Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
Та в останніх променях світла Алі впізнав його очі – це був Абу Амар. Човен якраз пропливав під вербами лоцманового острівця. Абу Амар підвів голову і подивився вгору, туди, звідкіля впала змія.
Він спитав у другого весляра, що мав на собі лише короткі штани та персидську широкополу куртку:
Хто може зігнати змію з дерева?
Хижий птах, тхір і дикий кіт. А що?
Не люблю, коли перед мене з дерева падають змії.
Які змії, брате? – здивовано спитав перший човняр.
Он з тієї верби у воду тільки-но впала змія.
О брате! Ти справді посланець імама – ти все бачиш і все чуєш!
— Не базікай. Над водою далеко чути!
– Слухаю та підкоряюся
Човен уже вилітав із протоки. Та Алі більше не було ніякої потреби сумніватись – то в бедуїнськім одязі його господар Абу Амар. Алі притисся до гілок і закляк. Перші хвилі йому було жахно, що раптом Абу Амар поверне човна до острівця, і тоді вони його заб'ють.
Алі не сумнівався, що за втечу Абу Амар має скарати його на горло.
Та зрештою цікавість переважила – хотілось знати, куди ж попливе Амар розважатись – туди, звідкіля чувся бубон і жіночі співи, чи в яке інше місце,
Хлопець обережно звівся, щоб краще роздивитись, що робиться в каналі. Всі шмати землі й зелень злилися в суцільні чорні плями, але вода ще блищала оранжевими плесами, мовби начищена мідь.
На світлому тлі далекого каналу човен повернув ліворуч і злився з силуетом плавучого млина. Алі тільки тепер добре роздивився, що недалеко від того каналу, ще далі вниз за течією, застигли на блискучих протоках чорні хатки плавучих млинів.
За млинами, вдалині, на тлі згасаючого неба тонесенькими стрілами здіймалися вгору, до бляклих зірок, сторожові вежі. Алі аж головою похитав – вони були, певно, разів у чотири вищі за найвищу пальму.
От би з такої вежі подивитись на всі протоки, на всі пальмові сади, на всі альтанки й вілли басрійських багатіїв! Можна було б, певно, побачити водночас і Басру, і Убуллу!
Хлопець сидів на вербі, не знав, що робити, але перш, ніж якась певна думка прийшла йому в голову, нагадав про себе шлунок голодним смоктанням і болем.
Алі надійно примостив стріли в розвилці гілок і поліз по фініки за пазуху…
Алі не викинув жодної фінікової кісточки, а сховав у відкасаного рукава.
Висів яскравий місяць на синім небі, іскрилися зірки по всій неосяжній небесній бані. Від пальм, від дерев упали чорно вугільні тіні на росяну траву, на глинисту коричневу землю.
Он там, на сході, в літній своїй оселі якийсь багач наказав запалити багаття. Крізь тріскотіння й сюрчання незлічених комах, крізь писк і крики нічного птаства виразно чулися співи, свист сопілки і калатання бубона. А гуркоту млинових жорен не стало чути. І враз Алі захотілося побачити, що там діється, на тому млині. Хлопець обережно спустився вниз, роздягся і відчув, що на нього впали комарі та мушва, наче покривалом накрили. Забиваються йому у вуха, у ніздрі. Спробував дістати дно ногами – та ба, дна не було! А стіна каналу, слизька, глиниста, круто йшла кудись вниз. Течії особливої не було, і тому спробував допірнути до дна. Він все спускався й спускався вниз. Правиця ковзала по глинистій стіні каналу, дна все ще не було. Алі стало страшно, і він повернувся назад, до поверхні, так і не досягши дна. Коли випірнув, довго віддихувався, і не стільки від утоми, як від страху перед тим, що збирався зробити – поплисти до млина і вивідати, що там діє Абу Амар, Він прив'язав ножа на мотузок оберега, що метелявся у нього на шиї. Коли Алі плив, він усе думав – який же глибокий тут канал. Певно, і морські вітрильники-дхау тут пропливли б. Тільки хто ж їх через таке вузьке місце проведе? Хоча такий чоловік, як цей звіздар, певно, може провести. Тільки для чого тут таким велетенським кораблям плавати? Все одно в самому місті, навіть на Корабельному острові, такі судна не зможуть розвернутися.
Течія почала відчуватись – плавець зрозумів: там внизу в морі починає місяць своє чародійство. І відтягує воду кудись у море-океан – подалі від берегів.
Ось у кінці протоки й халабуда темна, наче гора. То плавучий млин. Наче каплиця ченців-християн – дах двосхилий, а стоїть на двох човнах. Човни припнуті до чотирьох стовпів. Точнісінько збоку від хатки височить здоровенне дерев'яне колесо.
Колесо нерухоме, чути, як плюскотить вода об лопаті, об круті боки міцних, добре спрацьованих човнів. Двері млина зачинені, але в щілини підлоги проникають промені світла, дзеркаляться червоними змійками в чорнильних струменях, ніби вода горить. А біля дверей припнуто два човни, один з них той, на якому приплив Абу Амар. Човни труться один об одного і об основу млина.
Алі вже підплив до човнів, і в ту ж мить з рипінням відчинилися двері і в темряву вибухнуло яскраве світло. В сяйві світильника постав весляр у коротких штанях. В спину йому хтось проказав:
– Присиль добре човни, щоб вони не гупали весь час. Та дивись…
Що говорили далі, Алі вже не чув, бо він миттєво занурився, хоча йому так хотілося взнати!..
Випірнув точнісінько під човном, на якому кріпилась будова млина.
Говорили просто над його головою, питали в того, хто стояв зовні і припасовував човна, щоб не було зайвого гуркоту:
— Що ти вигадуєш?.. Де ти бачив голову людини?
— Ти помилився після яскравого світла, То, певно, пацюк плив…
Потім рипнули двері, і знов усе залила темрява.
Зате тепер краще було видно шпарки в підлозі млина, крізь які пробивалося світло.
Алі вчепився за дерево, підтягся й виліз на одну палю, що з'єднувала човни. Місце було пречудове-хто б не зазирав згори, він би не побачив хлопця. А той, хто заглядав би з води із човна, теж би не побачив Алі, бо його прикривали б лопаті колеса.
І для споглядання тут була найкраща шпарина. Досить широка і сторчова.
Алі прилип до шпарини.
Абу Амар сидів до нього спиною. Якийсь невідомий старий у чалмі – теж спиною до Алі.
Між старим і Абу Амаром стояла здоровенна амфора. Алі зразу пізнав її – це ж та знаменита мосульська олія, що пролилась на сафіні! 3 боку від Абу Амара, боком до хлопця, застиг весляр у благім вбранні базарного носія.
Ще далі, ніби трохи осторонь, скулиніг закляк переший гребець, лице його було замотане вільним кінцем чалми, і з-під тканини визирала чорна борода, цупка, мов кінський хвіст. А чалма була насунута на самісінькі брови, на очі, так що не було зрозуміло, чи є в цієї людини брови, чи немає
Він сидів і щось робив з дивним глеком, який мав отвори по боках, мов курильниця для благовоння.
Обличчям до Алі сиділи три юнаки.
Такого зосередженого, просвітленого виразу облич Алі не бачив ні в кого. Може, тільки старі шейхи в мечетях мали такі обличчя, коли піднімались на мінбар 1, щоб виголосити казання. Над присутніми висів яскравий світильник. Дуже дивний – обруч, а в обручі на рухомих підвісах лампа з тягарем унизу. Коли млин похитувався на хвилях, тоді обруч нахилявся, а лампа лишалась висіти, як і раніше.
Алі тоді ще не знав, що то китайська корабельна лампа, яка саме й пристосована до хитавиці на морі.
Крізь щілину потягло гострим, солодкуватим запахом.
Алі подумки скрикнув: "О Аллах! Вони палять хашиш!"
Абу Амар подав юнакам високі перські шапки із сірої повсті.
Хлопці зняли свої пов'язки і шапки з голови і вдягли високі ковпаки.
Абу Амар виголосив бесмелу , і в ту ж мить, ніби по слову крилатого Джабраїла, дірчастий глечик вибухнув клубом білого, молочного диму. Той, з чорною фальшивою бородою, почав робити ракати 3 над глеком. Так змахував рукавами своєї сорочки, щоб дим плинув на молодиків. У молодиків пороздималися ніздрі, засіпались куточки вуст, але погляд у них не зробився здурілим, як ото минулої ночі був у доньки й жінки Рустема Скупердяя.
Абу Амар звівся, закатав рукав якомога вище, проговорив швидко, склав свої пальці і занурив їх у амфору.
Витяг один за одним три ножі.
Ножі з широким вигнутим лезом і тонкою колодкою з чорного буйволячого рогу. Такі ножі носять за поясом або за халявами чобіт купці з Хорасану чи погоничі верблюдів із Гіляну4 і називають їх по-тюркському –клич. А лезо в кожного різака переливалося своїм, не схожим на інші, сталевим сіро-синім візерунком-мереживом. "Та це ж знаменита дамаська криця! – потроху чадіючи від солодкуватого диму, подумки скрикнув Алі.– На звичайні перські, гілянські ножі витрачати такий скарб, як індійську крицю-вуц5! О Аллах!"
Дим усе сильніше витягувало крізь щілину назовні. Проте Алі не відчував, щоб від нього божеволів. Лише починало трохи тиснути в скронях, як і від кізякового чаду. Та ще накочувалася слина, і він намагався спльовувати потиху, аби не почули в середині млина. І ще до всього почало страшенно драти в горлі і крутити в носі.
Абу Амар випустив один за одним три ножі, і всі вони повпивалися вістрями у вимиті дошки підлоги.
Абу Амар звів руки вгору і проказав:
Мене, свого голуба надіслав імам – та покріпить його Аллах! – щоб я сказав вам, браття, слово його! Дякувати Аллахові, я прибув сюди і говорю вам, браття, слово імама, та оборонить його Аллах та поб'є його ворогів! Кажу вам – час настав по всіх землях розпалювати його смолоскипи – хай-бо Аллах засвітить їх вогнем безжальним і нищівним! Та хай во славу Аллаха кожен із нас вчинить подвиг! Наш імам – та хай Аллах покріпить його! –знає про вас все і тому тепер, після всіх випробувань, дає вам ножі. Восславимо ж Аллаха всевидючого та всюдисущого та всі імена його!!!
І всі вони підняли руки догори і одним подихом прорекли:
— Аллах акбар 6! Аллах акбар! Аллах акбар!!!
І троє молодих простерлися плазом.
Тоді наче залізним голосом, аж малому мороз по спині пішов, Амар виголосив:
— Пастух нашого імама – та покріпить Аллах його! – дай вірним псам їхні ікла!
І той чоловік, що чаклував над глеком із гашишем, по черзі ставив на шию кожному свою репану п'яту і стромляв у руку ножа дамаської криці.
Тепер, дивлячись зі щілини, знизу вгору, Алі впізнав і його – це був той безбровий і безбородий каландар-похлібник з мосту біля Зеленого базару.
Абу Амар почав напруженим, жорстоким голосом проказувати:
— Слава Аллаху всевишньому і милосердному! Та славиться ім'я його! Сподобав він Абу Аббаса із славного міста, превеликого міста Шама 7, почути голос Отверзаючого Браму.
