкрай, лише з квасоляним намистом Джарія.

Алі, ледь не плачучи, спитав:

— Що з тобою сталося?!! Що ви всі?..– Алі нараз схаменувся, що не можна говорити про бачене й почуте.– Всі… тут у Басрі божевільні?!! Кадарія до себе притискає… І там усі в кварталі?! Це проти божої волі, щоб жінка брала чоловіка!!! На вас чари наслав хто?! Чи що?!!

— Дурне! Нічого й ніхто не божевільний. І ніхто чари не насилав. Вони скажені й голодні від неволі. Абу Амар їх пригостив оладочками з коноплі та зі шпанкою. От вони й полізли без всякого сорому.

— Хто?! – наче здивовано запитав Алі.

— Тю! Хіба ти не був на даху і нічого не бачив? – У голосі негритянки чулася велика недовіра.

— Який там дах?! – ніби розлютився Алі.– Помацай моє волосся – я тільки-но виліз із води.

— Що – знов перстень виловлював? – вихопилась негритяночка.

— Не твоє діло! Ти скажи краще, кого Абу Амар пригостив і чим? Я щось недібрав. Які оладки чи що воно?

— "Кого, кого"! Я думала, мені наче почулось, що ти дерся на дах. Може, я помилилась?.. Бо тут таке робиться! Якби тобі сказати, то ляжеш і не встанеш…

— Чого це я маю лежати?

— Бо в тебе зовсім немає ніякого слуху! Ти геть глухий! Я, наприклад, чула, як ти біля човна порпався. Перекладав якісь тріски…

— "Стріли! А не тріски, чорти б твої вуха позатикали! Від тебе нікуди не сховаєшся!" – лайнувся подумки Алі.

— Так от, коли ти порпався із своїм начинням… Підожди, а що ти потім робив? Ти мене дуриш – ти був на даху!..

— Ні. Виглядав через вхід одного чоловіка. Та це вже не твої клопоти!.. Так що ж було далі? Кажи!

— Ну так от, тримайся, бо ти зараз таке почуєш!

— Та кажи, бо плюну й піду геть!

— Ні, ні, тільки не йди!.. Так от – сюди прийшли Рустемові сучки! Обидві! І донька, і жінка!

— Як так?! – удав здивування Алі.

— А отак – ті майстри прорубали дірку в стіні, і вони в неї просто впали, як заєць у пастку. Просто Абу Амарові в руки!.. От!!!

— Ну, а далі?! – не терпиться ніби Алі.

— …Ну, тоді, коли Абу Амара не було. Коли ті майстри тут хазяйнували… Він питав мене, випитував, чи не витяг ти перстень із каналу? Чи мені ти не показав лал? Ти не думай – я ні слова не сказала про тебе і про твоє пірнання!!! От можу поклястися! Він все про тебе випитував, а я нічого не сказала. Ніби й нічого не знаю…

"Як же звідси втекти? І куди тікати?.. До мандейця, до мандейця!.. Якщо пощастить його застати вдома… Пощастить!"

Алі розмотав з голови хустку, лишивши тільки темну шапочку.

Підігрій води і замішай в ній попелу, а тоді добре випери у розчині. Та швидше!

— Алі, давай побавимося… Адже ти підкріпив сили…

— Тихо! Повинен під'їхати один Абу Амарів гість,– збрехав хлопець.– Він надіслав мене, щоб я попередив Абу Амара… Бачиш, навіть ножа мені виділив! Та я не знав, що тут пиятика… (Про все бачене Алі промовчав, мовби ото не він, а хтось інший спустився з даху і зразу ж потрапив у обійми Джарії). Зараз піду й попереджу Аба Амара про того чоловіка…

— А цей чоловік вже скоро припливе?

— Не твоє діло! Я піду попередити Абу Амара…

— Він, знаєш, сьогодні страшенно лютий! Сказав мені, що заріже мене, якщо я підглядатиму. Алі хороший, дуже хороший, не ходи туди! Йди, краще, зустрічай свого гостя, а я швиденько виперу твого хустку!

— Ну добре,– милостиво згодився Алі.– Тільки що я гостеві скажу?

— Вигадай щось…– просила Джарія,– тільки давай побавимося…

— Випери хустку!.. Інакше й не підступайся!

Алі підхопився і вислизнув через боковий хід па подвір'я. Він роздягся, взяв свої лахи і підповз до потаємного проходу. Відімкнув запори і тихо, нечутно визирнув із щілини. Над палями хідника, трохи збоку, він помітив майже в повній темряві ніби ніздрі і чоло під темною шапкою чи платом.