Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

Вони замкнені. Шукає і пробує всі ключі. Нарешті тихо відчиняє.

Смердить прокислою їжею, ліками і хворим потом. Під стіною злегка посапує уві сні Айша.

Алі навпомацки дістається до жаровні. Вона гаряча. Значить, жар під попелом є.

Розгрібає попіл, роздмухує жар. Ось і вербові прутики.

Весело загоряється полум'я над жаровнею, а хлопець тим часом знаходить свої речі. Вдягається у старе дерте вбрання. На ньому лише нові, але вже закаляні шапочка й хустка. За пояс Алі стромляє ножа, а стріли і корзинка від фініків у лівій руці.

Треба тікати звідсіля, з цього кубла страшного з його таємницями і розпустою. Та й сам він ще завдав одну таємницю цій садибі – запхав під сучок найдорожчий у світі самоцвіт! Але що ж там робиться нагорі?

"Ще встигну подивитися, що там робиться, а коли розвидниться й задніє, попливу на Корабельний острів! Часу ще чимало!"

І хлопець перейшов через перехід першого поверху, відімкнув дворові двері й опинився біля човна.

16. АЛЬ-ХАШИШ В'АЛЬ-ХАМР

Алі склав речі під корму розваленого човна. Ставало вже темніше, бо місяць опадав за чорні опахала пальмових верхів.

Свербіли рани під нігтями, особливо на великому пальці лівої руки.

Алі обмацав свій старий одяг. На колінах ось-ось розповзуться дірки. Шов на плечі сорочки розійшовся. Старий пояс, скручений із старого шмата плаща, видавався хлопцеві загрубим після Абу Амарового дарунку.

У вікно виливалася скімлива жіноча пісня і срібні переливи аль-ута.

"Невже це Кадарія грає? Але наче жорсткіше, наче чоловіча рука…"

Алі не мав того слуху, що Джарія, та все ж грубість він уловив.

Витяг ножа з-за пояса і затис кістяну колодку зубами. Він заново заправив сорочку в штани, зав'язав кінці штанів на поясі міцним, але легким для розв'язування вузлом – раптом знову доведеться плавати? І добре перевив стан поясом. Витяг з рота ножа і застромив за пояс, обережно, щоб не порізати собі руки і не розкраяти одяг. Помацав гострий кінчик ножа, що аж до стегна притискався. Так можна себе поранити! І хлопчина притис колодку, щоб ніж стирчав під іншим кутом. Місячне гало зовсім погасло за чорними пальмами, і вони злились із чорно-синім небом. А небо над Басрою, як тільки пропав місяць, розкрилося міріадами квітів-зірок. Несамовито тріскотіли всі нічні комахи-співаки. Особливо ж цвіркуни на деревному складі. Над водою пролітали безперемінно всі звуки – далекі й близькі – іржали десь коні, ляпали по воді весла, із Дар-ель-Кихабу неслась музика й гомін. Навіть звідкілясь, із кварталу оманців, чулася нічна молитва. Бувають же побожні і правдиві люди і в Басрі!

Алі поліз помалу на суху пальму. Ліз обережно і дуже доволі – тепер його ніхто не бачить – аби лише не почув. Алі здавалось часом, що пальма рипить, що у неї гнилий стовбур і вона ось-ось звалиться. Та пальма хоч і хиталась, однак не падала.

І небавом хлопець видерся на рівень вікна.

В кімнаті рівно палали світильники і було добре видно всіх – і Абу Амара в новім перськім каптані, з кривим чингалом за поясом, і патлатого співака,– але він не співав, а лише грав на лютні,– і якихось трьох дівок з Дар-ель-Кихабу. Одна співала під аль-ут, а дві танцювали з пляшками вина в руках і чашами.

Тоді Алі закортіло взнати, чи на місці Рустемові жінка й донька. Він спритно спустився вниз і обережно підійшов до будинку. Підтягся на руках і по стовпові, як тільки-но по стовбуру пальми, заліз на галерею другого поверху, а звідтіля вже на дах.

Зазирнув з даху на Рустемове подвір'я. Там під стіною спав, загорнувшись у плащ, євнух. А подвір'ям бродило потирі пси в сталевих обручках. Алі все добре роздивився, бо над головою євнуха-стража в залізнім кованім держаку було закріплено нафтовий ліхтар.

"Бач, як на нафті, то він не заощаджує! І, певно, своїх хорасанських вовкодавів годує краще за рабинь і наложниць! Он які страхіття!"

Пси чи вловили запах Алі, чи відчули його думки, та спочатку один собака звів морду до високого будинку і гавкнув, потім до нього приєдналися ще три. По разу-другому гавкнули і знов пішли бродити подвір'ям багатого скупердяя.

Коли на даху будівлі з'явилися дві постаті в запиналах, Алі спочатку їх не почув і не помітив. Та й вони, певно, його не помітили, бо інакше б зникли. Вони затаїлися внизу, до стіни припали. Шепотіли одна одній. Одна говорила арабською мовою, друга їй відповідала на фарсі.

Арабською сказали: "Дивись, який він сьогодні гарний!" Щось тоненько відповіли, та Алі пізнав лише окремі слова на фарсі, а змісту зрозуміти не зміг. "Дивись, музика кудись пішов… Дивись, дивись, он в кутку…" І щось далі вони шепотіли, однак Алі нічого не дібрав.

Десь знизу з вікна неслися звуки сопілки очеретяної і стукотіння по барабану.

"О Аллах! Диви, що в них на скатертині! І мед у сотах, і горіхи, і коржики, і родзинки, і земля їстівна, і яблука! Ти дивись – ціла таця яблук!.." Ця, що перелічувала наїдки, певно від роз'ятрення такими розкошами заговорила вже вголос.

Проте євнух-страж і не ворухнувся навіть – тихо похропував. І собаки не звернули на голос ніякої уваги – вони добре його знали.

Тут озвалася, певно відхиливши запинало, персіянка. І Алі зрозумів, що вона дуже хоче їсти. Це було те речення, яке Алі найчастіше чув від персів-носіїв на багдадських базарах.

І тут сталося неймовірне – щось тріснуло в стіні знизу, там відкрилася велика дірка, звідтіля полилось тремтливе світло І почувся голос Абу Амара:

– Якщо ви відмовитесь, пері, відвідати хліба в моїй господі, я заподію собі смерть!

Дві постаті як відсахнулись, так і завмерли нерухомі. Знову Абу Амар:

– Я рахую до десяти. Один… два… три… чотири… п'ять…

Алі почув, як задзвенів булат, витягнутий із піхов. Голос в Абу Амара справді був такий страшний і рішучий, який може бути тільки в людини, що поклала урвати собі життя.

Алі так затрусило зі страху та цікавості, що він перехилився аж по груди і зазирнув униз.

І диво! – його не помітили, хоча світло від мідної лампи досягло і його хустки й лоба.

На рахунок "вісім" менша постать кинулася в отвір із словами: "Побійся Аллаха!"

Друга мовчки зайшла в отвір зразу ж на нею. Тут світло згасло, а звуки й голоси обірвались – хтось закрив отвір шматком стіни із середини. Тепер Алі зрозумів, для чого Абу Амар винаймав майстрів-теслярів! Вони йому продовбали отвір і випиляли шмат стіни, що виходила на майданчик зі сходами. Алі швидко й тихо переповз до вікна кімнати Абу Амара. Тепер він уважно слухав, але голоси мішалися з музикою і співом. Бо коли Абу Амар гостям запропонував вина і вони відмовились, дівки перестали грати. Тоді Абу Амар гостро проказав своїм металевим голосом, який міг бути і дружнім, і медовим навіть:

Ви сюди прийшли розважати мене чи бенкетувати з моєї ласки? Пісню й танець!

Завели пісню дівки, били в барабан, певно той, що в мотлосі віднайшла Джарія. Час від часу хтось із них свистів у сопілку.

Потім додалася ще срібна гра аль-ута і брязкіт обручок і намистин-дукачів.

Почув, що Абу Амар покликав Джарію. Вона щось відповіла. Алі аж кулак собі прикусив від злості, що не зміг дібрати й слова з того, що говорив Абу Амар негритянці.

Тоді Алі зрозумів, що тепер саме час ризикнути і опуститися до шпарки, заглянути всередину.

Алі ніж поклав на дах, розперезався і прив'язав пояс до кутового болонка на даху. Вийшла линва, може, ліктів на три, така саме якраз, щоб, зависши на ній, стати на кілочки голуб'ятні. А голуб'ятня була вся потикана тими кілочками. Що й казати, ризикував Алі дуже – якби кілочки не витримали його, він би по куполу голуб'ятні покотився на дах сарая. Шуму наробив би чимало, та й поранитись міг. І хто зна, чи не потрапив би до рук охоронців, або й собакам на розправу!

Алі поволі, обережно, тримаючись за глиняний дах голуб'ятні, пробував пальцями ніг і п'ятами, чи не затонкі кілочки, на які сідали птахи, чи витримають його? Хлопцеві здалося, ніби він так довго спускався по голуб'ятні, що вже скоро ранок настане і його застукають тут, на чужім даху, в чужім подвір'ї!..

Коли він обережно підібрався до щілини, то побачив і почув щось зовсім незрозуміле.

Навколо скатертини сиділи всі – і дівки, і співак, і Абу Амар, і жінка і донька Рустемові. А обносила їх усіх з тацею Джарія, вдягнена у червону сукню з китайки.

Жінка й донька Рустемові не пили вина, перед ними і чаш з-під вина не стояло. Вони лише брали з таці, що тягала Джарія, якісь лакітки.

Дівки ж дудлили вино.

Співак від них не відставав.

Всі були п'яні. Навіть жінка й донька Рустемові. Тільки якось особливо. Наче подуріли. При кожному русі відкручувались, вигинались, мов їх корчі били. Та повністю обличчя не оголювали. Абу Амар узяв аль-ут в співака і заграв.

Жінка і донька Рустемові заляскали в долоні, вузькі, витончені й фарбовані в хну. Покривала їхні відхилились, і хлопцеві відкрилася досі небачена краса. Тонкі й плавкі лінії обрису лиця, неймовірно великі мигдалеві очі. Та погляд очей божевільний, геть скляний! Голоси їхні стали збуджені. Високі й пронизливі, ось-ось, здавалось, зірвуться на крик чи на плач. Зовсім собою не володіли.

Тут Абу Амар завів пісню на фарсі. Грав собі на аль-уті, а ці двоє йому підтягали. Дівки з Дар-ель-Ки-хабу лише із заздрістю поглядали п'яними, геть посоловілими очима. Ці пили на всю губу – перед кожною стояло по широкій і великій чаші. Співак віддав лютню Абу Амару, а замість лютні щедро орудував пляшкою із солодким вином. Три дівки вже були готові. Абу Амар добре все бачив. Тоді він підкликав Джарію, щось їй сказав, співакові кивнув на барабан. Найменш п'яна дівка спробувала видобути мелодію із очеретяної сопілки, та лише пустила слину собі на сукно, навіть до ладу не могла піднести до рота пищик.

Алі аж затрусило від обурення та огиди! П'яні чоловіки його засмучували, а от жінки доводили просто до сказу! І невідомо, чи не скарав би він котрусь із них, якби вони йому трапилися в таку мить? Вдарила дрібна тріскотня по барабану, Абу Амар відібрав у дівки сопілку, облив її вином, обтер і задув різко і по-дурному швидко, високо й пронизливо. Джарія клацнула пальцями і задріботіла на місці, з усіх сил крутячи сідницями та вихиляючи стегнами.

Дівки вже спали. Тільки одна, споглядаючи мистецтво Джарії, змахнула рукою, немов б'ючи в барабан.

Абу Амар сказав щось швидко, урвавши гру на сопілці.

Джарія слухняно, ні, навіть із радістю здерла з себе сукно.